«Воюю за ногу» – навіщо військові із протезами повертаються на фронт
Вони ніколи не перетиналися. Зростали в різних місцях, воювали на різних ділянках фронту, а потім по-різному вчилися знову впевнено стояти на ногах: на одній – своїй і на другій – штучній. Хтось спирався на плече близького друга, щоб не впасти. Хтось покладався лише на власні сили – бо так звик. Спершу виглядає, що їх об'єднує хіба що спалах від вибуху й ампутація кінцівки. Але насправді ці хлопці мають значно більше спільного: вони повернулися у стрій. Їхні історії перегукуються – у мотивації, характері та виборі. Про воїнів, які після ампутації продовжують служити – розповідає Frontliner.
У кожному з них він бачить своїх побратимів. Але схожого на себе ніколи не шукав. Богдан Демиденко із позивним «Марс» служить інструктором у 3-му армійському корпусі.
Зараз під його наставництвом рекрути, які підписали контракт «18–24». Це вже четвертий курс молоді, з яким працює Богдан, тож він зробив певні висновки:
Вони намагаються бути дорослими.
Є такі, що вважають себе тиграми, але на війні маски злітають.
Між Богданом і його рекрутами майже не помітна різниця у віці, а з деякими її немає зовсім – «Марсу» лише 22 роки. Різниця відчувається в їхньому досвіді.
До того, як піти у військо, Богдан спробував себе на тижневому курсі штурмовика від 3-ї окремої штурмової бригади «Азов». Уже наступного дня після завершення він зібрав документи й прийшов із ними до рекрутингового центру.
Марс підписав контракт, коли мільйони ще не роздавали – у 2024-му. Він навмисно випробовував себе в навчальному центрі. Часом йому здавалося, що ось-ось знепритомніє, але продовжував працювати. Богдан хотів знайти свій максимум.
– Що може мене зупинити і зламати? – запитував себе тоді.
Незабаром Богдана відправили на Харківський напрямок, до кордону з Луганською областю. Першим бойовим завданням було замінити побратимів на позиціях. Після навчального центру війна здавалася йому легким вечірнім промеданом: 15 кілометрів пішки – невже це складно?
Складним виявилось інше — зорієнтуватися на місцевості, коли навколо ніч. Але після довгих блукань полями ротацію таки провели, і на 11 днів зилишилися на обороні позиції. От тоді «Марс» уперше і побачив ворога, та йому хотілось більше адреналіну. Незабаром така можливість зʼявилася.
– Хто хоче в штурмове відділення? — запитав командир взводу після першого бойового завдання хлопців.
Я відвоював небагато,
але на війні пройшов усе.
Тоді саме 3-тя штурмова бригада розширювалась до корпусу. Богдан переглянувся з іншими побратимами й підняв руку. Після свого першого штурму він хотів перевестись в мінометку, бо наситився екшеном на кілька років вперед. Але залишився там, де й був – у штурмовиках, і пішов на другий штурм, де й втратив ногу.
– Нехай я відвоював небагато, але на війні пройшов усе, чому мене вчили в навчальному центрі, – говорить Богдан. – Як передавати інформацію, малювати вогневі позиції, штурмувати і робити зачистку.
Тепер «Марс» сам показує рекрутам, як зачищати бліндаж. Хоч й трохи кульгає на протезі, але не халтурить і виконує все на повну потужність. Після протезування та реабілітації, Богдан повернувся інструктором на полігон.
– Мій досвід непотрібний у цивільному житті, – каже він. – А тут я передаю його тим, кому це може врятувати життя.
А бувають і такі: мовляв, нащо копати траншеї, якщо я пускатиму дрони. Коли хтось із когорти 18–24 відмовляється від обов’язків, Марс нагадує їм: «Ви прийшли сюди добровільно». Йому здається, що багатьом із них замилює очі мільйон, обіцяний у контракті.
Можливо, тому Богдан не знаходить серед них схожого на себе. Бо хлопець змагається із собою все життя. І так було з самого дитинства.
Колись цей твердолобий легінь боявся здавати кров. Нічого не міг із собою вдіяти – так сильно його лякали голки. Богдан постійно викручувався і обходив стороною людей у білих халатах. Та в якийсь момент визнав: «Не зможу ж я все життя петляти. Треба глянути страху в очі».
Він наважився й пішов здавати аналізи. Богдан не попередив бабусю, з якою тоді жив. Не хотів соромитися перед нею – раптом почне хникати чи, ще гірше, знепритомніє. Та й навіщо зайвий раз хвилювати бабусю?
Його спокійно вкололи. Богдан не знепритомнів. Вижив, боєць. Після цього хлопець більше не боявся голок. Та залишався ще один страх, який заважав йому спокійно жити – висота.
Пацани скакали по деревах, ніби народилися не в Києві, а десь у джунглях. Богдан спостерігав за друзями знизу. «Та я не хочу замазуватись», – казав він, а сам думав: «Якби ж то я міг замазатись…».
Страх довелося долати вимушено, коли на даху застряг котик і його треба було рятувати. «І благе діло зроблю, і страх поборю», – подумав хлопець і поліз разом з іншими малими рятівниками на будинок. Богдан дивився на землю з даху. Тоді він чомусь подумав про пожежників: «Напевно, вони також бояться висоти, але ж продовжують робити свою роботу».
Не бояться тільки дурні.
Ми знали: якщо є робота, її треба робити.
Тому й пішов у другий штурм. Богдан втратив ногу, але все одно вважає, що свого максимуму так і не досяг.
Тут, на полігоні, він уперше відпрацьовував штурмові дії з човна. Просто побачив хлопців, що тренувалися на воді, і попросив спробувати. Спробував – прикольно. Але зараз хоче себе спробувати у снайперській справі, де важлива не стільки мобільність, скільки витримка – а її йому не бракує.
– Все ніяк не можу знайти свій максимум, – говорить Богдан. – Цікаво просто, де мене йо**е?
Помста як мотивація
– За що ти воюєш? – часом питають побратими.
– За ногу, – відповідає Єгор Олійник, а потім додає: – Ну, типу, країну захищати треба.
А за що воює насправді – він не пояснює, бо ця відповідь куди довша за один рядок.
Єгор втратив ногу під Єгорівкою. Єгорівка – село біля Вугледару на Донеччині. Тоді, у 2022-му, хлопцеві виповнилося 19 років, він був піхотинцем у 72-й окремій механізованій бригаді.
Коли росіяни прорвали оборону і захопили позиції, де кілька днів тому стояли хлопці з 72-ї, командування спонтанно перервало ротацію: «Ви ж молоді – штурманете?».
Молодим було страшно. «Але ж росіяни полізуть далі, якщо ми не перекриємо ділянку», – думали вони. Аргументи не перемогли страх, але хлопці зібрались та поїхали до командира планувати штурм.
Усе минуло ідеально: відбили позиції, узяли в полон двох росіян. Єгор відбувся маленькою прикрістю – в руку залетів невеликий уламок від гранати. Він пішов викликати евакуацію – побратими вже могли впоратись і без нього – та дорогою наступив на протипіхотну міну.
Він гукнув хлопців, які наклали турнікет і потягли його до машини. Гілки дерев дряпали обличчя, немов хотіли добити Єгора. Він заплющив очі і занурився у темноту – паузу між життям і смертю.
Єгор відкинув ковдру і побачив: у нього немає лівої стопи. Він витягнув телефон, який лежав між ногами й подзвонив Миколі – своєму «братові». Хоч і по крові вони ніякі не брати, але з дитинства називають один одного саме так. Микола не питав нічого окрім, куди йому їхати.
Єгор спав, поки його перевозили у лікарню Мечникова. Коли він розплющив очі у світлій, ще незнайомій палаті, поруч сидів Микола. Той узяв десятиденну відпустку: хлопець працював у благодійному фонді «Схід SOS» і евакуйовував цивільних із зони бойових дій. Микола ніколи не брав до рук зброї. Він виріс у релігійній родині, до якої колись потрапив і Єгор.
Микола узяв бритву і почав голити Єгора, бо той зовсім кудлатим став. Він протирав його шкіру серветкою обережно, аж настільки, що Єгор не витримав: «Брат, та нормально голи!». «Та я боюся!», – відрізав Микола. Усю відпустку Микола був поруч із «братом»: годував, поїв, підстригав нігті, міняв труси. Єгор майже не рухався — діяли знеболювальні, усюди тягнулися трубки медичних систем.
Потім Микола повернувся до роботи, а Єгора невдовзі протезували. Хлопець пройшов реабілітацію і знову поїхав на фронт – щоб помститися за ногу. Люди, яких він ще зі школи називав «друзями», були йому далекі та чужі – вони слухали російськомовну музику, співали пісні Макса Коржа: «Малый повзрослел».
Єгор подорослішав вже давно, а тому знав – покладатись на таких людей не можна. Він намагався пояснити їм, чому російське шкодить. Але врешті тільки посварився з усіма. Відтак зрозумів: розраховувати варто виключно на себе. Думок про списання не було й сліду.
– Я вважаю, що один член родини має воювати або працювати на оборонку, – каже Єгор.
У його родині – з мамою і бабусею – цим «одним» був він. Хлопець служив на протезі у піхоті, також брав участь у штурмових діях.
Одного дня подзвонив Микола й сказав, що підписує контракт із 12-ю бригадою спеціального призначення «Азов» – працюватиме водієм у розвідці.
Ти навіть на протезі воюєш,
а я що?
Єгор відмовляв «брата»: «Я боюсь за тебе». Він боявся не дарма, бо вже знав можливі наслідки не на словах.
Тепер на фалангах пальців Єгора набите татуювання: «Коля» і поруч сердечко. Микола загинув 21 березня 2025 року під час евакуації групи на Донеччині.
– Краще загинув би я. У мене багато гріхів: я забирав життя, а він їх рятував, – каже Єгор. – Микола був Божою людиною.
Єгор недовго витримав у піхоті: він травмував куксу, потім туди потрапила інфекція, тож довелося ампутувати ногу ще вище. Йому пропонували списатись, мовляв, він своє відвоював. Єгор думав про інше – тепер він мусив помститись не лише за ногу, а й свого «брата». А точніше – спочатку за «брата» й потім – за ногу.
Його відправили навчатись літати на FPV. Він трохи політав, трохи позаймався забезпеченням підзрозділу, а тепер ось перевівся у ГУР. Розповісти детальніше про свою роботу не може. Утім може – про своє дозвілля поза службою.
Часом Єгор бере участь в спортивних змаганнях, де не так важливі змагання, як спільнота, яку вони збирають. Цього року хлопець бігтиме смугу перешкод у Києві. Єгор начепив повʼязку на лоба і розминається. На старт, увага, руш!
Нещодавно він катався до Литви, спілкувався з високосадовцями. Після цього відрядження Єгор повернувся до Запоріжжя, де нині служить. У нього є вагома причина продовжувати. Коли хтось питає: «За що ти воюєш?», Єгор відповідає: «За ногу», – а сам дивиться на руку з татуюванням «Коля».
Його мотивація суперечить християнським заповідям, яких дотримувався Микола. Але інакше Єгор не може — він хоче помститися.
Новий образ ветерана
Олесь Мосенко вирішив, що ця війна з ним назавжди. Він не планує ставати цивільним і примазуватися до життя, яке стало йому чужим. Колись хотів інакше – це було у 2018-му. Саме тоді в нього вперше з’явилася можливість демобілізуватися.
Хлопець пішов служити на початку російсько-української війни, щойно росіяни окупували частину Донеччини. Варіантів, куди податися, було небагато. Олесь обрав 12-ту бригаду спеціального призначення «Азов», де вже служила більшість його друзів-ультрас.
Він здогадувався, що війна з росіянами неминуча, бо непогано тямив в історії й умів співставляти факти. Ще змалку Олесь ходив із хрещеним у Холодний Яр, співав козацькі пісні під час футбольних матчів. Він навіть уявляв, що воюватиме з росіянами в кримських горах. Утім своє бойове хрещення прийняв у Широкиному на Донеччині.
Коли всюди говорили про Мінські домовленості, а тодішній президент переконував з екранів телевізорів, що Мінський протокол приведе до миру на Донбасі, хлопці з бригади «Азов» воювали з росіянами. Щоправда, неофіційно. Українська контррозвідка заважала спокійно працювати, тож доводилося ховатися від своїх же. Так продовжувалось до 2018-го.
Поступово добровольчі батальйони розформовували, «Азов» лишився. Тоді ж відбулись зміни у законодавстві й військові, які раніше уклали контракт до закінчення особливого періоду, тепер могли їх розірвати. «Я своє відвоював», – вирішив Олесь.
– Коли у 2018-му почалася демобілізація, склався маргінальний образ ветерана-атошника, – говорить він.
Олесь помічав чимало ветеранів, які пиячили й влаштовували дебоші. Йому було соромно вдягати форму. Адже й він оцей – «ветеран-атошник». Хлопець прагнув відділитись від усього, що пофарбоване у темно-зелений колір.
Він гриз граніт науки в Острозькій академії – єдиному цивільному виші, де тоді була спеціальність «Національна безпека». Але після навчання обрав інший напрям – IT, де можна заробляти нормальні гроші для утримання родини.
25 лютого 2022 року, мав бути його перший день на новій роботі. Олесь уже рахував тисячі доларів, які ось-ось заробить, проте напередодні почалося повномасштабне вторгнення. «Поживемо для себе колись потім», – не без розпачу думав хлопець. Олесь уже знав, куди треба йти, тож зібрався і поїхав отримувати зброю.
Та ніч була занадто яскравою: два підбитих танки освітлювало місячне сяйво, а їхні гармати були спрямовані в зоряне небо. Олесь із невеликою групою вирушили забирати тіло полеглого побратима. Вони не вперше йшли тією дорогою, але ще ніколи там не було настільки тихо. Олесь сьорбав якийсь сік, аж раптом пролунав вибух. Його засліпило, а нога відлетіла на 50 метрів вгору.
Важко перелічити, скільки у Олеся було травм за все життя. То на Кавказі ледь не впав зі скелі, то мав постійні струси мозку після бійок з ультрас. А якось Олесь потрапив в аварію — лежав у лікарні з переламаним тазом близько трьох тижнів.
Тож і цього разу він вирішив, що травма не має його обмежувати. За півтора місяця Олесь уже ходив на протезі, а ще за пів року пройшов на ньому ВЛК, щоб повернутися у стрій.
Хотів, як колись, бігати й штурмувати. Нехай маленькою групою. Але не вийшло: з протезом і додатковим спорядженням було важко. Командир запропонував йому очолити ветеранський корпус – громадську платформу. Тепер серед його завдань – допомагати відкривати власну справу, знаходити роботу в громадському секторі чи промислових індустріях.
– Це ж зараз нас, хлопчиків із ЗСУ, люблять, але потім буде, як колись з АТО, – каже Олесь. – А поки у військових напівелітний статус, можна щось робити.
Олесь знає, що робити. Його мета – допомагати ветеранам з освітою, гуртувати спільноту, виховувати тих, на кого будуть рівнятися. Аби йому більше ніколи не було соромно. Аби хотілося вдягати форму на вулицю.
Внутрішнє прийняття
Впевнено стояти на ногах – не означає завершити внутрішню боротьбу. Для багатьох військових шлях до прийняття свого нового тіла триває ще довго. У цивільному житті знайти розуміння буває непросто.
Люди з ампутацією нерідко стикаються з недоречними запитаннями та співчуттям, якого не потребують. Вони повертаються до служби не для того, щоб довести щось іншим, а щоб залишатися там, де їх сприймають через їхню силу, досвід і здатність виконувати свою справу.
