Посуд дозріває роками: родина гончарів створює звірів із кераміки
Згрубілі руки, білі від глини та потріскані від років гончарства, розминають еластичну глину. Згорблена спина майстра дерев’яніє з перших хвилин роботи, але відволікатися не можна. Якщо припинити роботу на 10 хвилин, майбутній баранець перетвориться на шмат засохлої маси. Кілька тижнів роботи та кілограми настояної глини доведеться викинути. Тож однією рукою Олександр Шкурпела обтирає піт із лоба, а другою водночас продовжує «витягувати» посудину. Frontliner бачив, як у полтавській майстерні глина перетворюється на традиційний лембик.
На Полтавщині керамісти почали створювати лембики на початку 20 століття. Бики, баранчики, кози та півники із глини були візитівкою України за кордоном, Опішня стала керамічною столицею.
Після розпаду СРСР тисячам майстрів, які створювали зооморфний посуд, довелося шукати іншу роботу – завод «Художній керамік» зачинився. Кераміст Олександр Шкурпела працював на ньому, коли це сталося. Тому почав самостійно видобувати глину й ліпити декоративний посуд. На такий крок наважилося небагато гончарів, бо займатися керамікою було важко, витратно й дорого.
Нас підтримали люди,
лише тому ми не опустили руки,
«Спершу об’єднався з кумом. Разом ліпили, діставали глину, готували її. Пізніше розділилися. На початку війни взагалі думали покинути гончарство, бо багато проблем із глиною. Хотів піти у тероборону, а мене не взяли. Тоді нас підтримали люди, лише тому ми не опустили руки», – розповідає майстер.
Олександр та Анатолій Шкурпели – батько й син із села Опішня, які передають ремесло гончарства з покоління в покоління. Вони – одні з небагатьох майстрів, які вміють створювати традиційний посуд у вигляді тварин.
Ми це не з голови беремо,
це традиції.
«Це робота творча, але тут багато інженерії: треба зробити ескіз лембика, детально промалювати візерунки, пропорції, вигини. Ми це не з голови беремо, це традиції. Треба бути надивленим і знати історію ремесла. Наприклад, не збережені пропорції, – це вже не наші опішнянські лембики», – розповідає Олександр Шкурпела.
Гончарів, які вміють ліпити традиційні лембики, майже не лишилося
Сьогодні тих, хто знається на ремеслі, одиниці. Тому знання Олександр Шкурепа передав найстаршому сину Анатолію. Він поки що єдиний з п’ятьох синів, який вирішив, що пов’яже життя з гончарством. Найменший, Микола, ще визначається, чи хоче цим займатися.
«Чим опішнянські майстри відомі – що всі створюють лембики у традиції. Але якщо поставити поруч два однакових баранчики, то знавці відразу скажуть, який мій, а який робив батько. У кожного майстра свій почерк», – пояснює Анатолій Шкурпела.
Самому гончарювати надто важко: поруч завжди треба майстер, який підстрахує, догляне посуд, нагадає вийняти його з печі. Життя доводиться підлаштовувати під глину: якщо робота над лембиком почалася – її треба довести до кінця, перш ніж встати з-за столу. Треба завчасно спланувати час на перекус та похід у вбиральню, не можна навіть відправити коротке повідомлення чи відволіктися на соцмережі.
Зараз Анатолій з батьком допомагають доне одному, Микола вчиться ліпити посуд. Але якщо брат не стане керамістом, Анатолій вчитиме ремеслу своїх дітей, щоб рід майстрів продовжувався.
Щоб зліпити лембик, треба чекати кілька років
Щоб зліпити лембик, майстрові недостатньо лише моторики рук. Треба мати правильну глину. У дворі опішнянських керамістів лежить та, яку вони відкопали ще до початку повномасштабного вторгнення. Знайти її важко: поклади, які підходять для ліплення лембиків, треба діставати з глибини 1,5-15 метрів. «На око» визначити, чи вона підійде, неможливо. Треба відправляти в лабораторію на проби, а потім власноруч викопувати, розповідає Світлана Шкурпела, дружина Олександра. Раніше, коли досліджень не існувало, майстрам доводилося шукати її навмання. Якщо глина не тримала форму – її використовували для іншого посуду.
«Якщо порода правильна, то треба було копати лопатами – через рельєф техніка туди не заїде. З’їжджалася вся рідня і друзі, бо глину треба дістати за день: докопатися, зібрати, підняти нагору, завантажити. Якщо піде дощ, вона буде заважка. Доведеться покинути. А купити таку немає де, будь-яка інша не підходить для роботи», – пояснює жінка.
Після того, як глину дістають, вона має полежати кілька років – «дійти» до стану, коли з неї можна буде ліпити посуд. Якщо використати свіжу, посуд не триматиме форму й осяде.
Глину треба замісити до правильної консистенції, аби вона тримала форму. Чотири рази перемолоти, і лише тоді можна ліпити лембики. На створення одного виробу майстри витрачають від тижня до місяця: маленькі ліплять кілька днів, великі – кілька тижнів. У горно лембики потрапляють уже через 2-3 місяці, коли глина підсохне і її пофарбують. Глазур, якою покривають вироби, натуральна: зелена – з окису міді, коричнева – з окису заліза.
Тисячі майстрів це знали й практикували,
а зараз нас майже немає,
Але навіть коли посуд ставлять у піч – неможливо вгадати, яким буде, коли за кілька тижнів його виймуть. Глазур у пічці має різні відтінки залежно від того, в якому місці стоятиме лембик.
«Глина й піч завжди вносять свої корективи. І розмір буде різний, бо вироби «всихають» на 10-15%. Це дуже довгий і складний процес: баранчик створюється упродовж чотирьох років», – каже Світлана Шкурпела.
Ремесло стало родовою справою
Гончарство – те ремесло, якому треба все життя вчитися, але через десятиліття все одно вважатимеш, що вмієш недостатньо, каже Олександр Шкурпела. Щоб досягнути майстерності, треба щонайменше п’ять років практики. А для створення традиційного лембика – хоча б 10 років.
«Я один з останніх представників старої школи, які передавали ремесло з покоління в покоління. Знаю все: як добути, переробити, перемісити глину, як виставляти ніжки баранчика чи левика, якої товщини і як приліпити ручку, щоб вона не тріснула. За моєї молодості тисячі майстрів це знали й практикували, а зараз нас майже немає… Хочеться, щоб ця справа не спинилася на моєму роду, моїх синах», – пояснює кераміст.
Майстрів із традиційних лембиків лишилися одиниці. Молодь не йде навчатися, бо потрібно витратити щонайменше п’ять років, щоб навчитися ліпити лембики. Пошук глини тривалий, доступ до неї обмежений. Крім того, керамістам про відпустку чи відпочинок можна мріяти роками. Часу на родину майже немає. Олександр з Анатолієм затримуються у майстерні до ночі, коли ліплять лембики. Дружинам доводиться бути їхньою підтримкою, а дітям – змиритися з тим, що тата бачать лише вранці чи за роботою. Тож небагато майстрів, які починають гончарювати, готові до такого служіння ремеслу.
Гончарство – це нескінченний процес пошуку ідеалу,
створенню того самого виробу. І я ідеального за всі 43 роки, скільки працюю,
найкращого лембика не зробив. У мене все ще попереду,
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
