Після мінно-вибухової травми Назар Скиба втратив ногу. Ампутація змінила його тіло, але не забрала головного – волі рухатися вперед. Frontliner розповідає історію 28-річного ветерана Назара Скиби: від поранення до першого турніру з джиу-джитсу.
У прикордонному Красноїльську Чернівецької області свято Маланки відчувається як паралельний світ, що існує поряд із життям в умовах війни. Як святкували Маланку у Красноїльську, розповідає репортерка Frontliner.
На межі Донецької й Дніпропетровської областей ворог не залишає спроб зсунути лінію бойового зіткнення. Покровський напрямок – одна з найгарячіших ділянок. Про те, як у цих умовах працює артилерія, розповідає Frontliner.
Близько одинадцяти тисяч засуджених вступили до війська. Чимало з них гідно виявили себе в боях на найважчих ділянках фронту. Проте держава не надає обіцяні їм права.
Під обстрілами страшно. Але в рази страшніше людині прикутій до ліжка, яка не в змозі самотужки спуститися в укриття чи виїхати з небезпечного міста. Маломобільні люди залежать від рідних, соцслужб і рятувальників, а одна помилка чи затримка може коштувати їм життя.
Євген передчасно став дорослим. Він так і не закінчив школу, бо його батальйон відправили виконувати бойову операцію в Кринки – було не до онлайн-уроків. Євген пробув там загалом 67 днів, і вийшов майже неушкодженим.
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
Колишні в'язні Сергій та Катерина познайомилися на тренувальній базі 1ОШБ «Да Вінчі». Вони почали зустрічатися настільки, наскільки їм дозволяли, і через кілька місяців після знайомства одружились. Весільна церемонія була короткою. Молодята розписалися на державних документах і повернулися до армійських тренувань, адже за кілька тижнів їм треба було йти в бій.
Уривка немає, тому що запис захищений.
На «м’ясні штурми» армія РФ відправляє тих людей, чиї життя не цінує, обмінюючи їх на рух вперед. Троє російських військовополонених підтвердили нам повідомлення українських військових щодо «м’ясних штурмів» з боку росіян.
Мій дід Анатолій помер, але так і не впустив у себе Україну. Навіть переживши російську окупацію, він пішов зачарованим “рускім міром”. Більшу частину життя дід був шахтарем, жив на Донеччині. Там у нього був дім, була сім’я. Не бідували. На зламі часів, коли радянська економіка почала перетворюватися на українську, як більшості, стало складніше. Завдяки взаємній підтримці родина пережила той період, знову прийшов час відносного достатку. Зв’язок мого діда з моєю матір’ю, увірвався, коли виявилося, що росіянин Анатолій став батьком українки Ірини. Він не зміг прийняти цього. Якщо колись дід сумнівався в існуванні українців, то з часом він став ненавидіти “бандерівців”. З цією ненавистю та в страху він помер у Полтаві. Історія мого діда – не унікальна, навпаки, вона типова для великої частини старшого покоління в регіоні. Такі зламані долі стали камінцями у стіні, яку Росія десятиліттями намагається звести між Донеччиною та рештою регіонів України. Далі описаний приклад моєї сім’ї показує в деталях як це відбувалося.
Втративши ногу на фронті, а разом з тим і можливість бути причетним до військової справи, Микита Горняк вимушений шукати новий сенс у житті. Зараз він розбудовує виробництво інклюзивного одягу, щоб створювати комфортні та стильні речі для таких, як він сам. Водночас Микита не полишає думок про повернення в армію, яка за роки служби стала для нього близькою та зрозумілою.
19-ти річний російський військовополонений Артем Журавльов взятий в полон бійцями 1 ОШБ «Да Вінчі» 31 жовтня 2024 року на вуглегірському напрямку. Полонений росіянин був штурмовиком.
З оновленням шкільного предмета «Захист України» підлітки замість штудіювання підручників щомісяця проходять курс, де вчаться керувати дронами, стріляти, надавати домедичну допомогу тощо. Для цього у містах створюють центри національно-патріотичного виховання. Як відбувається урок «Захист України» у різних областях України – у фоторепортажі.
Понад тисяча кілометрів фронту - від Херсонщини до Покровська - цілодобово у полі зору російських безпілотників. В небі - великі дрони-розвідники, мавіки, денні і нічні та всюдисущі FPV. Їхнє розташування в режимі онлайн видно на моніторі, в спеціальній закодованій програмі.
Війна оприявнила, хто є зрадником і чекає на «рускій мір» у вільних містах України, а хто відкрито заявляє про свою патріотичну позицію навіть під російською окупацією. Проти останніх Росія влаштовує показові судилища та кидає до в’язниць. Механізму повернення цивільних українців з російських тюрем все ще немає, але Україна вперше заявила про намір домовлятися з державою-агресоркою, аби врятувати своїх громадян. Заради цього держава готова видавати Росії ув’язнених колаборантів та агентів. Frontliner розповідає історії зрадників та патріотів.
13-річний Денис Гапонюк із села Верба на Рівненщині грає у похоронному оркестрі на прощаннях з військовослужбовцями. До оркестру хлопець доєднався як тільки йому виповнилось 12 років, виконує траурні марші на трубі. А коли похоронів немає — грає у Вербівській музичній школі, готуючись до екзамену. На дозвіллі Денис із сімʼєю робить окопні свічки для бригади свого дядька, який воює на фронті. Frontliner побував на похованні військовослужбовця разом з оркестром, в якому грає Денис, та вдома у родини Гапонюків.
