Все ще безславні: колишні в’язні воюють, але не мають обіцяних державою прав
Близько одинадцяти тисяч засуджених вступили до війська. Чимало з них гідно виявили себе в боях на найважчих ділянках фронту. Проте держава не надає обіцяні їм права.
-
-
Горлівка, яку я люблю та не пам’ятаю
Горлівка — одне з перших міст Донеччини, що опинилися під російською окупацією у 2014 році. Про дім, який залишився лише у спогадах, для Frontliner розповідає Еліза Жданова.
-
Усе понад усе – як працює «підпільний» музей бойової бригади
Музей 93 ОМБр «Холодний Яр» розташований в одному з прифронтових міст Донеччини, тож із міркувань безпеки він практично підпільний. Він мало нагадує традиційний музей, де можна на сайті дізнатися розклад роботи, придбати вхідні квитки і цікаво та пізнавально провести вихідний разом із родиною.
-
«Полон вбиває навіть після звільнення»: наслідки тортур зупинили серце захисника Маріуполя Олександра Савова
Повернувшись із полону, він до останнього боровся з наслідками російських катівень: зламані ребра, виразки на тілі та інші травми. А ще з нічними кошмарами, страхом тиші та спогадів пережитого. 16 листопада 2025 року серце бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти Олександра Савова зупинилося.
-
Обличчям до майбутнього: як міжнародна команда хірургів рятує обличчя військовим
Хірурги з США та Канади приїхали до України, аби спільно з українськими колегами оперувати військових, поранених в обличчя. За п’ять днів проводиться тридцять втручань людям, що постраждали через війну. Про те, як повертають обличчям вигляд і функції – в матеріалі Frontliner
-
Як кулеметник з ампутацією став моделлю Ukrainian Fashion week
Ветеран Дмитро Терещенко, раніше перспективний молодий боксер, а сьогодні модель Ukrainian Fashion Week. Після поранення на Луганщині та ампутації ноги, колишній військовий спочатку віддався плаванню, а потім, через недостатнє фінансування ветеранського спорту, зацікавився моделінгом.
-
Зшити, стабілізувати, вивезти – історії одного стабпункту
Репортерці Frontliner вдалося потрапити на стабілізаційний пункт, на Донеччині, за відсутності чергової хвилі поранених. Тож з’явилася нагода розпитати медиків про особливі випадки у їхній роботі. Ті не стали приховувати подробиць.
-
Переїзд страшніший за КАБ-и – чому жителі прифронтової громади залишаються під обстрілами?
Великий Бурлук, розташований лише за 20 кілометрів від російського кордону, опинився поміж двох фронтів. На північному заході точаться бої в районі спаленого вщент Вовчанська, на південному сході росіяни рівняють з землею Купʼянськ. Утім, попри постійні ракетні обстріли та удари КАБ-ів, більшість бурлучан залишається у селищі. Вони почуваються покинутими напризволяще та впевнені, що не знайдуть кращого життя деінде.
-
Названі родичі – вони стали джерелом турботи для військових після поранень
У двері лікарні Святого Луки заходять дві жінки, одна з них несе велику сумку, інша ‒ читає з нотатника: «У травматологію ‒ подушку, у хірургію ‒ штани, фотокартки ‒ в опікове». Це прохання військових, що одужують після поранень у Львові. Соцпрацівниці Іванна та Інна виконують функцію, яка в лікарні не передбачена: на період лікування, для багатьох воїнів вони стають близькими людьми, які готові підтримати, допомогти чи просто вислухати.
-
Село, через яке перечепилася «друга армія світу» – як відроджується Мощун
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
-
Мрія про армію. Ліцей Героїв Крут створює нову модель військової школи
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
-
Україна борониться: 2024 рік у фотографіях від репортерів Frontliner
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
-
Весілля на війні. Мобілізовані увʼязнені з 1 ОШБ Да Вінчі
Колишні в'язні Сергій та Катерина познайомилися на тренувальній базі 1ОШБ «Да Вінчі». Вони почали зустрічатися настільки, наскільки їм дозволяли, і через кілька місяців після знайомства одружились. Весільна церемонія була короткою. Молодята розписалися на державних документах і повернулися до армійських тренувань, адже за кілька тижнів їм треба було йти в бій.
-
Захищено: Гроші для ветерана на власну справу – що потрібно, крім бажання
Уривка немає, тому що запис захищений.
-
Полонені росіяни. Вовки Да Вінчі проти “зомбі”
На «м’ясні штурми» армія РФ відправляє тих людей, чиї життя не цінує, обмінюючи їх на рух вперед. Троє російських військовополонених підтвердили нам повідомлення українських військових щодо «м’ясних штурмів» з боку росіян.
-
Хто вселив страх у серце шахтаря з Донеччини?
Мій дід Анатолій помер, але так і не впустив у себе Україну. Навіть переживши російську окупацію, він пішов зачарованим “рускім міром”. Більшу частину життя дід був шахтарем, жив на Донеччині. Там у нього був дім, була сім’я. Не бідували. На зламі часів, коли радянська економіка почала перетворюватися на українську, як більшості, стало складніше. Завдяки взаємній підтримці родина пережила той період, знову прийшов час відносного достатку. Зв’язок мого діда з моєю матір’ю, увірвався, коли виявилося, що росіянин Анатолій став батьком українки Ірини. Він не зміг прийняти цього. Якщо колись дід сумнівався в існуванні українців, то з часом він став ненавидіти “бандерівців”. З цією ненавистю та в страху він помер у Полтаві. Історія мого діда – не унікальна, навпаки, вона типова для великої частини старшого покоління в регіоні. Такі зламані долі стали камінцями у стіні, яку Росія десятиліттями намагається звести між Донеччиною та рештою регіонів України. Далі описаний приклад моєї сім’ї показує в деталях як це відбувалося.
-
«Я маю йти вперед». Два шляхи у майбутнє для ветерана з пораненням
Втративши ногу на фронті, а разом з тим і можливість бути причетним до військової справи, Микита Горняк вимушений шукати новий сенс у житті. Зараз він розбудовує виробництво інклюзивного одягу, щоб створювати комфортні та стильні речі для таких, як він сам. Водночас Микита не полишає думок про повернення в армію, яка за роки служби стала для нього близькою та зрозумілою.
-
«Мене відправила сюди мама». Полонений 1 ОШБ Да Вінчі.
19-ти річний російський військовополонений Артем Журавльов взятий в полон бійцями 1 ОШБ «Да Вінчі» 31 жовтня 2024 року на вуглегірському напрямку. Полонений росіянин був штурмовиком.
