Після мінно-вибухової травми Назар Скиба втратив ногу. Ампутація змінила його тіло, але не забрала головного – волі рухатися вперед. Frontliner розповідає історію 28-річного ветерана Назара Скиби: від поранення до першого турніру з джиу-джитсу.
У прикордонному Красноїльську Чернівецької області свято Маланки відчувається як паралельний світ, що існує поряд із життям в умовах війни. Як святкували Маланку у Красноїльську, розповідає репортерка Frontliner.
На межі Донецької й Дніпропетровської областей ворог не залишає спроб зсунути лінію бойового зіткнення. Покровський напрямок – одна з найгарячіших ділянок. Про те, як у цих умовах працює артилерія, розповідає Frontliner.
Близько одинадцяти тисяч засуджених вступили до війська. Чимало з них гідно виявили себе в боях на найважчих ділянках фронту. Проте держава не надає обіцяні їм права.
Під обстрілами страшно. Але в рази страшніше людині прикутій до ліжка, яка не в змозі самотужки спуститися в укриття чи виїхати з небезпечного міста. Маломобільні люди залежать від рідних, соцслужб і рятувальників, а одна помилка чи затримка може коштувати їм життя.
Євген передчасно став дорослим. Він так і не закінчив школу, бо його батальйон відправили виконувати бойову операцію в Кринки – було не до онлайн-уроків. Євген пробув там загалом 67 днів, і вийшов майже неушкодженим.
Репортери Frontliner Андрій Дубчак і Вікторія Калімбет вирушили на Донеччину, щоб розповісти, як живуть прифронтові міста та села. Вони відвідають позиції українських військових, поспілкуються з місцевими жителями та щодня ділитимуться фотографіями й нотатками з відрядження. Слідкуйте за їхнім щоденником на сайті Frontliner.
Після довгих місяців катувань звільнені з російського полону чоловіки змушені продовжувати боротися за свої життя. Багато з них залишилися без домівки, грошей і належної опіки з боку держави. Щоб допомогти собі та підтримати інших, колишні вʼязні обʼєдналися у мережу «Випускники». Обʼєднані спільним досвідом пережитих тортур та приниження з боку окупантів, вони знаходять розуміння та підтримку. Їм також допомагає гумор, саме тому вони жартівливо називають себе «випускниками». Колишні полонені розповіли Frontliner, як вони потрапили у неволю, вижили у російських катівнях, звільнилися з полону і вже на волі виборюють своє право на гідне життя.
Російська армія під час повномасштабної війни регулярно завдає ударів як ракетами, так і дронами, руйнуючи критичну інфраструктуру та житлові квартали столиці.
Жінка у темній кімнаті так зосереджено молиться, що не відчуває навіть болю в затерплих ногах. Кілька годин тому вона вирвалася з окупованого Ірпеня, і щойно дізналася, що її коханий чоловік-військовий потрапив в полон до росіян. Цю жінку звуть Анастасія. Але друзі і чоловік називають Валькірією. Як склалася історія кохання, що розпочалася 14 лютого, розповідає Frontliner.
120-міліметрова міна не зупинила сержанта «Лєшого». Він втратив руку, тому мав бути комісований. Але колишній лісник більше не бачить себе в мирному житті. Тепер він сповнений бажання помститися росіянам за вкрадені мрії та зруйнований дім в Маріуполі. Тому «Лєший» повернувся на фронт. Військовий розповів репортерам Frontliner, який біль доводиться долати заради того, щоб знову стати в стрій.
Після 30 років життя у Харкові, Надія Громицька повернулася у Ізюм заради літнього батька. У понівеченому обстрілами місті жінка відкрила магазин, в якому облаштувала також благодійний секонд-хенд. Надія віддає добро людям, і воно повертається. Її історія про життєлюбність, позитивне мислення та віру в перемогу попри втрати та небезпеку.
У нідерландському місті Лейден до 5 березня проходить фотовиставка «Далеко і водночас так близько», яка представляє реалії агресивної війни Росії проти України.
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
Репортерці Frontliner вдалося потрапити на стабілізаційний пункт, на Донеччині, за відсутності чергової хвилі поранених. Тож з’явилася нагода розпитати медиків про особливі випадки у їхній роботі. Ті не стали приховувати подробиць.
Великий Бурлук, розташований лише за 20 кілометрів від російського кордону, опинився поміж двох фронтів. На північному заході точаться бої в районі спаленого вщент Вовчанська, на південному сході росіяни рівняють з землею Купʼянськ. Утім, попри постійні ракетні обстріли та удари КАБ-ів, більшість бурлучан залишається у селищі. Вони почуваються покинутими напризволяще та впевнені, що не знайдуть кращого життя деінде.
У двері лікарні Святого Луки заходять дві жінки, одна з них несе велику сумку, інша ‒ читає з нотатника: «У травматологію ‒ подушку, у хірургію ‒ штани, фотокартки ‒ в опікове». Це прохання військових, що одужують після поранень у Львові. Соцпрацівниці Іванна та Інна виконують функцію, яка в лікарні не передбачена: на період лікування, для багатьох воїнів вони стають близькими людьми, які готові підтримати, допомогти чи просто вислухати.
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
