Гуцульська інкрустація по всьому світу і майстер, який береже дідівське ремесло
Долото вистукує по дереву, а старенький верстат працює майже півстоліття у селі Річка, що на Франківщині. Василь Грепіняк щодня прокидається о 8-й ранку і йде в своє улюблене місце на рідному дворі. Колись тут була хата його баби з дідом. А тепер – майстерня, яку він збудував і разом з дружиною створює дерев’яні вироби з інкрустацією. Репортерки Frontliner завітали до майстра, аби побачити як він відроджує давнє ремесло.
Роблю від душі і жодного разу не шкодував,
що колись цьому навчився.
У майстерні пана Василя пахне деревом. Сонячні промені освітлюють робочий стіл – старенький верстат, уже стесаний скраю. У цьому магічному сплетінні гірського повітря, дерева та звуків удару долотом по деревині Василь Грепіняк живе з дитинства. Він – майстер з інкрустації у третьому поколінні. Це ремесло більш тендітне, ніж просто різьбярство. Інкрустація – це оздоблення дерев’яних виробів орнаментами з різноманітних матеріалів.
На робочому місці Василя Грепіняка – різні за розміром і формою долота, дрібні інструменти, шматки дерева. А також частина виробу, над яким він зараз працює – велика скриня. Її як придане батьки давали дівчині, яка виходила заміж – ніби скриня є частинкою дому десь далеко.
Майстер не раз чув від людей, що у його справі немає нічого складного – просто малювати собі по дереву і стукати долотом. Та до таких закидів пан Василь має терпіння, як і до своє справи, яка потребує посидючості і точності.
«Я це роблю від душі і жодного разу не шкодував, що колись цьому навчився. Хочу зробити великий гарний стіл і ліжко, щоб залишити дітям і вони знатимуть, що це створив батько. Мої руки це вже так вивчили, що можу робити це навпомацки», – розповідає майстер.
Скрині, тарілки та інкрустовані ліжка
Інкрустація – давнє гуцульське ремесло. Колись робили невеликі предмети побуту – переважно тарілки, пудрениці, скриньки. Та Василь із батьком вирішили створювати великі речі. Кілька років тому змайстрували інкрустоване ліжко, яке продали за 8 тисяч доларів замовникам із Києва. Друге таке ліжко Василь створював зі своєю дружиною понад рік.
Як зробиш щось масштабне, то вже видно результат.
І як то продати, то так само чути гроші в кишені.
Бо з малих виробів вони надовго не затримуються,
а так за один виріб вже можна щось звести. Ми ще маємо багато планів,
хочемо альтанку. Та й не можна так сидіти без роботи,
треба щось робити,
Серед великих виробів виробів – стіл та метровий інкрустований тризуб, які замовили українці з Канади.
Діаспора з наших країв часто каже, що як не має якогось виробу з інкрустації,
то не чує себе гуцулом. Дзвонять, пишуть і розказують, що ті скрині
і тарілки є для них зв’язком з домом,
Серед особливих замовлень – кошики з інкрустацією та годинники. А решта замовляють «гонорові» речі, які є традиційними для гуцулів. Найчастіше – інкрустовані тарілки, ікони та рамки для світлин.
Сушить дерево по 6-8 років
В інкрустації велику увагу приділяють пошуку сировини. Для таких виробів підходять лише груша, горіх, черешня чи явір. Майстер їздить селами, часто по кілька десятків кілометрів за день, шукає потрібні дерева та купує їх у власників. А потім зрізає, привозить додому, знімає кору та виставляє на горище. Там деревина сохне 6-8 років.
Вже як знайдеш дерево, то ти є пан,
бо вже маєш з чого робити,
Свою роботу майстер розпочинає із розмітки виробу – ділить циркулем декоративну дерев’яну тарілку на 8 частин. Під час нанеселення усіх візерунків пан Василь дуже зосереджений. Кожен міліметр важливий, а помилка зіпсує симетрію орнаментів. Коли нанесе усі візерунки – бере до рук пряме долото. Постукуючи, вибирає деревину – утворюються заглиблені орнаменти. Якщо потрібно зробити візерунки у вигляді листочків – майстер змінює долото, постукує ним дерево, а далі вибирає його вручну. Потім шліфує виріб за токарним станком. Таких у майстра декілька – усі дісталися у спадок від батька та діда.
Для оздоблення виробів майстер використовує пофарбовану березу, явір, штучний перламутр, метал. Потім знову шліфує виріб і прикрашає пацьорками. Так гуцули називають намистини.
Створив понад тисячу інкрустованих виробів
У майстерні на стіні висить ікона, на яку під вечір падають останні промені сонця, додаючи цьому місцю ще більше магічності. А на іншій стіні – портрет бабусі та діда, який і навчив Василя цьому сімейному ремеслу. Саме дідусь Василь і купив у маленького інкрустатора його перший виріб – пудреницю. Її Василь Грепіняк зробив під наглядом дорослих у свої 10 років. Бабуся носила і його вироби на базар, тому змалку майстер вже відчував себе поважним бізнесменом, який вже мав свої гроші на власні забаганки.
Як приходили на Косівський базар,
то люди з руками відривали ті вироби,
Після школи весь свій вільний час маленький Василь проводив у майстерні і пильно стежив за роботою батька і діда. Вони вважали, що заробляти на хліб треба руками – передали таке переконання і йому.
Василь Грепіняк майже два десятиліття свого життя працював на художньому комбінаті у рідному Косівському районі на Франківщині. А коли почалася перебудова і радянський союз вже тріщав по швах – українці з-за кордону почали повертатися додому.
«Ми з батьком робили день і ніч, спали по дві години. Та був результат, то гріх було не робити. Люди ставали в чергу, щоб прийти до нас і щось купити. Навіть чекали біля майстерні, щоби ми щось доробили. А як приходили на Косівський базар, то люди з руками відривали ті вироби», – розповідає майстер.
За 45 років майстрування Василь Грепіняк створив понад тисячу інкрустованих виробів. Останні кілька років чоловік не їздить на базар. Люди замовляють вироби заздалегідь, переказують знайомим і так з’являються нові клієнти.
Мріють створити вироби для себе
На все, що Василь Грепіняк має зараз – великий будинок, майстерню, ошатне подвір’я заробив власними руками і наполегливістю. Дав дітям гарну освіту – син працює у туристичній фірмі у Києві, а дочка займається вишивкою у рідному селі Річка. А для односельців збудував неподалік дому капличку, щоб могли прийти помолитися.
Себе та власні витвори пан Василь не любить хвалити. Пишається лише своїм найбільшим здобутком – знайомством із дружиною, до якої довго залицявся і яка тепер є незмінною помічницею у ремеслі.
Лілія Грепіняк раніше не дуже любила допомагати чоловікові з інкрустацією – не раз вдаряла долотом по пальцях. Але все ж не одну ніч разом з чоловіком просиділа за скринею, столом чи тарілками. Тому з часом майстерно опанувала інкрустацію і тепер не може уявити без неї свого життя.
«Замолоду я думала, що того мені не треба. А тепер з віком все більше ціную, бо розумію, що то є наше, рідне. Тим більше, що зараз рідко хто займається інкрустацією», – розповідає Лілія Грепіняк.
Жінка любить готувати, доглядає домашніх улюбленців – кота і собаку, а ще залюбки ходить в ліс по афини (так гуцули називають чорниці). Мріє, аби в будинку були власні інкрустовані вироби – ікони, великий сімейний портрет у рамці, а ще тарілки. Та поки всі речі віддають клієнтам або родичам.
Дарує військовим інкрустовані тризуби
До повномасштабної війни син пана Василя привозив туристичні групи додому. По 50 людей відвідували майстер-класи та знайомилися з давнім ремеслом. Тепер майстер використовує інкрустацію, аби підтримувати військо – вже передав через волонтерів кілька тризубів, щоб зробити хлопцям приємно і показати свою повагу. Зараз виготовляє вже шостий майже метровий тризуб.
Зараз на всю Україну є лише кілька сімей, які розвивають давнє ремесло. Та є і молодь, яка навчається і хоче займатися інкрустацією. У селі Річка нещодавно почали цікавитися кілька юнаків, які приходили до Василя і запитували, з чого почати роботу.
Я гадаю, що та наша культура ніколи не пропаде.
Ми передаємо ремесла дітям так, як колись передавали нам.
Як би не було важко, не можна забувати своє,
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
