У відділенні щелепно-лицевої хірургії людно. Біля кабінетів гуртуються чоловіки в цивільному та одностроях, з темними окулярами або пов’язками на очах. Серед них – Олександр, якому потрібен очний протез після поранення. Як і Андрієві. А от Іванове око вціліло, але уламок пошкодив м’яз і тепер чоловік не може розплющити повіки.
Впродовж тижня команда провідних хірургів зі США провела понад сто годин в операційних Львова. Разом з українськими лікарями працювали 84-річний Джеймс Суен, який лікував президента Білла Клінтона, пластичні хірурги Стів Ортен і Воррен Шуберт та інші фахівці. Що привело їх в Україну під час повномасштабної війни – розповідає Frontliner.
10-11 травня у Львові відбулися масштабні спортивні змагання для військових, які зазнали поранень на війні. Як виявили себе ветерани – у фоторепортажі Frontliner.
Після Великодня українці традиційно поминають померлих рідних. Сімʼї збираються на кладовищах, прибирають і моляться за своїх близьких. У час війни традиція набула ще глибшого значення, адже у ці дні вшановують і воїнів, які загинули на фронті. Рідні та небайдужі люди приносять полеглим великоднє тепло: залишають паски і дбайливо розфарбовані писанки. На деяких могилах все ще зберігаються символи попередніх свят – новорічні дощики і вербові «котики».
Втративши зір на фронті, ветерани вчаться жити заново. Опанувати базові навички їм допомагають у таборі «Життя після війни». У першому цьогорічному заїзді більшість ветеранів уперше вийшли на вулицю без супроводу. Вони змогли це зробити завдяки заняттям від ранку до вечора. Репортерка Frontliner побувала у таборі, що повертає до життя.
Марія два з половиною роки жила під російською окупацією. Замість підготовки до випускного зі школи й участі у танцювальних конкурсах, вона спостерігала, як рідний Бердянськ втрачав знайоме обличчя. Росіяни зупинили у місті час. І залишили в заціпенінні десятки тисяч бердянців, серед яких була й п’ятнадцятирічна Маша. Frontliner дізнався, як вона вчилася виживати у новій реальності, що не могла прийняти.
Чергова загроза атаки російською балістикою змусила ліцеїстів серед навчання йти у підвал. Під ревіння ракети ті здійснили марш подвірʼям і грюкнули дверима, залишаючи небезпеку позаду. До білих стін у підвалі щільно притиснуті двоярусні ліжка на металевому каркасі, що чергою тягнуться до кінця довгого коридору. На кожному – по двоє-троє юнаків у верхньому одязі. Видихають холодне повітря, а з щік помалу сходить рум’янець.
Десятків військовослужбовців 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила немає на зв’язку вже більше пів року. Влітку 2024 року вони вийшли на бойові завдання поблизу Часового Яру і нині вважаються зниклими безвісти. Їхні рідні вірять, що захисники живі і потребують допомоги. Тож тепер роблять усе, аби вийти на слід зниклих.
Ввечері випав перший за зиму сніг. Захрустів, коли по ньому пробігли дві невисокі фігури. Вони зупинилися відсапатися під ліхтарем. У жовтому світлі набув обрисів їхній одяг: бігові кофти і штани, синтетичні шапки і рукавиці. До бігунів підійшло ще троє. Разом вони встали в коло і почали відтискатись від злегка вкритого снігом асфальту.
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
