Скло із полум’я: хто перетворив старовинне гутництво на актуальне мистецтво
Троє майстрів крутять гутну трубку, видувають кулю з розплавленого скла, формують виріб, а потім пхають у піч для відпалу. Навіть нема коли витерти піт з чола. Хоча надворі – 30 градусів, а біля розжареної до 1200 градусів печі повітря втричі спекотніше. Цю піч роздмухують уже 6 років поспіль вдосвіта перед початком роботи. На вечір знижують температуру, а повністю гасять лише раз на рік. І все це заради скляної творчості – від фігур пташок до семитонних люстр. Як в Україні розвивається гутництво – розповідає Frontliner.
Здавна на українських землях видування розплавленого скла та ручна обробка біля печі називалися гутництвом. Майстри мусили працювати дуже швидко, поки палахкотів вогонь. За два-три дні робили невеликі речі – прикраси, тари, графини, склянки, вази та різні ужиткові вироби. Можливості давніх гутників були обмежені паливом – коли є лише дрова, складно контролювати температуру печі. Але частина навіть таких дрібних виробів пройшли крізь століття і збереглися до нашого часу.
Засновник майстерні з гутництва у селі Красів на Львівщині Мар’ян Таланчук розповідає, що є багато легенд про те, як з’явилася гута. І жодна з них для майстра не є переконливою: «Та точно це мало статися біля лісів, бо спершу майстри плавили гуту в дерев’яних печах. Був час, коли невеликі вікна зі склом у дерев’яних будинках вважалися розкішшю. Бідні люди не могли собі дозволити купити скло».
Гутництво знаходить нове життя.
Тепер гутництво відроджується завдяки таким майстрам як Мар’ян та його колеги у майстерні. Нині гутне скло краще за якістю ніж те, що було у минулих століттях. Та й умови роботи майстрів інакші – творять у сучасній майстерні з газовою піччю, яку Мар’ян змайстрував самотужки. А замість шуму лісу – сучасна музика, яка лунає в унісон з гудінням печі.
«Гутництво знаходить нове життя, та ним мало хто займається в Україні. Є лише три печі – в академії мистецтв у Львові, у приватній сімейній майстерні в Брюховичах і наша. Також на Львівщині було два заводи, які займалися гутництвом, та їх уже закрили. А ми продовжуємо творчість і постійно шукаємо нові форми. Якщо не розвивати ремесло, воно просто вимре», – вважає Мар’ян Таланчук.
Не тільки традиція, а й експерименти
Цілий день кропіткої праці майстрів – і з’явилася витончена композиція з двох пташок, квітів та граната під прозорим скляним куполом. Раніше це мало бути люстрою, але майстер Мар’ян Таланчук придумав перетворити її на окрасу для столу. Вдалася вічна альтернатива замість вази з квітами, які потрібно часто змінювати. На інших столах лежать скляні листочки з дерев, вази, бруски кольорового скла. Згодом вони теж стануть частинками повноцінних композицій.
Мар’ян каже, що зі скла можна зробити будь-що. Серед традиційних речей фаворитами замовників є різнокольорові скляні пташки. А ще гранат зі скла. Саме його майстер вперше створив 12 років тому, коли лише почав займатися гутництвом.
Та майстру цікавіше створювати не маленькі сувеніри, а масштабні інсталяції, над якими потрібно довго працювати. Тому серед його витворів є скляна люстра вагою 7 тонн в одному з ресторанів Києва. А для відпочинкового комплексу за Львовом створили стіну зі скла, яка має понад 4 тисячі деталей.
Здебільшого у майстерні виготовляють щось для інтер’єру – люстри, вази, колони та навіть барні стійки. Попит на ці речі є за кордоном і це втричі дорожче, ніж робити для українського ринку. Проте гутницьке ремесло – справа недешева через газ, електрику і дорогу сировину. Скломасу для свого ремесла майстер замовляє із Чехії.
Від розплавленого скла до полиць галерей
Майстер трубкою набирає «баньку» – першу порцію розплавленого скла з печі. Швидко виймає її з вогню і дме в гутну трубку, безперервно обертаючи її руками. Поруч, на відстані витягнутої руки, стоять дерев’яні діжки з водою, де мокнуть «катальники» – дерев’яні ковші. У них майстер обкатує скляну гарячу масу, аби вона стала гладенькою.
Залежно від розміру майбутнього виробу, майстер кілька разів повторює цей процес. Тут дії ремісника більш технічні – потрібно бути зосередженим та працювати швидко. А коли все вдалося майстер перетворюється на справжнього митця, який масивними гутними щипцями або маленькими пінцетами створює свій майбутній шедевр.
Я вже шостий рік без відпустки,
але не скажу, що мене втомила робота.
Готові вироби майстер кладе у піч для відпалу. Там вони проводять майже добу, температура поступово знижуватиметься, аби охолонули до кімнатної температури. Якщо цього не зробити, то через внутрішню напругу скло просто розлетиться на друзки. Після відпалу починається холодна обробка – полірування, гравіювання, шліфування різними інструментами та приладами.
Для цього у майстерні є кілька верстатів. Серед них і рідкісний верстат для вакуумного напилення металу на скло. За словами Мар’яна, в Україні таке роблять тільки у його майстерні та ще одній у Харкові.
«Найважче у нашій роботі зараз – спека і від того фізична втома. Але в нас немає такого, що ми наче приїжджаємо на завод на зміну робити монотонну роботу. Я вже шостий рік без відпустки, але не скажу, що мене втомила робота. Навпаки наші експерименти допомагають зберігати азарт», – розповідає Мар’ян Таланчук.
Повернення додому через ремесло
Після завершення навчання в академії мистецтв Мар’ян Таланчук робив вітражі. Згодом з’явився попит на вироби у Дніпрі, тому майстер переїхав туди. Якось його клієнти зацікавилися гутними речами – попросили створити плафони для ламп.
Відтоді понад десятиліття майстер жив між двома містами – в будні працював у Дніпрі, а на вихідні їздив на Львівщину, де орендував на заводі скла вікно у великій гутній печі. Разом з ним працювали теперішні колеги – майстри Ігор Шалевій та Дмитро Климків, які мають ще більше досвіду, адже раніше працювали на заводі скла у Пісочному Львівської області.
Згодом думки та руки майстра замість вітражів заполонило гутне скло. Воно давало більше простору для творчості і не обмежувало у масштабах.
Я вивчав сам на практиці, що таке скло, як його тримати, куди лити,
навіщо завжди крутити трубку, щоб скло не втекло. Воно не має жодних обмежень,
крім бюджетів клієнтів, і може бути будь-чим,
У дитинстві в рідному селі своєї бабусі Мар’ян щоліта їв малину, працював на городі та допізна гуляв з друзями. Щоразу повертаючись потягом у Дніпро, Мар’ян мріяв про сучасну простору майстерню. І уявляв її вдома.
А тепер у рідному Красові Мар’ян Таланчук запрошує клієнтів у власну майстерню на перемовини та підписує серйозні контракти. І щодня біля розжареної печі старається, аби гутництво в Україні продовжувало жити.
***
Документальний мультимедійний проект «Поки пам’ятають руки»
Створено в партнерстві між українським медіа Frontliner
та українським дизайнерським брендом GUNIA.
***
