З Ukrainian fashion week на посаду наукового співробітника – як ветеран повернувся на службу після ампутації

Буденні дні «Турбо» тепер проходять на службі й за спортивними тренуваннями. Frontliner поспілкувався з ним про нове життя на протезі й нову посаду в армії.

Frontliner: Крайня найяскравіша новина про тебе – це участь у модному показі на Ukrainian fashion week. Як ти туди потрапив?

Олександр Кунгуров: Я двічі брав участь у показах Ukrainian fashion week. Мені подзвонила директорка фонду Next Step, резидентом якого я є, і спитала, чи я хочу прийняти участь у модному показі.

Мені було все одно в чому я там буду ходити, хоч в сукні, я одразу погодився.

Обидва покази в мене були в одязі українського дизайнера Andreas Moskin. Минулого року це був звичайний чоловічий одяг, цього року – адаптивний одяг, продуманий під протези усіх кінцівок.

Це – перший в Україні такий модний показ за участі ветеранів і перший адаптивний одяг. Цей показ має усі шанси стати історичним в індустрії моди.

Минулорічний показ не набрав багато медійної активності, напевно, тому, що дизайнери самі ще не знали, як публіка відреагує на ветеранів. А цьогоріч на цьому зробили чіткий акцент і краще підготувалися.

– Які активності адаптовані під потреби ветеранів з протезами, окрім показу, ти ще пробував?

– Коли я лежав на передпротезійній реабілітації в клініці Recovery, побачив кліп Kozak System, де хлопець з такою самою високою ампутацією, як у мене, танцював. Цей хлопець – професійний хореограф Олександр Чайка, який втратив ногу на війні. Я подумав, що поставлю протез, спробую танцювати і зможу краще, ніж він.

Влітку 2024 року я почав займатися танцями, мені з цим допомогла команда львівського абілітаційного центру. Танці допомогли мені морально і фізично, а там я зустрів свою дівчину Роксолану, яка є моєю тренеркою. Влітку ми любили танцювати біля Львівського оперного театру і спостерігати за реакцією людей.

Тільки маю проблеми з тим, що протез злітає, то це було єдине, що заважало танцювати на повну.
Зараз, після повернення на службу, я не танцюю, але я повернусь до цього хобі.

Ще у нас в місті є адаптоване для ветеранів на протезах бразильське джиу-джитсу. Спорт я люблю, але постійно ходити в один зал військовоїх частини нудно, то хочу ще інколи відвідувати джиу-джитсу. Якщо зʼявляться нові адаптовані під мій протез активності, то я з радістю їх також спробую. Хоч я й маю проблеми з протезом, бо він досі часто злітає, але зупинятись я не збираюсь.

– Розкажи про своє поранення і його наслідки, зокрема психологічні.

– Основні поранення, після яких я припинив брати участь у бойових діях, я отримав в липні 2023 році в населеному пункті Старомайорськ на межі Донецької та Луганської областей.

Там я виконував бойове завдання по зачистці крайньої вулиці села і в одній із будівель підірвався на міні.

Мені відірвало пʼяту, я впав і почав накладати турнікет, як друга міна розірвалась під пораненою ногою. Поки мене евакуювали, поранення отримали ще 5 побратимів. І поки надавали допомогу іншим, я чекав на евакуацію в будівлі, яку обстрілював танк і цинкував дрон. Мене, я думаю, врятувало те, що після чергового прильоту від танку здійнялась сильна курява і дрон у ній мене не побачив. Моя евакуація зайняла близько 10 годин, за цей час було вже зрозуміло, що ногу не врятують.

Впродовж 8 днів у реанімації мені оперували ногу по 8 разів вдень, щоб зберегти якнайбільше мʼязу для протезування. Через те, що в мене висока ампутація, протезуватись в Україні в мене не вийшло, бо тут більшість не готові були взятися за виготовлення культиприйомника для такої складної ампутації на той час. Протез мені підбирали і наразі кожного пів року замінюють у США, займається цим фонд Revived Soldiers Ukraine, який фінансують здебільшого українські діаспори.

Зараз в Україні вже з’явилися хороші культиприйомники, але черга на таке протезування дуже довга.
Крім ампутації, втратив нормальний слух, зараз чую лише на 30% і постійно ходжу зі слуховими апаратами.

За півтора роки реабілітації можу сказати, що в мене морально-психологічний стан непорушний. Навіть після поранення мені було важко лише кілька тижнів, поки я звик до самої ситуації. Я себе налаштував, що вже чуда не буде, треба звикати і рухатись вперед.

Був тільки одного разу на відновленні, перед протезуванням, період, коли я купив собі плейстейшн у палату і місяць просто сидів в іграх і їв фастфуд. Але це була зимова лінь, бо вже навесні я взяв себе в руки.

– Як давно ти повернувся на службу і чому вирішив повернутися?

– Вже 2 місяці як я ознайомлююсь з роботою на посаді наукового співробітника у відділі психологічної підтримки персоналу військової частини після того, як півтора року провів на протезуванні та реабілітації. Повернувся на службу за власним бажанням, я не хотів звільнятися, бо я професійний військовий вже як 10 років. У нас командир частини хороший, він дає можливість служити далі тим, хто має бажання.

Зараз мене залучають до роботи з фахівцями-психологами, я бачу як проводяться реабілітації, розвантаження особового складу, який повертається із зони бойових дій, і так в ході роботи я навчаюся більше.

Перевестись на посаду психолога повноцінно буде можливо вже за наявності психологічної освіти – я над цим працюю. Також буде у мене вузькоспрямоване навчання з проведення терапії хлопцям, які пережили посттравматичний синдром. З навчанням мені допомагає також головна психологиня Збройних Сил України. Ми познайомились з нею ще у 2022 році, а вже коли я лежав в лікарні з пораненнями, вона завітала в гості і я сказав їй: «Нічого не змінилось з того часу, мені все ще подобається психологія і я хочу вчитись».

Я знаю заради чого повернувся – пораненим хлопцям буде легше мені довіряти, бо я їх зрозумію. Я не чужа їм людина.

– Розкажи детальніше про випадки, в яких тобі доручають працювати з постраждалими військовослужбовцями.

– Основна робота нашої психологічної групи – проводити розвантаження бойового підрозділу. Зазвичай для цього застосовуємо методики арт-терапії, бесіди, тести на виявлення стресу, тривожності, депресії.

Зазвичай на терапію військовослужбовців відбирають їхні командири, якщо бачать, що у них є якісь прояви чи порушення після бойових дій. Ці хлопці їдуть в одне з курортних місць нашої країни, де є санаторій, і там впродовж 10 днів проходять різні оздоровчі процедури паралельно з терапією. Я сам у цьому раніше приймав участь і в майбутньому буду їздити проводити такі терапії для побратимів.

Людина має розслабитися, не думати про війну, якраз терапія скерована на повернення людини в час «тут і зараз». Ми використовуємо різні бесіди, арт-терапії, тексти, додаткові методики, щоб заспокоїти людей. Я особисто люблю методику «тепле коло». Суть в тому, щоб при обговорені пережитих стресів згадати місця, які асоціюються зі спокоєм. Хтось думає про ліс, щоб заспокоїтися, хтось думає про гори, море, сімʼю чи рідний дім. Я от уявляю ліс зелений, високий, де промені пробиваються через крони дерев.

– З твоїх спостережень чого не вистачає в психологічній допомозі ветеранам і військовослужбовцям на рівні армії і загалом в Україні?

– Нам не вистачає централізованої системи для психологічної допомоги ветеранам. Мають бути програми для поранених хлопців, які вже перебувають вдома. Має бути хаб психологічної підтримки в кожному місті. Цей хаб має мати список контактів усіх поранених хлопців чи навіть не поранених, які потребують допомоги. Цим має зайнятися держава. Це має бути централізований механізм між військовими, лікарнями і хабами, щоб постраждалий сам не шукав цієї підтримки, бо часто постраждалий і не має змоги як моральної, так і фізичної їх шукати.

Я такого зараз в Україні ніде не бачу. Тільки в армії, але армійська психологічна система не одноразова, її треба проходити регулярно, хоча б раз у півроку. Військовослужбовець при виконанні бойових завдань частіше за все не має змоги дотримуватись такої регулярності.

У нас перший наказ про розвантаження особового складу після бойових дій зʼявився у 2018 році. Нагадую, війна в нашій країні триває з 2014 року. Нормально впроваджувати цей наказ почали десь у 2023 році. Чому не робили цього раніше? Це — питання до людей на посадах, які це не виконували, і до їх командирів.

– Що тебе зараз рухає вперед?

Мене мотивує те, що мною люди захоплюються. Мені хочеться від цього постійно щось робити. А ще мрію в майбутньому відкрити бізнес, побудувати дім, одружитись з коханою і багато подорожувати.

Текст: Альбіна Карман
Фото: Олександра Рахімова

Читати також: «Били кулаками і палками»: звільнений з полону азовець розповів про тортури