Ремесло голки та шкіри: кушнір відроджує вбрання з глибин історії
Отара овець пасеться біля обійстя кушніра Михайла Вінтонюка у селі Корнич на Франківщині. На подвір'ї – дві майстерні. Взимку ремісник працює за столом у автентичній хатині, яку сам облаштував. Тут є піч, гуцульський ліжник, а на стіні висить багато світлин і полички з кушнірським приладдям. Друга майстерня – літня. У цій невеликій, вкритій очеретом альтанці, Михайло зібрав старожитності рідного села: давні фото, картини, постоли, які носили місцеві, а також кремезний дідів стіл. В гостях у майстра-кушніра побували репортерки Frontliner.
Михайло Вінтонюк купив перший автентичний гуцульський кептар собі на 30-річчя, позичивши гроші у друга. Кептарі – традиційні кожухи без рукавів, які здавна носили на Прикарпатті. Тоді Михайло сам не шив кожухи, а заробляв на будівництві, пилорамі, заправці, а у вільний час вишивав жіночі сукні. Не одну ніч провів за швейною машинкою після виснажливої роботи. А потім одна старенька світлина змінила його життя.
Михайло Вінтонюк, може, і не став би кушніром, якби не літня жінка у сусідньому селі, якій потрібно було покосити траву на подвір’ї. Її дочка випадково попросила про цю послугу саме Михайла. Він погодився допомогти, навіть не підозрюючи, як це вплине на його життя.
Став кушніром через стареньку світлину
Коли Михайло впорався із роботою на подвір’ї Марії Антонюк, пішов до хати спілкуватись із господинею. Там на стіні він побачив стару світлину, яка раніше часто траплялась йому у соціальних мережах, книгах та журналах. На світлині були зображені молодята у гуцульських кептарях Софія та Михайло Гнатюки.
Виявилося, що це батьки Марії. Вони все життя займалися кушнірством і передали це ремесло доньці. А вона згодом так само допомагала шити своєму чоловікові-кушніру. Михайло довго дивився на фото і подумав, що це все не просто так. Він попросив пані Марію навчити його кушнірського ремесла.
Першим захотів пошити кептар, який бачив на світлині. Наставниця не заперечувала, хоча це була важка робота, тим паче для новачка.
Пані Марія – педагог від Бога, бо хотіла і вміла передати свої знання.
Вона ніколи не казала, що я зробив щось погано.
Навпаки, якщо щось не вдавалося, хвалила, але відразу показувала
як можна зробити краще. До мене вона раніше
нікому не передавала свої знання, навіть своєму внукові,
Михайло взявся шити перший кептар із великим запалом. Майстриня викроїла для нього шкіру і дала завдання зшити її для першої примірки. Та Михайло не знав, що є спеціальні голки для шкіри. Тому працював зі звичайними голками – довго шив, не міг проколоти шкіру одразу, поколов собі пальці. А потім назавжди запам’ятав здивовані очі наставниці, коли розповів їй про це.
Брали два відра курячого посліду, додавали води
і замочували в тому шкіри з козенят.
Після кептаря для себе Михайло пошив вбрання для брата. У своїх новеньких кожухах вони вдвох пішли на Великдень до церкви. Після святкової літургії до братів підійшов односелець, якому припали до душі їхні кожухи. Так у Михайла з’явився перший клієнт і розуміння, що цією справою можна заробляти на хліб.
Створив понад 400 кептарів і кожухів
Михайло Вінтонюк одразу зрозумів, що кушнірство – нелегке ремесло. Майстриня Марія не лише вчила шити, але й розповідала історії про кушнірство. Як-от про сап’ян – міцну шкіру, з якої шили кептарі.
«Цей сап’ян робили так: брали два відра курячого посліду, додавали води і замочували в тому шкіри з козенят. Через дві-три доби з них злітало хутро, а потім чекали, поки зникне сморід. Ще на Покутті шкіру виправляли за допомогою грису. Її розмочували у розчині води, солі та оцту. А потім змащували шкіру грисом та залишали на кілька днів», – розповідає Михайло Вінтонюк.
Самостійно вичинити шкіру для кожухів було важко – замочити в річці, вимити її там, витягнути. Тому цим займалися чоловіки, а жінки допомагали з шиттям. Раніше у Корничі було чотири кушніри, які розводили овець та самостійно вичиняли шкіру. Михайло теж розводить овець та баранів для споживання, але шкіру не вичиняє – закуповує сировину в Польщі.
Кожен свій кептар майстер шиє від двох до шести тижнів. Та буває, що наважується на роботу довше, аніж створює кептар. П’ять років кушнір наважувався шити одежину, який була традиційною у Микуличині. Цього року завершив і тепер це улюблений витвір майстра.
За 8 років ремісництва Михайло Вінтонюк пошив та відреставрував понад 400 виробів. Серед них є 12 нових кептарів за стародавніми зразками – традиційних, які носили на Покутті, Бойківщині, Микуличині, Городенці, Космачі, на Буковині.
Пишаюся цими копіями, бо намагаюсь відтворити щільність шкіри,
відтінок, нитку, шви, щоб все було як колись.
Хочу зберігати кушнірство для історії.
І дуже сподіваюся, що і далі будуть майстри, яким це буде цікаво,
Реставрував 140-річний кептар з фільму
У селі Корнич вже двоє людей носять кептарі від Михайла. Та більшість клієнтів – це українці, які живуть за кордоном.
«Якось мені подзвонила жінка товариша і розповіла, що збирала гроші на шубу. А коли побачила мої кептарі, то зрозуміла, що шуби вже не хоче. Люди якось відчувають, що це наше рідне ремесло. Найприємніший момент у роботі, коли людина приходить до моєї хати і дивиться, що я для неї вшив», – розповідає Михайло Вінтонюк.
Михайло дуже пишається, що реставрував 140-річний кептар з фільму «Тіні забутих предків», який носила мама головного героя.
Траплялися й казуси в роботі. Якось чоловік привіз ремісникові на реставрацію сімейну реліквію – кептар від батька. Та на ньому була пляма. Михайло пробував її видалити і наніс ватною паличкою хімічний розчин. І випадково пропалив шкіру. Кілька ночей не міг спати, поки не знайшов рішення. На місцевому базарі знайшов кептар, у якого вже прогнили плечі. Відпоров звідти кишеню і нашив на реставрований виріб.
«Кожну свою нову роботу я показую пані Марії і дякую Богу, що маю кому здати екзамен. А вона дуже щаслива, що мені вдається. Хоча не знаю, яким би був майстром, якби жив сто років тому, коли у кожному селі було по чотири кушніри. Зараз цього майже ніхто не робить», – розповідає майстер.
«Відродження» кушнірства сучасними фотозйомками
У Михайла є племінниця Надія, яка спочатку допомагала фотографувати кептарі до та після реставрації. Згодом вона запропонувала робити фотосесії моделей в старовинних гуцульських строях. Так почався проєкт «Відродження».
Михайло розповідає, що першу фотозйомку вони організували у 2021-му році. Торік масштабували цю ініціативу – біля будинку кушніра організували етнофестиваль із народними майстрами, показом старовинних кептарів, ватрою і музикою. Під час фестивалю збирали кошти для війська.
Михайло зі своїми кептарями часто бере участь у благодійних фестивалях. Після дефіле моделей у гуцульському одязі майстер виходить до людей, аби познайомити їх зі своїм ремеслом і розповісти як створює кептарі.
У минулому столітті у його рідному селі Корнич раніше було чотири майстри. Михайло впізнає роботи кожного з них, бо вже їх реставрував. Та навіть товаришує з сином одного з цих майстрів. Той подарував Михайлові сторічну голку, якою можна робити силянки – оздоби для кептарів.
Кушнірство – це моє життя.
Хочу відродити якомога більше кептарів і колись створити свій авторський.
І всім серцем мрію, щоб ця справа жила.
Тому прошу свого сімнадцятирічного сина, щоб він вшив хоча б один кептар,
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
