У черзі за життям: що чекає на маломобільних людей після евакуації
Пішки виходити з прифронтового Торецька, у 90 років жити під бомбардуваннями без світла, води й газу, після інсульту залишитися без догляду у місті, яке щодня обстрілюють. Через усе це проходять маломобільні люди, яких війна змусила залишити свої домівки. Після виїзду з небезпечних територій їм доводиться не лише оговтуватися від пережитого, а й шукати новий дім, догляд і підтримку. Нерідко люди прибувають на нове місце без документів та у важкому фізичному стані. Де і в яких умовах живуть маломобільні люди після евакуації – розповідає Frontliner.
Евакуація починається задовго до самого виїзду. Жителів прифронтових громад інформують, як безкоштовно залишити небезпечну територію та розповідають про варіанти розселення. Крім того, закликають не відкладати рішення, бо з посиленням обстрілів робота евакуаційних команд може стати неможливою, каже соціальна працівниця фонду «Схід SOS» Олена Боса.
Часто запитують, чи можна з тваринами.
Ми ніколи не відмовляємо.
«Ми буквально ходимо по будинках маломобільних людей та осіб з інвалідністю разом зі старостами чи соцпрацівниками. Роз’яснюємо алгоритм дій: які документи й речі брати, куди звертатися. Часто запитують, чи можна з тваринами. Ми ніколи не відмовляємо й розселяємо з улюбленцями», – зазначає Олена.
Спочатку евакуйованих привозять до транзитних центрів у Павлограді, Лозовій, Волоському та Запоріжжі. Людей сюди доправляють як евакуаційні команди ДСНС «Фенікс» і Нацполіції «Білий янгол», так і благодійні організації, зокрема «Схід SOS». Там людям забезпечують відпочинок, їжу, засоби гігієни, корм для тварин, а також супроводжують до лікарень та інформують про варіанти подальшого розселення.
Зазвичай команда фонду «Схід SOS» доставляє евакуйованих маломобільних людей, які потребують постійного догляду, до центру соціальної адаптації людей з інвалідністю «Океан Добра» у Дніпрі. Там вони проходять обов’язковий медогляд у терапевта та профільних спеціалістів. Якщо людина має захворювання, але ще не оформила групу інвалідності, фахівці центру допомагають зібрати всі необхідні медичні довідки та документи.
Відновлення документів сповільнює евакуацію
Юристи фонду постійно стикаються з ускладненнями під час відновлення документів евакуйованих. Найважче працювати з радянськими паспортами, виданими на територіях, окупованих із 2014 року, розповідає юристка Аліна Стеблянко. Міграційна служба не має доступу до архівів для підтвердження їхньої справжності. Якщо документ втрачено, процедура ідентифікації особи через трудові архіви чи суди може тривати роками. Підтвердження особи онлайн із родичами на ТОТ можливе за допомогою відеодзвінка.
Проте, люди в окупації часто бояться виходити на зв’язок або ж не мають паспорту громадянина України, який необхідний для офіційної процедури. Також існують системні проблеми: наприклад, у людини є лише паперове свідоцтво про народження з ТОТ, але актового запису немає в електронному реєстрі. Так замикається коло, де для відновлення запису потрібен паспорт, а для паспорта – запис. Трапляються випадки, коли людина помирає раніше, ніж вдається документально підтвердити її статус.
Паралельно маломобільним людям допомагають долати логістичні бар’єри: представники Державної міграційної служби, банків та служб соцзахисту приїжджають прямо до центру, або залучають евакуаційні команди для перевезення маломобільних евакуйованих.
Через тривалий процес оформлення документів люди часто «зависають» в центрі на довгий час. Це призводить до дефіциту місць для розміщення нових евакуйованих маломобільних людей із гарячих точок створюючи «чергу життя». Відкриття нових подібних закладів могло би вирішити проблему, але це потребує колосального фінансування обладнання та оплати праці персоналу.
Умови проживання після евакуації
Більшість маломобільних людей місяцями живуть без газу, води, електрики чи опалення до евакуації з прифронтових районів. Після виїзду їм насамперед потрібне найпростіше – гаряча їжа, душ та відпочинок. Через поважний вік чи хвороби частина людей не може подбати про себе самостійно. Для них у центрі соціальної адаптації «Океан Добра» організували цілодобовий догляд та облаштували приміщення під потреби людей з інвалідністю. Віра Стрєльнікова, якій 90 років, евакуювалась зі Словʼянська, бо залишатися там ставало дедалі важче:
«Мій чоловік переніс операцію і є інвалідом першої групи, йому потрібен догляд. Та й у мене вже вік такий, що все важко: пережила минулу війну, голод, маю хронічні захворювання, нещодавно стався третій гіпертонічний криз. А вдома світла немає, опалення пічне, воду треба купувати, громадський транспорт не ходить, прильоти почастішали, усе ближче підбиралися. Пам’ятаю, йшла на ринок у центр, а воно як бабахнуло – так сильно злякалася! Тож ми з дідом і вирішили їхати», – згадує Віра Стрєльнікова.
В центрі адаптації подружжя живе з квітня 2026 року. Віра часто гуляє, ходить на зарядку та багато читає. Вона мріє, щоб їм знайшли постійне житло в області, розташованій ближче до рідного Словʼянська.
Зараз у центрі живе 74 людини. Людей розселяють за принципом ліжко-місця, проте сімʼї та подружні пари намагаються розміщати в окремі кімнати. Мешканці закладу мають чотириразове харчування. Проте голова ради ГО «Океан Добра» Ольга Волкова вважає, що затверджені ще у 2002 році норми харчування варто переглянути: у стандартизованому меню є продукти, які важко засвоюються і можуть погіршувати самопочуття людей із хронічними захворюваннями, зокрема діабетом.
Реабілітація маломобільних
Догляд у центрі не обмежується базовими потребами. Фахівці з реабілітації допомагають мешканцям стати більш самостійними та повернути навички, втрачені через вік чи хвороби. Їх навчають користуватися ходунцями, пересідати з ліжка в колісне крісло та самостійно відвідувати вбиральню.
Іноді вдається не лише повернути людям втрачені навички, а й буквально поставити їх на ноги. Фахівчиня з реабілітації Тетяна Подзюбан розповідає, що кілька місяців тому в «Океан Добра» привезли 55-річного Юрія Бондаренка, який після інсульту 13 років був прикутий до ліжка.
«Мене привезли – ну, дрючок дрючком, тільки язик працював. Я в житті не міг подумати, що після 13 років знову стану на ноги. А зараз уже й надвір виходжу!», – каже Юрій Бондаренко.
За два місяці роботи з фахівцями центру Юрій опанував колісне крісло, навчився самостійно дбати про себе в побуті й зараз заново вчиться ходити.
У центрі є вертикалізатор, орбітрек, лижний і гребний тренажери, бігова доріжка та спеціальні столи для відновлення моторики пальців і зап’ясть – ними можуть користуватися усі тутешні мешканці. Окрім цього, щодня для них проводять ранкову зарядку, індивідуальні та групові заняття фізкультурою для всіх охочих.
Куди розселяють евакуйованих
Евакуйованих маломобільних людей, які потребують догляду, на постійне проживання приймають геріатричні пансіонати, психоневрологічні інтернати та пансіонати для ветеранів війни і праці. У таких закладах утримують 75% пенсії мешканців — ці кошти йдуть на побутові потреби та лікування. Решта 25% та виплати ВПО залишаються у людей на руках. Фахівчиня з розселення фонду «Схід SOS» Людмила Апостол каже, що у більшості евакуйованих маломобільних людей пенсії мінімальні, тож система для них вигідна, бо самостійно забезпечити собі такі умови вони б не змогли.
Медичні заклади приймають людей на термін від 30 до 60 днів навіть без повного пакета документів. Там евакуйованих доглядають, годують і допомагають з оформленням для подальшого розселення на постійні місця проживання. Людей із важкими захворюваннями на пізніх стадіях, наприклад, з онкологією четвертої стадії, направляють у хоспіси або відділення паліативної допомоги.
Існують також приватні пансіонати, які працюють за кошти благодійників, а також приймають людей у межах експериментальної державної програми «гроші ходять за людиною». За цією схемою держава оплачує послуги стаціонарного догляду або підтриманого проживання в закладі, який обирає людина.
Механізм розселення не автоматизований: фахівці вручну обдзвонюють заклади, шукають місця та уточнюють умови. Місць бракує, як і соціальних працівників, а людей із психічними розладами жоден спеціалізований психоневрологічний заклад не приймає без повного пакета паперів та висновків лікарсько-консультативної комісії.
Утримання закладів фінансується з місцевих бюджетів,
а приймаючі області з 2022 року вичерпали свої ресурси.
Їм фінансово дуже важко приймати нових людей,
Тимчасове проживання, що стає довгостроковим прихистком
Ще одне місце, де можуть поселити евакуйованих, – це місця тимчасового проживання (МТП). Зазвичай такі прихистки розташовані в сільських громадах або ж у невеличких містах, а створюють їх, переобладнуючи приміщення, які вже є: наприклад, колишні гуртожитки або школи. Жити в такому місці людина може пів року з можливістю автоматично продовжити термін перебування.
Так у приміщенні колишньої школи села Семки на Вінниччині живе 23 людини пенсійного віку та особи з інвалідністю, за якими доглядають родичі. Сьогодні приміщення більше схоже на гуртожиток, а про те, що це школа, нагадують стінгазети та портрети письменників, що залишилися на стінах у коридорі. Класи переробили на кімнати та кухню, додали адаптовані під потреби людей з інвалідністю вбиральню та душ, купили пральні та сушильні машини, холодильники й інше необхідне побутове приладдя. У холодну пору року в МТП дуже тепло: мешканці кажуть, що ходили у футболках цієї зими. Якщо комусь потрібна медична допомога, у селі можна звернутися до фельдшера, а за потреби людей відвозять до районної лікарні спецтранспортом.
Вже 5 місяців в Семках живуть Віра Черниш із сином Євгеном. Жінка має першу групу інвалідності за зором, тому син доглядає за нею. Восени 2024 року родина покинула Торецьк після того, як під час обстрілу згорів їхній будинок.
З Торецька виходили пішки аж до блокпоста в Костянтинівці.
Я постійно просила сина залишити мене, бо йому доводилося
і нести мене, і вести – я ж нічого не бачу,
У Семках родині подобається природа та спокій, хоча пані Віра зізнається, що через втрату зору їй бракує спілкування та прогулянок за межами подвір’я.
У місці тимчасового проживання люди залишаються на різний термін: хтось їде до родичів за пів року, а хтось живе роками. Серед останніх – 72-річний Петро Заболотський, який евакуювався з родиною з Часового Яру в липні 2022 року. Чоловік адаптувався на новому місці й знайшов, як відволіктися від гнітючих думок про зруйновану домівку: він посадив город просто на подвір’ї МТП.
«Я люблю порпатися в землі. Та й для здоровʼя так краще, ніж валятися в ліжку», – каже Петро.
Згодом до нього долучилися й інші мешканці. Тепер на грядках ростуть овочі, зелень і виноград, а зі свого врожаю люди роблять закрутки на зиму. Завідувачка господарства Валентина Козловська каже:
«Люди залишаються, бо немає їм куди подітися. А в нас тут тихенько, спокійно. Нічого не падає, хвалити бога».
Евакуація – це крайній захід, коли на терезах з одного боку життя, а з іншого – біль від втрати дому. Чогось значно більшого, ніж просто стіни. Люди залишають усе, що нажили роками: друзів, звичний комфорт і спокій. Багато стареньких більше ніколи не побачать рідних домівок і помруть у прихистках. Проте залишитися – це щодня ховатися від КАБів та ходити по гуманітарну допомогу між атаками FPV-дронів. Виїзд – це відносна безпека і спокій. Чужі стіни, але тепле ліжко, гарячий обід та люди, які розуміють і намагаються допомогти.
***
Привіт! Це Олександра, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
На початку повномасштабного вторгнення я залишилась у прифронтовому місті з мамою й бабусею, яка мала важку форму хвороби Паркінсона. У перші місяці, коли росіяни постійно намагалися захопити місто, моїм найбільшим жахом була сама думка про те, що бабусю доведеться кудись перевозити. Я розуміла, що на звичайному авто цього не зроблю, і поняття не мала: навіть якщо вивезу – куди її селити? Саме через цю особисту історію мені завжди «муляла» тема евакуації маломобільних людей. Я хотіла зрозуміти, чи є реальні варіанти виїхати й не залишитися самотньою десь у чужому місті.
Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
