Від дерева до думи: як ветеран відроджує старовинні бандури та кобзи
Під стамескою осипається свіжа стружка, а в повітрі змішуються запахи лляної олії та прополісу. Шматок дерева поволі перетворюється на бандуру у майстерні на Київщині. За кілька місяців ця деревина стане музичним інструментом, що звучатиме майже так само, як сто чи двісті років тому. Саме тут Ігор Безвербний відроджує давню традицію виготовлення бандури та кобзи – від зимової заготівлі деревини до нанесення останнього шару натурального лаку. Він працює за історичними технологіями, якими українські майстри користувалися задовго до появи фабричного виробництва. Репортери Frontliner побували в майстерні, щоб побачити, як народжується старовинне звучання.
У майстерні на Київщині пахне деревом і засохлим лаком на основі лляної олії та прополісу. Повсюди розкладені заготовки за старовинними зразками: тут є клен і верба, щільна груша та фактурний берест. Згодом вони стануть бандурами або кобзами.
Ігор Безвербний працює у майстерні свого друга й однодумця Юрія Кочержинського, де вони разом відтворюють старовинні українські інструменти за історичними технологіями.
Кобза у мене із верби, а бандура – із клену.
Клен – він звучить більш рвучко і напружено.
Верба теж має своєрідний цікавий звук,
Для корпусу традиційно беруть листяні породи дерев, а сама бандура складається з кількох основних частин: деки, грифа, брямки та струн – основних і приструнків. Саме ця конструкція визначає її голос: корпус формує об’єм звучання, дека резонує зі струнами, а разом вони створюють глибокий і насичений звук.
Безвербний відтворює інструменти за реальними історичними джерелами, фотографіями та музейними експонатами. На столі в майстерні Кочержинського лежать роздруковані архівні світлини бандур видатних кобзарів. Їх використовують як своєрідні креслення: збільшують фотографії, вивчають пропорції та відтворюють форми старовинних інструментів.
«Є дуже гарні фото Остапа Вересая. Фото збільшуємо до розміру, може, 20 сантиметрів. Тобто для того, щоб робити репліки, щоб побачити це все різноманіття, справжні зразки, які були ще 100 років тому», – каже Юрій.
Для майстрів важливе не лише технічне відтворення форми, а й повернення до традиційних процесів виготовлення. Сировину вибирають у певну пору року. У грудні, коли дерева сплять і соки остаточно стікають у коріння – деревина стає монолітною. Це значить, що вона не трісне ні під час грубого тесання, ні через роки.
«Спершу ти знаходиш дерево, розколюєш його клинами на плахи, прикладаєш зразок інструмента, а далі – стесуєш шар за шаром, кожну волокнину», – розповідає Безвербний.
На робочих столах і полицях – рубанки, тесла, стамески та інші інструменти для обробки дерева. Майстер прикладає до заготовки лекало, робить розмітку, а потім крок за кроком знімає зайві сантиметри. Сам процес виготовлення традиційної кобзи чи діатонічної однорядової бандури розгортається повільно, за законами самої природи.
Де те справжнє коріння?
«Сохне дерево зверху, а всередині воно мокре. Тому оцей сухий шар треба зрізати міліметр за міліметром. Не можна сісти і зробити за один день бандуру, бо вона трісне», – каже майстер.
На фінальному етапі виготовлення поверхню ретельно шліфують і ґрунтують. Для цього використовують лляну олію, яєчний білок або рідке скло, щоб закрити пори деревини. За потреби корпус тонують природними барвниками – жовтим від куркуми або червоним від маренки. Після цього інструмент покривають натуральним лаком на основі лляної олії та прополісу.
У пошуках справжнього коріння
Цікавість до традиційної музики у Ігоря Безвербного зародилася ще в підлітковому віці – у період, коли радянська влада намагалася звести українську культуру до вторинного фольклору.
Упродовж десятиліть вона витісняла традиційне кобзарство: старосвітських кобзарів переслідували, а автентичну традицію поступово замінювали сценічною, пристосованою до радянської культурної політики. Саме тому для Безвербного знайомство зі старовинною бандурою стало способом повернутися до майже втраченої традиції.
«Я народився в Херсонській області. Зараз ті землі окуповані. Батько з Херсонщини, мама з Вінниччини, тож я з України. Ще в школі я слухав і думав: чому справжню епічну поезію, думи про Самійла Кішку чи козацькі мандри витісняють штучними поп-версіями? Де те справжнє коріння?» – згадує майстер.
Пошуки привели Ігоря до легендарного майстра Миколи Будника, який фактично відродив автентичну конструкцію та харківсько-зіньківську систему гри на бандурі й кобзі. Це особливий спосіб тримати інструмент та грати на ньому.
Ліва рука дає мелодію,
а права дає ритм,
«Бандуру прикладають інакше, ніж у сучасних академічних школах: прямо до грудей, а не боком на коліно. Ліву руку кладуть на верхній край корпусу, який називають брямкою, щоб нею було зручно діставати до найвищих струн. У цій системі ліва рука дає мелодію, а права дає ритм», – пояснює Безвербний.
Будник зустрів майбутнього майстра, як наставник: напоїв чаєм, показав інструменти і відправив до лісу заготовляти матеріал. Ручна робота приваблювала Ігоря з юності, і його принцип – «хочеш, щоб було добре – зроби сам» – виріс із тих зустрічей. Повернувшись із радянської армії на початку 90-х та готуючись до студентського життя в Києві, він сам змайстрував свою першу бандуру.
«Повернувся, і мені здалося, що вже все. Який Радянський Союз? Вже починається нове життя, справді нове життя, коли можна було грати і співати українських пісень. Я подумав: зроблю бандуру, буду колядки співати під бандуру», – розповідає Ігор.
Повернення до ремесла після війни
Відтоді ремесло стало невід’ємною частиною Ігоря Безвербного життя, навіть попри війну, яка на певний час змусила полишити майстерню. У 2022 році чоловік добровольцем пішов на фронт. Під час служби у штурмовому підрозділі на Донеччині він отримав важке поранення в ноги. Після кількох місяців у шпиталях і реабілітації його звільнили з військової служби за станом здоров’я.
Попри перерву та довге відновлення пам’яті й моторики, Ігор знову повернувся до стамесок, струн і старовинних дум. Тепер майстер ще й знайомить із цим ремеслом інших ветеранів – показує, як працювати з деревом, і як з нього народжується звук.
Музика і створення інструментів стали для Ігоря опорою. У хвилини, коли потрібно віднайти внутрішній спокій, він бере до рук бандуру або кобзу.
У нас часто люди не мають основ, не розуміють, що таке добро і зло,
навіщо це потрібно. І коли ти розумієш, звідки ти ростеш,
ти зрозумієш, куди тобі далі рости. У людини буде мотивація до діяльності
тоді, коли він розуміє, що було до того,
У майстерні стихає стукіт інструментів, чоловік бере до рук бандуру з клену й кладе ліву руку на брямку. Кілька перших акордів наповнюють простір глибоким та напруженим звучанням. Слідом за ними народжуються перебори, де кожне співзвуччя складається лише з двох-трьох нот – так, як це було прийнято в давній традиції бандуристів.
За мить майстер починає співати: «Ой на Чорному морі, то на камені біленькому. Там стояла темниця кам’яна…».
Закінчивши думу, Ігор Безвербний пояснює її зміст і те, як у таких творах зберігалася історична пам’ять українців. Для нього відтворення старовинних інструментів нерозривно пов’язане з відродженням кобзарської традиції.
Майстрів, які сьогодні виготовляють бандури та кобзи за історичними технологіями, в Україні небагато. Саме тому разом із кожною бандурою чи кобзою Ігор Безвербний прагне зберегти не лише давню технологію виготовлення й звучання інструмента, а й культуру, частиною якої вона є. Так стирається межа між століттями – стародавня дума оживає посеред київської майстерні.
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
