Забутий бренд: майстриня повертає до життя ткані коци
Рука неквапливо перебирає вовняні нитки в тарілці. Пальці занурюються у відтінки жовтого та червоного, розсовують зелені та білі нитки. Майстриня Ірина Шегда шукає колір, що пасуватиме до вже вплетеного синього кольору. Колись її прабабуся не марудилась і вплітала в коц нитки, які вдалося купити на базарі. Тепер, коли вибір матеріалу й кольору в десятки разів більший, підбір ниток вибагливіший. Традиційний харківський килим має не лише зігрівати, а й пасувати до інтер’єру. Тому пальці майстрині спиняються на мотку ніжно-жовтого кольору. Вона задумливо перебирає нитку, а потім дістає її, щоб вплести у килим. Вибір зроблений: коц буде блакитно-жовтий. Frontliner бачив, як спадкова коцарка відновлює забуте ремесло.
Ще 400 років тому коци були майже в кожній харківській оселі. Їх використовували як пледи, накидки під час тривалих переїздів, підстеляли під час подорожей у санях.
«У 1883 році дослідник Анатолій Твердохлібов описував архівну переписку 1720-х років між царською стайнею під Петербургом та Білгородською і Харківською військовими адміністраціями. Царській стайні презентували дві харківські попони, і вони настільки сподобалися царю Петру I, що він віддав наказ знайти майстрів і замовити 500 попон», – розповідає майстриня Ірина Шегда.
Однак 15-16 коцарів, яких знайшли, за 10 років так і не виконали царського замовлення. Адміністрації не дійшли згоди через складність і небезпеку доставки на велику відстань.
«Замовники навіть йшли на поступки щодо ціни та спрощення орнаменту, бо у коцарів минулого була одна схема, один верстат і одна цинка на все життя», – каже майстриня.
Наприкінці XIX століття ремесло почало вже занепадати. Досліднику Василю Бабенку вдалося знайти на Холодній Горі коцарку, чий верстат без діла лежав на горищі. Після вмовлянь вона зіткала йому фрагменти коцу й пояснила, як їх робили, розповідає майстриня Ірина Шегда. Ті описи були одними з останніх документувань ремесла.
Про те, що харків’янка – спадкова коцарка, вона дізналася у молодості, коли опановувала схоже ремесло. Коцаркою була прабабуся, яка встигла передати ремесло бабусі Ірини Шегди.
Коцарство було майже втрачене, якби не дослідницькі роботи.
Коцарок майже не лишилося, коци плетуть рідкісні майстрині.
Хоча ремеслу понад 400 років. Його треба повертати з небуття,
«Історична» рама для автентичного коца й вовняні нитки
Ірина Шегда тче коци на автентичному верстаті – він зберіг вигляд, яким його бачили ще прабабусі. Дерев’яну раму прихиляли до стіни, а за потреби – прибирали деінде й мали вільний простір. Однак замовна рама коцарки має додаткову ніжку – щоб можна було плести не лише поруч зі стінами. Поруч приставлений стільчик. Від постійного сидіння починає боліти спина, через погане освітлення очі теж втомлюються. Кожні 10 хвилин варто вставати й робити зарядку чи бодай трохи пройтися, оскільки монотонна робота серйозно впливає на самопочуття.
Щоб сплести традиційний коц, доводиться тривалий час підбирати матеріал: з вовни у Харкові мало хто виготовляє нитки, а замінити їх неможливо. Крім того, основу коца Ірина Шегда робить з сосисочної чи ковбасної нитки. Її закуповують трикілограмовими бобінами.
Моя перша робота вийшла косою,
тому коц викривився,
«Торік коц коштував дешевше, а зараз не менше 12 тисяч гривень, бо все подорожчало вдвічі, особливо вовна. А на досвіді я вже знаю, що економія на матеріалах не доведе до добра. Десь буде пустувато, десь візуально негарно. Важлива ще й техніка, бо коли приноровишся плести з одних ниток – важко на інші перейти. Наприклад, моя перша робота вийшла косою. Тоді першою ниткою був лавсан, який не рвався. Але він ковзав по верстату, тому коц викривився», – розповідає майстриня.
Основа коца має бути міцною: коли майстриня «прибиває» ткання спеціальним гребінцем, нитка не повинна кошлатитися чи рватися. Тоді основу доведеться підв’язувати чи перемотувати, а в гіршому разі – розплітати роботу, яка зайняла кілька тижнів.
«Коц розміром 80 на 120-130 сантиметрів я тчу за два тижні, працюючи з ранку до вечора. Це за умови, що ворс нарізаний заздалегідь. Для нарізання ворсу використовується паличка «цинка». Ворс намотується рівно поперек в один ряд, а потім ножем або ножицями розрізається на однакові шматочки — «стручки». Коли весь ворс нарізано за кольорами, це називається «цвіт коцу». У майстрів минулого для цього були дерев’яні ящички, поділені на чарунки. Кожен колір лежав окремо, щоб коцарі могли швидко знайти потрібний і вплести. Тоді це була марудна робота, довга. Цим заробляли на життя», – каже Ірина Шегда.
Охочих займатися коцарством обмаль
У 2018 році Ірина Шегда заснувала програму зі збереження коцарства й здобула премію на всеукраїнському конкурсі «Жива традиція». Програма потрапила до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини, а у 2022 році – до Національного переліку як найкраща практика з охорони ремесла. Однак відродити ремесло коцарства вже не вдасться, переконана майстриня. Людей, охочих ним займатися, – одиниці. Більшість із них вона навчає сама, але студенти часто не витримують тривалості навчання.
«У вересні 2023 року я відкрила студію. Зараз на різних рівнях навчається 29 людей, а загалом було близько 60 студентів. Навчаю їх у чотири етапи: спершу опановуємо базові навички, намотуємо основу для коца. Це найважчий і нудний процес, його мало хто любить. Але без нього коц не зробити. На тій основі можна буде сплести килим розміром 40 на 40 сантиметрів», – каже майстриня.
На другому етапі студенти вчаться підбирати кольори коцу, створюють ескіз із майстеркою.
«Студенти здебільшого хочуть робити якісь цікаві візерунки, малюнки, але через ворс вони не виходять: якщо він ляже в якийсь бік, візерунку чи картинки вже не буде. Тому традиційний геометричний орнамент найбільш підходить: його найлегше плести й він не настільки змінюється, навіть коли ворс нахиляється», – пояснює спадкова коцарка.
Коли учні засвоюють базові навички, їх розбивають по парах. Кожна працює над одним коцом, тож помічають помилки напарника і чують про власні. Ірина Шегда каже, що це найкраща практика. Спільне ткання породжує посилену відповідальність за коц.
Четвертий етап – найбільш творчий: студенти самостійно створюють коц за індивідуальним ескізом і побажаннями. Під час цього вони вже вільно володіють рамою та вміють плести основу, ткати, нарізати «стручки» та вплітати їх у коц. Однак до цього етапу доходять далеко не всі.
На кожен ступінь іде приблизно півтора місяця.
Тобто за півроку можна повністю опанувати це мистецтво,
якщо регулярно ходити на заняття,
Сьогодні у Харкові від традиційного регіонального ремесла залишилася тільки назва вулиці – Коцарська, та навчання коцарства у студії майстрині. Ірина Шегда каже, що відродити промисел не вдасться, оскільки це навіть невигідно за сучасних умов. Проте необхідно дати йому друге дихання у вигляді виготовлення предметів декору інтер’єру, накидок чи сумок із подушками.
У XIX столітті на Харківщині виготовляли до 26 тисяч коців на рік.
На один килим ішло близько 5,5 кг вовни – для цього стригли трьох овець.
Тобто потрібні величезні отари по 80 тисяч овець і великі
та пасовища. Проте коцарство має велике майбутнє для нашої культури.
Це наш забутий спадок,
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
