На кладовищі селища Ярова викопали двадцять нових могил. Труни поклали в ями, швидко засипали та пішли геть – за пʼять кілометрів від нуля не буває тривалих прощань. Спочивають поховані недалеко від місця, де їх миттєво вбила російська керована авіабомба 9 вересня 2025 року.
Швидка від'їжджає від Інституту серця о першій ночі. Летить під сто пʼятдесят кілометрів на годину, зрідка вмикаючи сирени, бо майже усі траси – порожні. Тримає курс до Коростеня. У невеликому місті на Житомирщині є посмертний донор, чиє серце може врятувати важкохворого пацієнта.
Через Херсонщину проходить одна із найскладніших ділянок фронту – з лабіринтами дельти, заростями і примарними переправами. Серед тих, хто адаптувався до цієї стихії – підрозділ «Бузький гард». Його бійці поєднують знання місцевості з тактикою асиметричних ударів. Frontliner розповідає, як вони працюють у зоні постійного ризику.
Художниця Валентина Гук прикрашає вулиці Харкова власноруч створеними мозаїками. Сьогодні на будівлях міста висять уже шість візерунків створених з уламків вікон, що не витримали російських обстрілів. На кожну з них Валентина витрачає кілька тижнів кропіткої роботи, починаючи від пошуку скелець на руїнах та закінчуючи їхнім складанням у незвичні «пазли».
Росіяни посилюють атаки на Донеччині, зокрема нищать критичну інфраструктуру найбільших міст області. Авіабомби та FPV-дрони сипляться на вулиці Добропілля, Костянтинівки та Дружківки годинами поспіль.
Російська армія під час повномасштабної війни регулярно завдає ударів як ракетами, так і дронами, руйнуючи критичну інфраструктуру та житлові квартали столиці.
Жінка у темній кімнаті так зосереджено молиться, що не відчуває навіть болю в затерплих ногах. Кілька годин тому вона вирвалася з окупованого Ірпеня, і щойно дізналася, що її коханий чоловік-військовий потрапив в полон до росіян. Цю жінку звуть Анастасія. Але друзі і чоловік називають Валькірією. Як склалася історія кохання, що розпочалася 14 лютого, розповідає Frontliner.
120-міліметрова міна не зупинила сержанта «Лєшого». Він втратив руку, тому мав бути комісований. Але колишній лісник більше не бачить себе в мирному житті. Тепер він сповнений бажання помститися росіянам за вкрадені мрії та зруйнований дім в Маріуполі. Тому «Лєший» повернувся на фронт. Військовий розповів репортерам Frontliner, який біль доводиться долати заради того, щоб знову стати в стрій.
Після 30 років життя у Харкові, Надія Громицька повернулася у Ізюм заради літнього батька. У понівеченому обстрілами місті жінка відкрила магазин, в якому облаштувала також благодійний секонд-хенд. Надія віддає добро людям, і воно повертається. Її історія про життєлюбність, позитивне мислення та віру в перемогу попри втрати та небезпеку.
У нідерландському місті Лейден до 5 березня проходить фотовиставка «Далеко і водночас так близько», яка представляє реалії агресивної війни Росії проти України.
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
Репортерці Frontliner вдалося потрапити на стабілізаційний пункт, на Донеччині, за відсутності чергової хвилі поранених. Тож з’явилася нагода розпитати медиків про особливі випадки у їхній роботі. Ті не стали приховувати подробиць.
Великий Бурлук, розташований лише за 20 кілометрів від російського кордону, опинився поміж двох фронтів. На північному заході точаться бої в районі спаленого вщент Вовчанська, на південному сході росіяни рівняють з землею Купʼянськ. Утім, попри постійні ракетні обстріли та удари КАБ-ів, більшість бурлучан залишається у селищі. Вони почуваються покинутими напризволяще та впевнені, що не знайдуть кращого життя деінде.
У двері лікарні Святого Луки заходять дві жінки, одна з них несе велику сумку, інша ‒ читає з нотатника: «У травматологію ‒ подушку, у хірургію ‒ штани, фотокартки ‒ в опікове». Це прохання військових, що одужують після поранень у Львові. Соцпрацівниці Іванна та Інна виконують функцію, яка в лікарні не передбачена: на період лікування, для багатьох воїнів вони стають близькими людьми, які готові підтримати, допомогти чи просто вислухати.
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
