Від ниви – до янгола: майстрині плетуть дідухів із виплеканої соломи
Долоня майстрині міцно обхоплює оберемок стебел і стрімким рухом гострого серпа зрізає їх якнайнижче до землі. Усі 10 соток пашниці засіяні житом. Його треба зібрати, поки дощ не залив водою, інакше колосся погниє, почорніє чи засмердиться. Оберіг із такого не зробиш. Тому на ниві горбиться вся родина Литовченків. Руки печуть від стебел, дихати важко через спеку, спини гудуть. Але на обрії – дощові хмари, спинятися не можна. Як на Дніпропетровщині майстрині перетворюють зелений лан на родинні обереги – бачив Frontliner.
В альтанці посеред двору повітря густо пахне сіном. Дідухи, янголи та вінки майорять на вітрі, поки Любов Литовченко розбирає житнину. Кінчиком нігтя розрізає суху стеблинку – та піддатливо розділяється на стрічки, дивом не лишаючи порізів на пальцях майстрині. Перш ніж солома «піддалася», минули роки, але тепер навіть скалок у пальцях не залишається.
Ремесло, яке Любов Литовченко передає доньці Анні, зародилося три тисячі років тому. Українки зрізали перший чи останній сніп із поля й лишали у будинку як оберіг від зла. Колоски збирали не хаотично, а за чіткими правилами: ділили оберемок на чотири яруси, прикрашали сушеними квітами. Зокрема, волошками, щоб була гармонія, квітами маку – аби домом бігали дітки, льоном і полином, аби господарі були здорові.
Раніше вважалося,
що хата без дідуха – гола, вразлива.
«Раніше вважалося, що хата без дідуха – гола, вразлива. Тому снопи ставили в кут під ікони, тоді захист був найсильнішим. Людей, які в це вірять, наші янголи оберігають. Хоча з-за кордону замовляють дідухів, бо вони людям пахнуть Україною. Комусь степами Херсонщини, харків’янам – прикордонними полями. Соломка для кожного пахкотить по-різному: комусь домом, комусь дитинством», – розповідає майстриня.
Щоб обереги мали найбільшу силу, колосся треба любити ще зеленим, каже Любов Литовченко. Не можна лаятися, поки його зрізають, сідати за сніп із поганими думками чи важким серцем. Тому кожен дідух майстриня створює від кількох днів до місяця – як «душа лежить».
Перші дідухи плели з жита, яке цупили у колгоспу
За професією Любов Литовченко – медсестра. Після розпаду СРСР вона працювала в лікарні й бачила, як люди лишалися без допомоги й ліків, бо на них бракувало грошей. Це було важко витримати морально. Тож коли народилася донька Анна, жінка вирішила не повертатися у фах.
Пов’язати своє життя з плетінням оберегів Любов Литовченко вирішила, коли побачила дідухи на Сорочинському ярмарку. За кілька місяців жінка з донькою поїхала навчатися ремесла до майстрині з Волинської області. Повернулися за місяць зі жменею плетених виробів. Щоб не забути, як плести з сіна, сиділа до другої ночі й у тьмяному світлі настільної лампи плела троянди, коси й листочки – усе, чого вчилася. Чоловік, Володимир Литовченко, бачив запал коханої й допомагав у всьому. Навіть цупити жито з колгоспного поля, щоб практикуватися на ньому.
«Плести я навчилася, але ж потрібно було постійно практикуватися, щоб не забути. У нас на той момент город був засаджений овочами. То ми з чоловіком на мотоциклі їхали пізненько до колгоспних полів. Крадькома нарвемо сніп чи два. Траплялися маленькі й чорні соломинки, які сьогодні викидаю. А тоді берегли все! За кілька років почали сіяти жито замість картоплі. Воно росло височезне, до двох метрів. Заблукати можна було. Зараз таке високе не росте», – пригадує майстриня.
Дотепер родина Литовченків зрізає жито серпами у спеку. Для цього збирається вся родина: сестра майстрині, донька, чоловік. Жати треба швидко й низько, бо якщо вітер похилить колосся, стебло зіпсується й не підійде для плетіння. Якщо підуть зливи – може згнити. Цього року регулярні дощі знищили частину їхнього врожаю: зі ста снопів зібрали лише 30.
Жати треба так низько, попід землею. Виходить, кланяєшся житу,
а після того крижі млоять. Раніше ми сіяли менше жита,
то збирали навіть колоски, які впали. У них потрапляло болото,
мамі доводилося чистити колос щіткою й порошком. А якщо дощ замочив,
то все може згнити за кілька днів. Та й сушити вогке жито важче,
Зібрані снопи підв’язують на горищі. За тиждень найсухіші починають чистити: відділяють листочки, відрізають верхівки з колоском, сортують «колінця» по товщині й довжині. У кожної частини соломки своя роль у дідусі. Навіть пошкоджені частини стебла не викидають – Анна, донька майстрині, стелить їх на дно посилок
«Для ручок янголика підійде тільки найтонше колінце, верхнє. Щоб зробити німб, треба друге. Воно середнє за товщиною. А одяг робиться з третіх колінок. Пошкоджені частинки перетираємо у стружку й посипаємо нею серединку квіточок. А коли запаковую янголів, кладу їх на сінну подушку з листочків – їх не використовуємо у плетінні. Поки посилка доходить, вони впрівають, задихаються. Запах стає дуже концентрованим. Щойно замовник відкриє коробку – весь будинок пропахне сіном», – з посмішкою розповідає Анна Мамонова.
Хендмейд-майстерня для янголів
Щоб зробити дідух, багато елементів оздоблення доводиться плести заздалегідь у великих кількостях. Коли соломинки сплітають, вони боляче впиваються у пальці, ріжуть їх, скалки застрягають глибоко у шкірі. Долоні майстринь кілька років тому були подряпані, тож Володимир вирішив допомогти своїм дівчатам і з підручних засобів створив станки й приладдя, які полегшать їхню роботу.
«Перша «приблуда» – це станочок, який скручує дві соломинки. Бо руками крутить боляче й довго, треба понад сто разів змотувати. Підгледів ідею зі станків, які плетуть троси. Найголовнішу частину, тобто моторчик, вийняв із маленького вентилятора. Додав два «крабики», які тримають соломинки, підібрав швидкість, з якою їх не рватиме. Дівчата вже роками користуються. Чи я ставлю станок на стіл, вмикаю телевізор і до ночі кручу», – розповідає чоловік.
Володимиру вручну доводилося вирівнювати соломини після того, як їх розрізали на кілька стрічок. Він їх замочував, розгладжував праскою, допоки донька не запропонувала робити те саме випрямлячем для волосся.
Важлива роль Володимира Литовченка, коли майстрині працюють: він готує їсти на всю родину, щоб дівчата не відволікалися від роботи. Якщо Анна плете обереги, взайве навіть не кличе її – все робить сам.
Я пишаюся, що живу з такою видатною людиною,
як моя дружина, що дихаємо одним повітрям,
«На що спроможний, тим і допомагаю. Щось плету на станках, їсти готую, солому вожу. Альтанку поставили у дворі, щоб дівчатам було де працювати, щоб світло було хороше. Ніколи не пошкодував, що колись відправив дружину навчатись цього ремесла. Я пишаюся, що живу з такою видатною людиною, як моя дружина, що дихаємо одним повітрям», – розповідає чоловік.
Дідухи хочуть жити в будинках українців
За роботою над дідухом Любов Литовченко може просидіти до глибокої ночі. Складає тулуб янгола соломинка до соломинки, а не скопом. Підбирає, щоб усі соломки були однакові за діаметром та довжиною, аби дідух був повністю заповнений. Інколи може перебрати десятки, щоб знайти ту саму стеблинку. А коли знесилена лягає спати, ще годину може уявляти дідуха, якого створить. Це виснажує, зізнається майстриня. Тому на початку вторгнення довелося перестати працювати на виснаження й навчитися відпочивати.
У мене є карта світу і я встромляю прапорці в кожну країну,
куди їдуть мої янголи.
«Ми з донькою пахали, як коні. Боялися, що не встигнемо віддати до запланованої дати дідуха, я дуже нервувала. Але Аня вирішила, що такий режим – це каторга. І тепер ми не обіцяємо людям, що надішлемо оберіг у конкретну дату, а ставимо їх у чергу. У такому випадку можна відпочити, якщо робота геть не йде. Бо бувають дні, коли через новини все з рук валиться», – розповідає жінка.
Попри те, що з-під рук Любов Литовченко вийшли сотні дідухів, за долею кожного оберегу вона слідкує. Пам’ятає, хто та куди його замовив, чи для себе, чи на подарунок.
«У мене є карта світу і я встромляю прапорці в кожну країну, куди їдуть мої янголи. Майже всі країни зібрала. Навіть у Гонконзі наш «Дух Різдва» був центральною експозицією на виставці ремесел. Бо ми працюємо за традиційними техніками, але переосмислюємо їх. Хочемо, щоб традиція жила не в музейному вигляді, а була адаптованою до сучасного житла, знаходила своє місце», – з посмішкою каже майстриня.
Любов Литовченко сприймає майстринь, які плетуть дідухами, колегами. Конкуренції жінка не боїться. Навпаки хоче, аби ремесло поширювалося й потрапляло в якомога більше осель України. А донька Анна хоче популяризувати тих майстрів, які не вміють себе презентувати, хоч теж плетуть шедеври із соломки.
Це не про конкуренцію. Є багато майстрів,
які не вміють показати свої вироби. Я мрію знайти колег-майстрів,
яким би могла допомагати презентувати роботи, показувати себе.
Бо майстрів по соломці немало. Але люди сидять у селах,
роблять чудові вироби, але про них не знають. Я мрію допомогти їм
і популяризувати так, як вдалося це зробити нашій родині,
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
