Підтримати нас
Восковий віночок ручної роботи майстрині Оксани Познякової для полтавської нареченої.
Восковий Віночок Оксани Познякової, Вишневе, Полтавська обл., Україна, 9 липня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner

Ще кілька десятиліть тому вощені вінки були на кожній полтавській нареченій. Вони були оберегом родини, який жінки після весілля клали за скло до ікон, як реліквію. За повір’ями, вощені квіти з вінка були цілющими. Тому їх дарували дітям, аби вони не хворіли. Оксана Познякова в дитинстві навіть склала колекцію квіток, які їй дарували наречені.

Я коли ходила на свайби, найбільшою радістю було
отримати квітку з вінка нареченої,

пригадує майстриня

«Я коли ходила на свайби, так у нас називалися весілля, найбільшою радістю було отримати квітку з вінка нареченої. А ще у нього вплітали стрічки – або коротенькі, або довгі. І коли почеплять довгу – цілий день ходиш із нею, а вона розвівається по боках. Я таке щастя тоді відчувала… А над ліжком у мене був килим, на який я вішала подаровані квіти й стрічки. Колекція була – ого-го. Наші бабусі, коли робили вощені вінки, ще й пір’я використовували, фарбували його», – з посмішкою пригадує майстриня.  

У кожному вінку – крапля крові майстрині 

Перший вінок та вощену бутоньєрку Оксана Познякова створила у 2025 році на весілля свого сина. Омріяний невісткою віночок вийшов з другого разу: спершу жінка зробила завеликі квіти, а з другої спроби об’єднала два тендітні віночки в один. Робила їх навмання, тож у процесі різала пальці дротом, колола до крові голкою, обпікала розплавленим воском. 

«Я тоді така заряджена була, бо пообіцяла ж, що мама все зробить! Вчилася всьому на ходу: як крутити серединку, вощеницю, як покривати воском квітку, чим замотати дріт і з якою силою, щоб він не розкрутився через кілька днів», – пригадує Оксана Познякова.

Я вкладаю у кожен вінок частинку своєї душі,
енергії й трішки крові.

Травм під час створення вінка досі неможливо уникнути: на пальцях від накручування дроту постійно з’являються водяні пухирі. Проколювати їх не можна, щоб не занести інфекцію, але близько тижня боляче просто торкатися предметів. 

«На один віночок треба кілька десятків квіточок. Я вирізаю їх трафаретом із паперу, потім у них треба зробити отвір для восковиць. Проколюю його ін’єкційною голкою. Але треба робити швидко, бо це нудна робота. Чим довше сидиш – тим більше болить спина. А почнеш швидше проколювати – проткнеш палець. Тому я вкладаю у кожен вінок частинку своєї душі, енергії й трішки крові», – з посмішкою розповідає майстриня. 

Кожен вощений вінок вона виготовляє в єдиному екземплярі, але ніколи не робить їх на замовлення. Уявлення, яким має бути омріяний вінець, завжди відрізняється від результату, пояснює майстриня. У процесі роботи вона змінює квіти та їхні кольори, прибирає чи додає стрічки. Це може не сподобатися замовниці, а створювати вінок наперекір своєму смаку майстриня не хоче.

«У мене в кожному вінку щось нове: на вулиці побачила польову квітку – біжу її робити з паперу, пробую воскувати. Якщо вдається, то нароблю заготовок і можу жодну не вплести у вінок. А можу й навпаки: увесь оздобити цими квіточками. Експериментую з розмірами: іноді хочеться, щоб вінок був дуже ніжний, з дрібними квітами, а інколи – щоб був розкішний, як корона. Дівчата просто обирають, який їм припав до душі», – розповідає жінка.

Щоб створювати вощені вінки, треба дбати про здоров’я 

Час на створення вінка неможливо передбачити. Оксана може скласти його за день, а інколи вінець не готовий упродовж місяця. Взимку робота просувається швидше: немає польових робіт, тоді як влітку окрім основної роботи майстрині манікюру треба сапати городину, збирати й консервувати урожай.

Буває, на годиннику перша ночі, а я роблю вінок, бо мене пре.
Але пройде година – і все, та іскорка згасає. Я інколи вночі
прокидаюся й по дві години думаю, який віночок зробити.
Складаю в голові композицію,

пояснює Оксана Познякова.

Кропітка робота над вощеними вінками не минає без наслідків. Торік полтавчанка через сидячу роботу була змушена кілька місяців лежати – настільки сильний був біль у спині. Після тривалого лікування медики попередили: якщо нехтувати здоров’ям, з вінками доведеться покінчити. 

«З такою роботою треба дуже дбати про спину й здоров’я. Тому в мене щоранку обов’язкова година гімнастики та йоги. Коли працюю, то тримаю спину рівно. Горбитися не можна, бо потім не розігнуся. І якщо відчуваю, що засиділася – обов’язково треба встати й порухатися. П’ю каву чи гуляю з собакою, а можу поїхати кататися на байку», – з посмішкою каже майстриня. 

Вощені вінки конкуренції не бояться 

У прямих ефірах в соцмережах полтавська майстриня показує, як вирізає квіти та робить вощені заготовки, складає композиції й підбирає стрічки до вінків. Одна з глядачок після перегляду відео самостійно зробила вощений вінець і написала про це Оксані. Конкуренції жінка не боїться – навпаки радіє, що традиційне мистецтво стає популярним серед майстрів.

«Я мрію колись зробити виставку своїх вінків, але це у майбутньому. А поки що просто слідкую за сторінками дівчаток, які купують віночки. Такі всі гарні, неповторні. Навіть не через вінок – така їхня енергетика. Вони обирають традицію, і навіть дистанційно, через екран, відчувається їхня сила, тепло. Це важко пояснити, на рівні відчуттів. І я поки соромлюсь запитати у них після весілля, як дівчата почувалися у вінку в той день. Сподіваюсь, що хтось поділиться цим, розкаже», – з посмішкою каже майстриня. 

Найбільша мрія Оксани Познякової – популяризувати вощений вінок серед українських наречених не лише в рідному регіоні, а й по всій країні. Можливо, навіть буде «розширюватися» й шукатиме помічниць, які допомагатимуть робити заготовки до вінків. Саме на це йде найбільше часу, через що багато ідей у процесі вощення квіток «перегорають».

Я хочу відновити наш полтавський вінок, який пам’ятаю з дитинства,
щоб повернути наше коріння. Бо вінок неповторний,
у нього вкладена душа, настрій, любов. Навіть для тих,
хто купує його як прикрасу, він свого роду оберіг.
Бо я саме це закладаю у кожну квіточку, яку роблю своїми руками,

пояснює полтавчанка.

 

***

Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»

Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.

***

Над матеріалом працювали
Шеф-редактор
Дмитро Баркар
Фоторедактор
Михайло Палінчак
Digital-редакторка
Катерина Бушина
Digital-координаторка
Валерія Доля

Читайте також — Гуцульська інкрустація по всьому світу і майстер, який береже дідівське ремесло