-
«Настільки жадібна, що не віддам тебе смерті» – Валькірія дружина Вікінга
Жінка у темній кімнаті так зосереджено молиться, що не відчуває навіть болю в затерплих ногах. Кілька годин тому вона вирвалася з окупованого Ірпеня, і щойно дізналася, що її коханий чоловік-військовий потрапив в полон до росіян. Цю жінку звуть Анастасія. Але друзі і чоловік називають Валькірією. Як склалася історія кохання, що розпочалася 14 лютого, розповідає Frontliner.
-
«Стріляю, кермую, навіть малюю» – “Лєший” з протезом руки повернувся на фронт
120-міліметрова міна не зупинила сержанта «Лєшого». Він втратив руку, тому мав бути комісований. Але колишній лісник більше не бачить себе в мирному житті. Тепер він сповнений бажання помститися росіянам за вкрадені мрії та зруйнований дім в Маріуполі. Тому «Лєший» повернувся на фронт. Військовий розповів репортерам Frontliner, який біль доводиться долати заради того, щоб знову стати в стрій.
-
«Родзинка» прифронтового Ізюма
Після 30 років життя у Харкові, Надія Громицька повернулася у Ізюм заради літнього батька. У понівеченому обстрілами місті жінка відкрила магазин, в якому облаштувала також благодійний секонд-хенд. Надія віддає добро людям, і воно повертається. Її історія про життєлюбність, позитивне мислення та віру в перемогу попри втрати та небезпеку.
-
«Бачу його у кожному фото». Родини шукають зниклих безвісти військових
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
-
Зшити, стабілізувати, вивезти – історії одного стабпункту
Репортерці Frontliner вдалося потрапити на стабілізаційний пункт, на Донеччині, за відсутності чергової хвилі поранених. Тож з’явилася нагода розпитати медиків про особливі випадки у їхній роботі. Ті не стали приховувати подробиць.
-
Переїзд страшніший за КАБ-и – чому жителі прифронтової громади залишаються під обстрілами?
Великий Бурлук, розташований лише за 20 кілометрів від російського кордону, опинився поміж двох фронтів. На північному заході точаться бої в районі спаленого вщент Вовчанська, на південному сході росіяни рівняють з землею Купʼянськ. Утім, попри постійні ракетні обстріли та удари КАБ-ів, більшість бурлучан залишається у селищі. Вони почуваються покинутими напризволяще та впевнені, що не знайдуть кращого життя деінде.
-
Названі родичі – вони стали джерелом турботи для військових після поранень
У двері лікарні Святого Луки заходять дві жінки, одна з них несе велику сумку, інша ‒ читає з нотатника: «У травматологію ‒ подушку, у хірургію ‒ штани, фотокартки ‒ в опікове». Це прохання військових, що одужують після поранень у Львові. Соцпрацівниці Іванна та Інна виконують функцію, яка в лікарні не передбачена: на період лікування, для багатьох воїнів вони стають близькими людьми, які готові підтримати, допомогти чи просто вислухати.
-
Село, через яке перечепилася «друга армія світу» – як відроджується Мощун
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
-
Мрія про армію. Ліцей Героїв Крут створює нову модель військової школи
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
-
Захищено: Гроші для ветерана на власну справу – що потрібно, крім бажання
Уривка немає, тому що запис захищений.
-
Хто вселив страх у серце шахтаря з Донеччини?
Мій дід Анатолій помер, але так і не впустив у себе Україну. Навіть переживши російську окупацію, він пішов зачарованим “рускім міром”. Більшу частину життя дід був шахтарем, жив на Донеччині. Там у нього був дім, була сім’я. Не бідували. На зламі часів, коли радянська економіка почала перетворюватися на українську, як більшості, стало складніше. Завдяки взаємній підтримці родина пережила той період, знову прийшов час відносного достатку. Зв’язок мого діда з моєю матір’ю, увірвався, коли виявилося, що росіянин Анатолій став батьком українки Ірини. Він не зміг прийняти цього. Якщо колись дід сумнівався в існуванні українців, то з часом він став ненавидіти “бандерівців”. З цією ненавистю та в страху він помер у Полтаві. Історія мого діда – не унікальна, навпаки, вона типова для великої частини старшого покоління в регіоні. Такі зламані долі стали камінцями у стіні, яку Росія десятиліттями намагається звести між Донеччиною та рештою регіонів України. Далі описаний приклад моєї сім’ї показує в деталях як це відбувалося.
