8 серпня 2025 року в Києві прощаються з Вікторією Рощиною – 27-річною журналісткою, яку росіяни закатували в полоні. Її вбивство сколихнуло міжнародну спільноту і стало ще одним свідченням жорстокості та беззаконня Росії.
Швидка від'їжджає від Інституту серця о першій ночі. Летить під сто пʼятдесят кілометрів на годину, зрідка вмикаючи сирени, бо майже усі траси – порожні. Тримає курс до Коростеня. У невеликому місті на Житомирщині є посмертний донор, чиє серце може врятувати важкохворого пацієнта.
У відділенні щелепно-лицевої хірургії людно. Біля кабінетів гуртуються чоловіки в цивільному та одностроях, з темними окулярами або пов’язками на очах. Серед них – Олександр, якому потрібен очний протез після поранення. Як і Андрієві. А от Іванове око вціліло, але уламок пошкодив м’яз і тепер чоловік не може розплющити повіки.
Впродовж тижня команда провідних хірургів зі США провела понад сто годин в операційних Львова. Разом з українськими лікарями працювали 84-річний Джеймс Суен, який лікував президента Білла Клінтона, пластичні хірурги Стів Ортен і Воррен Шуберт та інші фахівці. Що привело їх в Україну під час повномасштабної війни – розповідає Frontliner.
10-11 травня у Львові відбулися масштабні спортивні змагання для військових, які зазнали поранень на війні. Як виявили себе ветерани – у фоторепортажі Frontliner.
Після Великодня українці традиційно поминають померлих рідних. Сімʼї збираються на кладовищах, прибирають і моляться за своїх близьких. У час війни традиція набула ще глибшого значення, адже у ці дні вшановують і воїнів, які загинули на фронті. Рідні та небайдужі люди приносять полеглим великоднє тепло: залишають паски і дбайливо розфарбовані писанки. На деяких могилах все ще зберігаються символи попередніх свят – новорічні дощики і вербові «котики».
Втративши зір на фронті, ветерани вчаться жити заново. Опанувати базові навички їм допомагають у таборі «Життя після війни». У першому цьогорічному заїзді більшість ветеранів уперше вийшли на вулицю без супроводу. Вони змогли це зробити завдяки заняттям від ранку до вечора. Репортерка Frontliner побувала у таборі, що повертає до життя.
Марія два з половиною роки жила під російською окупацією. Замість підготовки до випускного зі школи й участі у танцювальних конкурсах, вона спостерігала, як рідний Бердянськ втрачав знайоме обличчя. Росіяни зупинили у місті час. І залишили в заціпенінні десятки тисяч бердянців, серед яких була й п’ятнадцятирічна Маша. Frontliner дізнався, як вона вчилася виживати у новій реальності, що не могла прийняти.
Чергова загроза атаки російською балістикою змусила ліцеїстів серед навчання йти у підвал. Під ревіння ракети ті здійснили марш подвірʼям і грюкнули дверима, залишаючи небезпеку позаду. До білих стін у підвалі щільно притиснуті двоярусні ліжка на металевому каркасі, що чергою тягнуться до кінця довгого коридору. На кожному – по двоє-троє юнаків у верхньому одязі. Видихають холодне повітря, а з щік помалу сходить рум’янець.
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
З оновленням шкільного предмета «Захист України» підлітки замість штудіювання підручників щомісяця проходять курс, де вчаться керувати дронами, стріляти, надавати домедичну допомогу тощо. Для цього у містах створюють центри національно-патріотичного виховання. Як відбувається урок «Захист України» у різних областях України – у фоторепортажі.
Війна оприявнила, хто є зрадником і чекає на «рускій мір» у вільних містах України, а хто відкрито заявляє про свою патріотичну позицію навіть під російською окупацією. Проти останніх Росія влаштовує показові судилища та кидає до в’язниць. Механізму повернення цивільних українців з російських тюрем все ще немає, але Україна вперше заявила про намір домовлятися з державою-агресоркою, аби врятувати своїх громадян. Заради цього держава готова видавати Росії ув’язнених колаборантів та агентів. Frontliner розповідає історії зрадників та патріотів.
Щодня в Одесі музеї та театри знову відкривають свої двері, після чергових атак Росії. Хоча більшість класичних творів евакуйовані або сховані в короби далі від російського прицілу, культурні інституції все одно збирають в залах чимало одеситів. Війна прискорила осмислення власної ідентичності, деколонізацію, а також додала сенсів у пошук нової художньої мови.
55 тисяч людей вважають зниклими безвісти внаслідок повномасштабної війни, такі дані наводить МВС України. Більшість у цьому реєстрі — військовослужбовці.
Поруч з ліжком стоїть її механічний протез. Юлія вже встигла обходити на ньому все рідне село на Херсонщині та раз-по-раз ловити на собі здивовані погляди односельців. Та її це не обходить: вона все та ж Юля. Але тепер у неї за плечима кілька лікарень у трьох містах України, дванадцять операцій та півроку реабілітації, що ще […]
Темно-блакитні шафи з ретельно відібраними книжками огинають стіни зали з високою стелею. Програвач на журнальному столику зараз вимкнений, але під стільницею стоїть цілий стос платівок. На підвіконні — лаванда у гранованій вазі та чорно-білий портрет хлопця зі стриманою усмішкою. «Мені здається, він часто тут буває», — зі стриманою усмішкою промовляє жінка у легкій […]
Карпати мають своє «море»: оточене густим лісом, прозоре і маловідоме. Кілька років тому Вільшанське водосховище повністю змінило життя подружжя з Мукачева — Романа та Олени Жуків. Заїхавши туди на пів години, вони побачили тонни сміття, що принесла до узбережжя гірська річка. Невдовзі Жуки повернулися до моря вдруге — вже з метою повністю очистити його береги. […]
У табір «Я да Вінчі», підтриманий фондом «Діти Героїв», з усієї України з’їхалися шістдесят дітей: усі з різними характерами та досвідами. Тут вони відвідують терапевтичні сесії, а ще грають у футбол, заводять друзів, сваряться, плачуть, сміються та навіть будують ділові відносини. Горювати, але продовжувати жити Це — перша група дітей в Україні, яка […]