Історії майстрів, які творять сучасний український Ренесанс
Документальна серія Frontliner про руки, які відроджують українські ремесла та повертають культурну пам'ять у повсякденне життя.
Поки пам’ятають руки, майстри не просто відтворюють старовинні техніки. Вони повертають знання, які формували українську ідентичність. Вони сплітають історію нації з її сьогоденням.
Сьогодні старовинні ремесла оживають не заради того, щоб українці жили минулим. Знання з глибин століть потрібні, щоб майбутнє мало на що спертися. Кожен шов, кожен глечик, кожен кіптар чи різьблений хрест – це не просто річ. Це матеріальний доказ того, що українці століттями створювали власну культуру, а не успадковували чужу. Доказ того, що ми існували, існуємо і будемо існувати як народ.
Коли зникає ремесло, ми втрачаємо не лише техніку виконання. Ми втрачаємо культурну тяглість – живий зв’язок, який поєднує сучасних українців із тими, хто був до нас, і тими, хто прийде після.
«Поки пам’ятають руки» – це десять історій про людей, які не дають обірватися зв’язку поколінь. Про майстрів, які творять сучасний український Ренесанс, які не занурюють Україну у минуле, а повертають українській культурі її природне місце в ХХІ столітті.
Гуцульська інкрустація по всьому світу і майстер, який береже дідівське ремесло
«Наша культура ніколи не пропаде. Ми передаємо ремесла дітям так, як колись передавали нам. Як би не було важко, не можна забувати своє.»
У майстерні пахне деревом. Сонячні промені освітлюють робочий стіл – старенький верстат, уже стесаний скраю. Тут, у рідному селі селі Річка, що на Франківщині, майстер у третьому поколінні Василь Грепіняк відроджує давнє ремесло інкрустації.
Від дерева до думи: як ветеран відроджує старовинні бандури та кобзи
«Часто люди не мають основ, не розуміють, що таке добро і зло, навіщо це потрібно. І коли ти розумієш, звідки ти ростеш, ти зрозумієш, куди тобі далі рости. У людини буде мотивація до діяльності тоді, коли він розуміє, що було до того.»
У майстерні на Київщині пахне деревом і засохлим лаком на основі лляної олії та прополісу. Повсюди розкладені заготовки з яких ветеран Ігор Безвербний відтворює традиційні бандури й кобзи, наслідуючи українських майстрів минулих століть.
«Не код нації, а частина української традиції» – сучасна вишивка та старовинне ремесло
«Це визначальна річ для нашої традиції. З поколіннями були зміни, але зараз важко уявити українця, який не знає, що таке вишита сорочка».
Допізна горить світло у вікні щоночі у багатоповерхівці на околиці Львова у вікні щоночі. Настільна лампа, голка та нитки – без них не обходиться вечір вишивальниці. Так Ганна Рогатинська досліджує і відтворює старовинні сорочки.
Унікальна прикраса для нареченої: майстриня відроджує ремесло вощених вінків
«Хочу відновити наш полтавський вінок, який пам’ятаю з дитинства, щоб повернути наше коріння.»
Готувати матеріали для вощеного вінка болісно: голка проколює пальці до крові, воск обпікає пальці, в очах рябіє. Майстриня Оксана Познякова терпить біль та опіки та створює традиційні весільні полтавські прикраси.
Скло із полум’я: хто перетворив старовинне гутництво на актуальне мистецтво
«Гутництво знаходить нове життя, та ним мало хто займається в Україні. Якщо не розвивати ремесло, воно просто вимре.»
Майстер набирає порцію розплавленого скла з печі і дме в гутну трубку, безперервно обертаючи її руками. Здавна на українських землях видування розплавленого скла та його ручна обробка називалися гутництвом. Тепер Мар’ян Таланчук відроджує це ремесло у рідному селі своєї бабусі Красів на Львівщині.
Від ниви – до янгола: майстрині плетуть дідухів із виплеканої соломи
«Вони людям пахнуть Україною. Комусь степами Херсонщини, харків’янам – прикордонними полями. Соломка пахкотить домом, дитинством.»
Дідухи, янголи та вінки майорять на вітрі, поки Любов Литовченко розбирає житнину. Перш ніж солома «піддалася», минули роки, але тепер навіть скалок у пальцях не залишається. Тепер майстриня передає доньці Анні ремесло, що зародилося три тисячі років тому.
Забутий бренд: майстриня повертає до життя ткані коци
«Ремеслу понад 400 років. Його треба повертати з небуття. Коцарство має велике майбутнє.»
Традиційний харківський коц має не лише зігрівати, а й пасувати до інтер’єру. Щоб його сплести, доводиться тривалий час підбирати матеріал. Основа має бути міцною, нитка не повинна кошлатитися чи рватися. Ірина Шегда тче коци на автентичному верстаті – він зберіг вигляд, яким його бачили ще прабабусі.
Мова орнаменту: як кримськотатарський кераміст збирає традицію по уламках
«Коли людину виривають із дому, вона втрачає не тільки землю чи майстерню. Коли шістдесят років живеш у депортації, безперервність просто зупиняється.»
На дерев’яних полицях у майстерні – десятки тарілок, глечиків і керамічних панно. Уздовж стіни стоять відра з різними видами глини, банки з глазурʼю та десятки інструментів для гончарства. Тут працює кримськотатарський художник та кераміст Рустем Скибін. Він досліджує орнамент, працює з авторською технікою та збирає знання про ремесло, яке довелося відновлювати після депортації.
Ремесло голки та шкіри: кушнір відроджує вбрання з глибин історії
«Хочу зберігати кушнірство для історії. І дуже сподіваюся, що і далі будуть майстри, яким це буде цікаво, всім серцем мрію, щоб ця справа жила.»
Михайло Вінтонюк купив собі на 30-річчя гуцульський кептар – традиційний на Прикарпатті кожух без рукавів. Тоді він сам не шив, а заробляв на будівництві. Але потім одна старенька світлина змінила його життя. Тепер майстер відроджує кушнірство і вже створив понад чотири сотні кептарів.
Посуд дозріває роками: родина гончарів створює звірів із кераміки
«Це традиції. Треба бути надивленим і знати історію ремесла. Не збережені пропорції – це вже не наші опішнянські лембики.»
Бики, баранчики, кози та півники із глини були візитівкою України за кордоном. Сьогодні тих, хто знається на ремеслі, одиниці. На Полтавщині лембики виробляє Олександр Шкурепа. Він також передав тисячолітню традицію ліпки зооморфного посуду старшому сину Анатолію.
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
Над матеріалами працювали:
репортерки: Аліна Євич, Марія Лаврів, Руслана Сушко
фоторепортерки: Анна Зубенко, Маргарита Фаль, Марися М’яновська
відеограф: Іван Балюк
режисери монтажу: Іван Балюк, Євген Чак
продюсери: Аліна Божнюк, Михайло Палінчак
перекладачі: Владислав Цурков, Світлана Урбанська, Юлія Якіб‘юк
редакторка англомовної версії: Ірена Забуранна
діджитал-команда: Катерина Бушина, Валерія Доля
авторка ідеї: Єлизавета Ковтун
***
