Прощання з 11-річним Максимом і його батьками Миколою та Наталією Мартиненками відбулося. Поховали родину в Старому селі, де вони жили. Родина загинула у неділю 13 квітня 2025 року, внаслідок російського удару двома балістичними ракетами типу «Іскандер» по центральній частині Сум.
Ефективність дронів у сучасній війні є беззаперечною. Безпілотники за кількасот доларів здатні не лише вбити піхотинця, а й знищити або вивести з ладу техніку вартістю в мільйони доларів. За словами головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, лише у січні 66% втрат російської військової техніки були спричинені саме ударними БПЛА. Статистика застосування дронів з російської сторони, на жаль, пропорційна.
Я провів лиш на стаціонарному лікуванні 8 місяців, переніс 8 операцій. Це не просто статистика, а ціла відстань між тим, ким я був, і тим, ким я став. За цей час я змінив кілька лікарень у різних містах. Нові стіни, нові коридори, нові лікарняні ліжка. В кожному місці – інші люди, інші голоси, але однаковий запах антисептика і стислий, трохи напружений ритм життя між процедурами.
Цього місяця «Бучанські відьми» відзначають 3 роки від моменту створення, а разом із тим продовжують поповнювати свої ряди. Нині це формування налічує близько 150 людей, з яких 120 – жінки. Вдень – вчительки, лікарки, бухгалтерки, а вночі – це повноцінні мобільні підрозділи протиповітряної оборони, що захищають небо Київщини.
Марія два з половиною роки жила під російською окупацією. Замість підготовки до випускного зі школи й участі у танцювальних конкурсах, вона спостерігала, як рідний Бердянськ втрачав знайоме обличчя. Росіяни зупинили у місті час. І залишили в заціпенінні десятки тисяч бердянців, серед яких була й п’ятнадцятирічна Маша. Frontliner дізнався, як вона вчилася виживати у новій реальності, що не могла прийняти.
Українські Сили оборони досі поступаються в кількості оптоволоконних БПЛА на окремих ділянках фронту. Росіяни давно налагодили масове виробництво, тоді як українці в більшості виготовляють їх самостійно. Побачити роботу таких безпілотників складно – деякі тримають у таємниці, а в багатьох підрозділах таких БПЛА просто немає. Про роль оптоволоконних дронів на фронті Frontliner розповів командир відділення взводу управління групи розвідки на Покровському напрямку.
В Херсоні на вулицях малолюдно, під ногами – скло вибитих вікон, а над головою – ворожі дрони. Пересуватися містом небезпечно. У будь-який момент може прилетіти снаряд російської артилерії. Містяни намагаються якомога менше перебувати на відкритому просторі. Проте життя тут продовжується. Люди працюють, розважаються, виховують і навчають дітей. Але всі активності проходять в укриттях, оскільки лише під землею люди почувають себе у відносній безпеці.
Коли прийшов до тями, він міг ворушити тільки головою. А лікарі не давали жодних шансів на відновлення. Артем Рудень на позивний «Шокер» був бійцем 54-ї окремої механізованої бригади, свого поранення чоловік зазнав у боях за Марʼїнку. Після того, переніс 5 складних операцій, кілька місяців був прикутий до лікарняного ліжка. Згодом чоловік вирішив, що не збирається опускати руки й взявся за відновлення. Як вдалося знову відчути своє тіло та допомогти тим, хто опинився в схожій ситуації, ветеран розповів репортерам Frontliner.
Російська армія у п’ятницю 7-го березня 2025 року завдала трьох ударів по місту Добропілля, що на Донеччині.
Чота «Карпатська січ» виникла в 2014-му як добровольче об’єднання. Тоді Ігор активно волонтерив, забезпечуючи підрозділ. Сьогодні це 49 ОШБ «Карпатська Січ», а Ігор має псевдо «Білий Джек», посаду заступника командира розвідувальної роти і симпатичний суржик. Зараз штурмовики виконують завдання у Торецьку та його околицях, непідйомні для більшості звичайних підрозділів. Frontliner з’їздив із «Білим Джеком» у рейд відвідати розвідників, механіків та водіїв. Поспілкувалися про ситуацію в регіоні, сподівання, «таксі на нуль» та досвід війни.
Сполучені Штати Америки призупинили військову допомогу Україні. Тим часом на полі бою продовжують застосовуватися артилерійські снаряди, зенітно-ракетні комплекси, ракети класу «земля-повітря», амуніція, військова техніка, засоби радіоелектронної боротьби виробництва США. Репортери Frontliner поспілкувалися з військовими та на умовах анонімності зібрали відгуки про їхній досвід застосування зразків американської зброї.
На прохання наших підписників Андрій і Віта запитали місцевих мешканців та військових, які тримають оборону, що вони думають про заяви Дональда Трампа про необхідність поступок з боку України, а також щодо можливості припинення війни.
Били кулаками та палками, намагались повісити свої військові злочини на українських військовополонених, змушували стояти по 16 годин на добу, так про російський полон розповідає азовець Юрій Свідерський. 23-річний військовослужбовець з Хмельницького перебував у неволі після боїв за Маріуполь понад 2 роки. Він був очевидцем повного знищення міста росіянами, підриву бараку в Оленівці з українськими бранцями, тортур та численних нелюдських допитів. Вже пів року як Юрій повернувся в Україну, хлопець досі проходить реабілітацію, оскільки має проблеми із судинами та зубами через отриманні в полоні травми. Frontliner зустрівся з Юрієм у Хмельницькому, коли хлопець приїхав на роботу до своєї дівчини Таїсії в проміжку між реабілітаціями. Далі – пряма мова героя.
Після довгих місяців катувань звільнені з російського полону чоловіки змушені продовжувати боротися за свої життя. Багато з них залишилися без домівки, грошей і належної опіки з боку держави. Щоб допомогти собі та підтримати інших, колишні вʼязні обʼєдналися у мережу «Випускники». Обʼєднані спільним досвідом пережитих тортур та приниження з боку окупантів, вони знаходять розуміння та підтримку. Їм також допомагає гумор, саме тому вони жартівливо називають себе «випускниками». Колишні полонені розповіли Frontliner, як вони потрапили у неволю, вижили у російських катівнях, звільнилися з полону і вже на волі виборюють своє право на гідне життя.
Російська армія під час повномасштабної війни регулярно завдає ударів як ракетами, так і дронами, руйнуючи критичну інфраструктуру та житлові квартали столиці.
Після 30 років життя у Харкові, Надія Громицька повернулася у Ізюм заради літнього батька. У понівеченому обстрілами місті жінка відкрила магазин, в якому облаштувала також благодійний секонд-хенд. Надія віддає добро людям, і воно повертається. Її історія про життєлюбність, позитивне мислення та віру в перемогу попри втрати та небезпеку.
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
У двері лікарні Святого Луки заходять дві жінки, одна з них несе велику сумку, інша ‒ читає з нотатника: «У травматологію ‒ подушку, у хірургію ‒ штани, фотокартки ‒ в опікове». Це прохання військових, що одужують після поранень у Львові. Соцпрацівниці Іванна та Інна виконують функцію, яка в лікарні не передбачена: на період лікування, для багатьох воїнів вони стають близькими людьми, які готові підтримати, допомогти чи просто вислухати.
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
Мій дід Анатолій помер, але так і не впустив у себе Україну. Навіть переживши російську окупацію, він пішов зачарованим “рускім міром”. Більшу частину життя дід був шахтарем, жив на Донеччині. Там у нього був дім, була сім’я. Не бідували. На зламі часів, коли радянська економіка почала перетворюватися на українську, як більшості, стало складніше. Завдяки взаємній підтримці родина пережила той період, знову прийшов час відносного достатку. Зв’язок мого діда з моєю матір’ю, увірвався, коли виявилося, що росіянин Анатолій став батьком українки Ірини. Він не зміг прийняти цього. Якщо колись дід сумнівався в існуванні українців, то з часом він став ненавидіти “бандерівців”. З цією ненавистю та в страху він помер у Полтаві. Історія мого діда – не унікальна, навпаки, вона типова для великої частини старшого покоління в регіоні. Такі зламані долі стали камінцями у стіні, яку Росія десятиліттями намагається звести між Донеччиною та рештою регіонів України. Далі описаний приклад моєї сім’ї показує в деталях як це відбувалося.