«Сподіваюсь, мама це не читатиме»: хто і заради чого йде у військо на контракт «18-24»
Іван Акімов підписав контракт «18–24», бо марив військом ще з 2014 року. Тоді його рідна Кремінна опинилася на лінії розмежування між сторонами конфлікту. Іван продовжував грати в онлайн-ігри з росіянами – і ще не помічав різниці між собою та ними. Коли російська армія наближалася до Кремінної у 2022 році, хлопець зробив свій головний вибір. Що він втратив на шляху від рідного дому до війська, а що здобув – розповідають репортери Frontliner.
Рекрути у повному екіпіруванні тягнуться вервечкою до полігону. Щойно вони вчилися маскуватися у лісі, тому на деяких шоломах досі стирчить гілля. Після навантаження спека забирає їхні останні сили, але зараз хлопцям доведеться ще трохи напружитися. Уже вдруге за день вони тренуватимуться зі зброєю.
А39 спиняється, щоб допомогти А06 підтягнути бронежилет. У новобранців немає шевронів із позивними – поки що є лише літера А і кілька цифр. Зрештою, попереду в них ще чимало позивних, які доведеться змінювати з різних причин. Хлопцям лише від 18 до 24 років – попереду два роки служби за контрактом.
Кожен називає свою причину, через яку долучився до війська: хтось прийшов помститись за близьку людину, а хтось вважає себе патріотом – нічого, що видавало б їхній юний вік. Майже нічого.
Після тренування інструктор Богдан Демиденко із позивним «Марс» на кілька секунд перестає бути суворим і жартує з рекрутами. Богдану — 22 роки, але за його плечима вже є досвід штурмів і втрата кінцівки. Попри це, він не перестав бути 22-річним хлопцем, який любить сміятись.
«Марс» по-дружньому називає новобранців «індєйци» й наказує вигукнути бойовий клич. Хлопці, які хвилину тому імітували постріли з різних положень, тепер кумедно улюлюкають.
За кілька днів на рекрутів чекають іспити, після яких їх відправлять на фахове навчання, і лише піля того розпочнеться бойова робота. Усі вони будуть пов’язані з дронами: хтось стане інженером, а хтось – оператором ударного БпЛА.
Богдан працює інструктором вже з четвертим набором контрактників «18–24. Він каже, що багатьох рекрутів спокушають привілеї контракту: іпотека на житло під 0% річних, навчання у закладах освіти за кошти держави, право на виїзд за кордон, але передусім – виплата мільйона гривень упродовж двох років служби та гідні винагороди за бойові завдання.
«Марс» питає у рекрутів, хто не проти розповісти про власний досвід. Ледь не першим піднімає руку А29. У хлопця найбільше маскувального приладдя серед усіх: жмут трави прикриває голову й частини тіла. З-під трави видно очі і спітніле чоло. Хлопець замаскувався так добре, що неможливо зрозуміти, який він насправді.
Богдан дозволяє А29 відволіктися від занять на двадцять хвилин і поговорити з журналістом. Інші хлопці закінчили вправлятися зі зброєю й знову зникають у гущавині лісу. А29 простягає руку і називає своє справжнє ім’я: «Іван». Здається, увесь цей час він говорить очима – рот прикриває трава.
Я завжди сплю при бойовій готовності, щоб прокинутися,
відразу надягнути бронежилет.
Українці мають своє «я»: перший монолог Івана
– Я очікував, що під час навчання буду «на цигарці». Ну, «на цигарці» – типу, розслаблено. Але тут вийшло по-іншому – постійно кіпіш. Я завжди сплю при бойовій готовності, щоб прокинутися, відразу надягнути бронежилет – і уже готовий. Інструктори можуть забігти вночі у бліндаж й почати навчання з тактики нічного бою. Є побратими, які вірять в себе і сплять роздягнутими, я – ні.
Інколи нам закидують гази, гранати – не справжні, звісно, а навчальні. Ще у нас інколи, типу полонених викрадають, тому завжди треба слідкувати за побратимами. Словом, з колективом та менторами все чудово. Звісно, є моменти, до яких треба адаптуватись, але цивільному має вистачити пʼятдесят одного дня, щоб влитися.
Мене завжди цікавила військова тематика, ще з 2014 року, коли я вчився у шостому класі. У нас у Кремінній тоді було чути вибухи із Сєвєродонецька. Бойові дії тривали переважно вночі, тому я засинав під виходи РСЗВ або танкові постріли. До цього я бачив армію лише у фільмах, а у 2014-му вперше побачив блокпости і військових у реальному житті.
У людей з мого оточення було лише дві позиції: за Україну і «чтобы люди не помирали». Можливо, якісь там 80-річні дідусі та бабусі хотіли в Росію, але уся молодь намагалася виїхати в Україну. На уроках ми спілкувались українською, а в коридорі – хто як хоче. Вчителі намагалися не просто накидати інформацію, а й українізувати нас. Ми часто наряджалися на Різдво й співали колядки.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені було вже 20 років. За цей час я звик жити за українськими законами і не хотів звикати до нових. Не люблю різких змін – я людина стабільна, тому й обрав Україну.
Українці мають своє «я», тобто якщо ти спробуєш комусь нав’язати щось,
з тобою почнуть сперечатися. У росіян не відчувається такого.
Звідки знаю? Так у мене ж були друзі з тієї сторони, з якими я постійно грав в онлайн-ігри. І не тільки однолітки – був навіть дорослий чоловік, власник якоїсь будівельної компанії.
Якось ми грали з ним у Grand Theft Auto V, і він запрошував мене на Кавказ, але я сказав йому: «Чувак, почалася війна». Цей чоловік не підтримує війну проти українців, та нічого не може з цим вдіяти – у цьому вся різниця між нами, українцями і росіянами. Я завжди помічав, що росіяни поступливіші. Вони звикли мовчки змирятися.
«Не вибачайся – це війна»: другий монолог Івана
– Я не знаю, що зараз із рідними у Кремінній. Не вибачайся – це війна. Я втратив зв’язок із ними ще у 2023 році, через рік після того, як вийшов із міста. Звісно, розкажу про це.
Було, здається, 28 лютого. Я вже кілька днів жив зі своєю тодішньою дівчиною. Вона не вмістилася в машину до своїх батьків. Усі родичі вмістилися, а дитина – ні, чи можна таке уявити? Тоді я запропонував їм: «Давайте заберу її?». Вони погодилися.
Спершу в місті зникло світло – вода ще була. Дякувати Богу, в Кремінній багато природних джерел, але я знав, що скоро води і продуктів може не стати. Тож з дівчиною почали думати, як тікати з міста.
У нас не проводили евакуації, тому єдиний варіант, який залишався, – йти пішки близько 20 кілометрів до села Торське. Там уже думав якось передати дівчину рідним. За кілька днів ми таки наважились.
Рідні плакали, коли я сказав їм, що збираюся йти. Вони говорили, мовляв, хтось може вбити мене чи викрасти. Ні-ні, у них не проросійська позиція, у батьків інші погляди – аби ніхто не помирав. Просто люди панікували. У місті вже були зруйновані будинки, прилетіло в гімнастичний зал, де зберігалася гуманітарка.
А я відчував у собі сили йти пішки 20 кілометрів до Торського. Ніхто не думав про ризики.
Тоді я уявляв себе героєм.
На щастя, усе минуло спокійно: ми дісталися Торського, сіли на автобус до Дніпра. Вже за тиждень-два Кремінну повністю окупували. Дівчина зустрілася з батьками у Дніпрі, а я поїхав у Полтаву, куди евакуювався наш університет.
Потім була сумна історія – ми розійшлись з дівчиною. Вона збирались в Італію за якоюсь програмою і сказала: «Нам буде важко на відстані». З рідними зв’язок обірвався у 2023 році на Новий рік. Тоді у Кремінній повністю зник мобільний зв’язок.
Щоби дізнатися, чи живі батьки, можна заплатити гроші якимось людям звідти. Вони з’їздять за адресою і перевірять. Але я сумніваюся, чи користуватися цими послугами: з одного боку, хочеться дізнатися, а з іншого – це фінансування тієї сторони. Тому зараз я не наважуюся, не хочу мати зайвих проблем.
Рідні не знають, що я пішов у військо,
і ніколи не дізнаються.
Якщо вийдуть на зв’язок і запитають, де я, скажу: «В кав’ярні п’ю каву». Їм не потрібно знати про це. Батькам – 50 років, вони не зможуть зробити для цієї війни стільки, скільки зможу я.
Для майбутньої родини: третій монолог Івана
– Зараз мені 24 роки. Я підписав контракт «18–24», але зовсім не тому, що мені скоро виповниться 25. На початку повномасштабного вторгнення я вже ходив до ТЦК у Полтаві.Тоді мені відповіли: «Гуляй, хлопчик», тому й пішов гуляти і морально дорослішати. До того ж, я хотів набрати нормальну для себе вагу, бо через стрес сильно схуд – зі 100 до 60 кілограмів.
Так я гуляв чотири роки: вчився в університеті на тренера з плавання, працював на різних роботах. А потім якось гостював у теперішньої дівчини в Києві й побачив рекламу тест-драйву технічної розвідки від Третього армійського корпусу. Це безкоштовний тижневий курс, де щодня інструктори занурюють тебе у нову професію: зв’язок, аналітика, БпЛА, НРК, РЕБ, РЕР і дешифрування. Я завжди хотів спробувати, тому й скористався цим шансом.
Після закінчення курсу я підійшов до сержанта і запитав, куди він порадить йти далі. Я обрав Третю штурмову бригаду. Оформлення документів тривало місяць – і ось я тут.
Частину грошей, які заплатили після підписання контракту,
я витратив на якісне спорядження й одяг.
Ці винагороди – приємний бонус, а не основна мотивація. Тут немає таких, хто прийшов лише за цим – у нас хлопці з інженерним мисленням, тому всі розуміли, навіщо сюди йдуть.
Я ж долучився до війська, щоб отримати навички, які зможуть захистити мене і родину, яку будуватиму в майбутньому. Так, я думаю, що навички, здобуті на війні, потрібні у цивільному житті.
Звісно, деякі вміння забудуться,
але я вже ніколи не розгублюся у критичних ситуаціях.
Ні про що не шкодує
Іван закінчив базову військову підготовку в червні 2026 року і вже долучився до бойової роботи. Його завдання – «збирати Lego»: він працює над модернізацією та впровадженням нових технологій. Сказати простіше – Іван має зібрати й запустити борт у повітря.
Він хвалиться, що на відмінно склав іспити. У своєму новому підрозділі Іван – наймолодший серед усіх побратимів, але дідівщини не відчував жодного разу. Щоправда, поки що хлопець сильно переживає перед бойовою роботою: прораховує всі можливі сценарії й уявляє найгірше. Та щойно Іван виїжджає на позиції, у нього зникає тривога. «Я ні про що не жалкую», – каже хлопець.
Бойова робота виглядає саме так, як він очікував, коли підписував контракт. У нього анітрохи не зникло бажання, не змінилися погляди. Змінилося хіба одне – Іван нарешті набрав свої оптимальні 100 кілограмів.
Якби контракту «18–24» не існувало, хлопець усе одно пішов би на війну. Каже, що ті, хто долучились до війська у 2022 році, дали йому час підрости. Тепер Іван прийшов їм на заміну. Така його не юнацька мотивація.
