Фронтовий щоденник Андрія і Альбіни

День 1

Завтра Великдень і ми з Андрієм зустрінемо його на Донеччині. Я везла цілу ніч у потязі з Хмельницького до Києва пасочку моєї мами, щоб посвятити її з військовослужбовцями. А тепер вона ще весь день їде в машині до Краматорська.

Як наслідок, глазур трохи посипалась. Засипаю ці пошкодження сріблястими кондитерськими драже вже в дорозі, десь за Полтавою. Андрій каже, що вони схожі на металеві кульки, якими начиняють скиди для дронів. Літеру «F» (Frontliner) вирізаю з диневого цуката.

Доробляючи паску, дізнаємось, що завтра освячуємо її з Луганським прикордонним загоном, вони дали дозвіл. Перед тим кілька днів обдзвонювали з десяток бригад, щоб посвятити з ними, але цьогоріч чомусь деякі або не мають капеланів, або уникають скупчення.

Записуємо прикордонникам відео: «Вкладаю в цю паску побажання на сильну енергію, щоб ніхто не зневірювався, хто її спробує».

День 2

«Освячуються українські журналісти, щоб вони доносили людям правду», – каже нам із Андрієм отець Марʼян десь о 9-й ранку на одному з пунктів управління прикордонників. Він у лавах Луганського прикордонного загону всього 2 місяці, але йому вже випала важлива місія освятити паски і ковбаски підрозділів у районі Дружківки, Костянтинівки, Лиману й Краматорська.

У кожному пункті ми намагались запитати військовослужбовців про «великоднє перемирʼя», а вони казали, що є наказ від командування цього не коментувати. Але дехто таки зізналися, що зранку 5 російських дронів вже прилетіло лише по одній з позицій. Це твердження підкріпили приходи десь далеко по місту. «Перемирʼя» знову лише маніпуляція ворога. Можливо, вони просто обрали стратегію на цей день не запускати КАБи, лише дрони.

Про те, що дрони почали долітати до Костянтинівки, нам розповіли прикордонники перед заїздом у місто. Андрій до цього востаннє там був влітку 2024 року, а я – влітку 2023-го. Наші спогади сходяться на тому, що в Костянтинівці було багато людей, весь тил після виїздів з фронту збирався там, а тепер по місту треба дуже швидко їздити, надовго ніде не зупинятись і бажано зайвий раз не випробовувати удачу. Та з нами все добре, святили паску там двічі. Пишу про це командиру однієї зі спецгруп, з яким там колись познайомилась, трохи залипаю сумним поглядом у вікно, але його перериває військова техніка і Андрій вже простягає мені камеру: «Сфоткай».

«Сфокайте мене», – фраза, яку чули майже на кожному пункті. Цього разу її каже енергійний солдат з позивним «Ангел» і встає по центру групи своїх побратимів, рівненько, ніби робитиме фото на паспорт. «На кого мені дивитись? І чи буде кагор», – цей жарт мав сьогодні статися. Ми бачили «Ангела» недовго, і взагалі не факт, що це його справжній позивний, але після розʼїздів Донеччиною, які тривали 9 годин, ми сидимо на кухні, відбираємо фото і згадуємо його.

– Прикольний хлопець цей «Ангел». Видно, що командир його береже, – каже Андрій.
– Мені здається між ними якийсь духовний звʼязок.
– Як між батьком і сином.
– І цей хлопець явно результативний.
– І в тому особливість його бурхливого характеру, – доповнювнюємо одне одного дивлячись на фото хлопця.
Андрій визирнув у вікно:
– Як думаєш КАБи почнуться в 00:00? «Перемирʼя» ж закінчиться…
– За 10 хвилин побачимо.

00:07 – за вікном почалась канонада далеких вибухів.

День 3

Трохи більше року я ношу з собою на сумці патч «Тиловиків «Азова», який мені подарували за допомогу у зборі «Хамві». Його одразу при знайомстві помітив військовослужбовець з пресслужби «Азова», який сьогодні зранку супроводжує нас до медиків евакуаційного екіпажу. Зазвичай, лише спільнота азовців знає, що означає цей зелений патч, бо його колір символізує вручення патчу людині конкретно учасником спільноти «Тиловиків», придбати такий не можна. «Азовці» таке поважають і це допомагає почати з ними більш довірливе спілкування.

До середини дня, під безкінечні звуки вибухів, ми вели цікаву розмову з медиками про другу ланку евакуації, порівнювали особливості еваків на Торецькому напрямку, де працювали раніше, і тепер на Покровському. Стало важче. Одна з найскладніших евакуацій тривала тиждень. Вдалося врятувати 12 поранених, але була втрачена техніка. З цієї причини взяти нас із собою вони не можуть, бо кожен виїзд важкий і це завеликий ризик.

Попрацювати з «Азовом» на Покровському напрямку мені порадив друг «Чуга», який теж азовець, але зараз воює на Торецькому напрямку. Ми не бачились з ним 4 роки ще зі студентських часів. Обставини склались так, що він мав кілька днів відпочинку в Краматорську і після інтервʼю з евакуаційним екіпажем ми встигли запросити «Чугу» на каву. В нього залишалось 6 годин до повернення на фронт.

Я вже розказувала зранку Андрієві історію про те, що це той самий друг, який вижив після прильоту КАБа по позиції і навіть не отримав поранення. Але тепер він має можливість почути цю історію детальніше від самого азовця:

«Минулого року ми воювали в Тернах. Там була така ситуація, що я думав про те, що можу не вийти звідти, а якщо вийду, обовʼязково одружусь. Одного дня сиділи ми на позиції і прилетів КАБ. Двоє хлопців загинули і один отримав важкі поранення. А я лежав, подумав одразу про те, що мені перебило хребет, і що я більше не побачу дівчину, яка мені подобається. Але лежу і відчуваю як почала терпнути одна рука, думаю, ну одна рука є – це вже добре. Потім почали терпнути по черзі інші кінцівки. Потім побратими відкопали мене з-під завалів бетону, і я просто встав і пішов. Я був неушкоджений, тільки шуміло у вухах. За три дні запропонував зустрічатись дівчині, а за три місяці одружився з нею. І зараз вважаю своїм найбільшим досягненням на війні, що зміг одружитися. А якщо діти ще будуть, то взагалі буде прекрасно», – розповідає за кавою «Чуга» і після нашої зустрічі повертається на позиції під Торецьк.

А наша робота з «Азовом» у цьому відрядженні ще не закінчена, в планах відвідати стабпункт із пораненими і госпіталь, де чергують їхні медики.

День 4

Попри війну на Донбас прийшла весна. Там, де немає вцілілих будинків, розквітли тюльпани. Там, де ворог розстріляв церкви, цвітуть плодові дерева. Там, де простягнуті лінії оборони, пробилась молода трава.

«Війна весною красивіша», – жартує Андрій і вибігає посеред поля з машини, щоб сфотографувати дим від прильотів за Святогірськом. Звісно, війна не красива. Швидше красиві люди, яких можна зустріти туті. Але ані у тривогах, ані у вибухах, ані у розкиданих куполах розбитої церкви краси немає. Не має її навіть в горизонтах Донеччини, де вже видно пошарпані боями посадки зайняті росіянами.

Поки Андрій фотографував, мені зателефонував пресофіцер однієї з бригад на Покровському напрямку: «Ви на завтра готові?» – «Готові». Подивимось тепер, яка війна в артилеристів за 10 кілометрів від ворога. Виїжджати нам о 2 ночі.

День 5

– Добрий ранок, – каже сонний голос за нашими з Андрієм спинами у бліндажі . Це прокинувся військовослужбовець 72 бригади «Чорні запорожці», з якими ми сьогодні працюємо на напрямку, де росіяни намагаються прорватись у Дніпропетровську область.

– Добрий ранок! Як вас звати? – питає Андрій.

– Рома.

– А ми тут просто забігли від дрона сховатися, – вирішую продовжити розмову.

– Це нормально, – каже нам Рома, – це наші будні. Ми теж бігаємо кожен раз від дрона, жити ж хочеться.

Весь сьогоднішній день на позиції 2-ї артилерійської батареї ми бігали ще не раз, і не два, і не десять. 10 разів лише прилітали КАБи за кілька кілометрів, а артилерія ворога не втихала ще здосвіта.

Більшість людей, які не бували на фронті, напевно, сприйняли б наш сьогоднішній будній день тут, як окопну романтику. Ми їли пасочку з гарячим чаєм, кожен обирав собі чай з красивої кольорової коробки, грілись під східним сонцем в посадці з молодими ледве позеленілими деревами, посміхались одне одному на фото, спали на одному великому ліжку в бліндажі під обстрілами.

Роман говорить: «От люди кажуть, що у нас, військовослужбовців, тут на позиціях нічого немає, що ми виживаємо. А ми не виживаємо, ми живемо», – і закінчивши думку продовжує пригощати всіх паскою, яку передали його рідні з Київщини.

Нам пощастило попрацювати з гарматою американського зразка на цій позиції, знявши бойову роботу цієї дійсно вмотивованої й дружньої батареї з 5 людей. Нам пощастило, окрім стовпів диму після влучань авіабомб, побачити веселку серед весняного цвіту посадки. І ми дуже надіємось, що нам пощастить виїхати звідси по ночі і застати наш автомобіль цілим там, де ми його залишили вночі, дорогою до позиції, коли пересіли в машину військовослужбовців.

Вже після 23-ї години ми виїхали під зорями і освітлювальними мінами росіян. Автомобіль цілий.

День 6

Ми з Андрієм записуємо опитування на вулицях Краматорська щодо їхніх думок про «мирні» перемовини США й Росії, які висловлюють пропозицію передати окуповані території під контроль ворога. Як тільки ми приїхали в центр міста прийшло сповіщення з місцевих каналів: «КАБ курсом на Краматорськ», – і загули сирени.

Говоримо в одному з дворів, де поруч розташована розбита російською ракетою піцерія, з 24- річним Артемом, батьком двох дітей (хлопчик Саша 2,5 років та дівчинка Маша 5 років). Чоловік має онкологічне захворювання, але коли стан здоровʼя дозволяє, працює на СТО.

– Карта України, яка є з 1991 року, такою і має залишатися. Я взагалі не зрозумів, як вони Крим забрали, прийшли повісили свій прапор і все, – каже Артем і всі піднімають голови догори через звук КАБа, який летить над містом. Ми покликали всіх пʼятьох дітей, які гралися в дворі, і побігли під двері підʼїзду. КАБ влучив в іншій частині міста. Діти почали обійматися і згодом побігли гратися далі. Всі, окрім 2-річного сина Артема, він притиснувся до стіни.

– Бахкає, – каже дитина і стоїть ще кілька хвилин, поки тато не вмовляє його йти до інших діток і обіцяє покликати, якщо щось знову летітиме. Хлопчик невпевнено перебігає дорогу, обертається і знову каже:
– Бахкає…

– Дочка в мене, коли меншою була, також дуже боялась, постійно закривала вуха руками, коли чула якийсь шум, – каже Артем.

Ми дочекалися відбою повітряної тривоги і поїхали збиратись на зйомку, яка ввечері має бути на стабпункті прикордонників.
Приїхали і чекаємо на поранених. До стабпункту привезли двох легкопоранених. Ми чекали їх надворі під зоряним небом.

– Андрій, дивись, вчора над нами в посадці була Велика ведмедиця, і зараз вона теж над нами.
– Ми досі в посадці, це все ілюзія, – сміється Андрій.

День 7

«Ще кілометрів 5-10 і з Дружківки теж народ поїде», – каже Андрій про просування лінії фронту дорогою до Дружківки. Після зйомки нічних операцій на стабпункті маємо сьогодні вихідний, щоб роздивитись відзнятий раніше матеріал і зібрати всі уточнення для текстів.

Наше повернення з відрядження знову переноситься. Спочатку ми хотіли допрацювати в суботу з підрозділом ССО на Покровському напрямку і повертатись в неділю. Та в неділю нам пообіцяли зустріч з бойовою групою штурмовиків, які нещодавно вийшли з позицій. А на понеділок домовляємось з піхотинцями «Азова» поговорити про застосування конверсії турнікетів та декомпресійної голки на полі бою до приїзду медиків, щоб завершити матеріал про медичну службу.

У кожного напрямку на Донеччині є свої особливості в плані тактики ведення бою, евакуації поранених та загалом логістики. За тиждень ми говорили про це з бійцями з Покровського, Торецького, Авдіївського напрямків та з Часового Яру. Але основні риси все ж таки спільні – евакуація всюди вкрай важка, а часто взагалі неможлива. Більшість поранених прибувають після влучання дронів, що почали долітати значно глибше в тил, ніж раніше, а кульові поранення стали виключенням з правил. Хоча правил на війні немає, ми жартували про це з артилеристами на позиціях:

«Ми захищені журналістами», – казали артилеристи.

«А ми захищені міжнародним гуманітарним правом», – казали і сміялись ми. Сміялись, бо міжнародне гуманітарне право на цій війні не працює і ми всі це бачили на власні очі.

День 8

О 8 ранку зупиняємось заправити машину неподалік терикону дорогою на Добропілля. Заходимо по каву і підслуховуємо розмову продавчині з військовослужбовцем:

– Заїжджайте ще, коли будете в наших краях, – каже жінка.
– Ой, – важко видихає військовослужбовець, – та коли це буде… Скоро і ви звідси поїдете.Нехороші люди значно ближче, ніж ви думаєте.
– Ой, так, зустрінемось десь в центральних регіонах України.

Дорогу сьогодні описувати не вдається, бо на 8-й день відрядження ми вже не прокидаємось з першого разу від будильників, виїжджаємо зі скляними чашками кави, які швиденько захватили з собою із орендованої квартири, і майже не говоримо одне з одним.

Про збільшення й покращення ворожих дронів ми не раз згадували у щоденнику за попередній тиждень: «Ця весна щедра на ворожі дрони», – писали ми. А тепер збираємось розпитати про це військовослужбовців одного з центрів ССО, які нещодавно повернулись з Покровського напрямку, й піхотинців одного зі штурмових полків.

В сам Покровськ ми, звісно, вже не потрапимо. Але продовжуємо про це жартувати на блокпостах дорогою назад:
– Бажаю здоровʼя! Куди прямуєте? – питає військовослужбовець і фотографує наші акредитації та авто.
– До Краматорська. Це ж прямо через Покровськ і тоді наліво? – жартує Андрій.
— Ні-ні-ні-ні… – схвильовано починає реагувати військовослужбовець перш ніж усвідомлює, що це жарт.

День 9

З відчуттям відповідальності куримо серед ночі на КСП (командно спостережний пункт) під зорями, які пробиваються крізь маскувальну сітку. Сьогодні продовжували збирати свідчення про тактику росіян на Покровському напрямку і мали нагоду говорити про це з піхотинцями. Хтось в бою 4-й рік, а хтось вийшов з першого штурму, але на всіх однаково чатують ворожі дрони, і піхотинці переконані, що цього разу їм допоміг вижити фарт.

Крім усіх тактик на полі бою, серед яких домінують наразі оптоволоконні дрони, тактика росіян зі знищення прифронтових сіл безупинно працює від початку війни. Проїжджаючи неподалік Добропілля, ми побачили, як родина розбирає завали свого будинку. Там проживали 66-річна Катерина Рощина та її чоловік 63-річний Сергій Рощин. 23 квітня 2025 року, поки Катерина гуляла з внуком, а Сергій займався своїми справами на кухні, росіяни влучили в їхній будинок. Сергій отримав серйозні травми голови та контузію. На місці подвірʼя утворилось 3 вирви від ударів (наразі невідомо, чим саме вдарили).

Родина Катерини та Сергія збирає на причеп вцілілі речі, серед яких велосипед і трохи закруток з підвалу. Втішають себе тим, що всі живі. В цьому селі раніше вже були російські прильоти, які забрали життя людей.

На вечір ми повертаємось до кухні військовослужбовців на Покровському напрямку, де пили каву зранку після роботи з піхотою. За дверима цієї кухні, що надійно підперті банкою маринованих огірків з написом: «Огірки», – вирішують надважливі для фронту справи. «Плюс», плюс, плюс» – різними голосами після доповідей сипляться одобрення проговорених планів. Військовослужбовці розходяться спати, ми прощаємось з ними лише до завтра і дорогою через поле нас знову супроводжує сузірʼя Великої ведмедиці.

«Давай пʼять», – каже Андрій. Ми на фінішній прямій відрядження на Покровському напрямку.

День 10-11

Сон у нас з Андрієм під час цього останніх днів цього відрядження всередньому щоночі тривав менше 3 годин через інтенсивність подій. Протягом півтора тижня ми двічі побували на артилерійських позиціях за 6-8 кілометрів від ворога. Зате вдалося відзняти успішну бойову роботу українських військових.

Сьогодні о 3 ночі ми вирушили під Торецьк. Ще рік тому ми могли там бачитись зі своїми друзями-військовослужбовцями. Втім вже майже 10 місяців лишається слідкувати за битвою, яку за Торецьк ведуть десятки бригад.

Під час однієї з цих поїздок, щойно ми прибули на позиції артилеристів, хлопці отримали команду починати роботу. Їм довелося залишити свою ранкову каву недопитою і взятися за роботу. Нам швидко залишити позицію через високий ризик – оскільки починало світати та наближався час активності ворожих дронів. Але коротко зафільмувати події, нам все ж вдалося.

Два дні перед тим ми провели з піхотою і саме вони для обох нас виявились емоційно найважчими, адже піхотинцям доводиться робити неймовірні речі. Тепер ми з нетерпінням чекаємо кожного, кого провели на завдання.

На цьому ми завершуємо наше відрядження до Покровського, Торецького напрямків бойових дій та ділянки фронту, на якій росіяни прориваються в Дніпропетровську область.

Автори: Андрій Дубчак та Альбіна Карман

Читати також: Фронтовий щоденник Андрія і Віти