Жити всупереч війні: як прифронтовий Херсон відновлюють після щоденних обстрілів
Життя у Херсоні не зупиняється попри щоденні обстріли. Російська армія застосовує артилерію та безпілотники по житлових кварталах і цивільній інфраструктурі. Проте люди навчилися навчилися жити поруч із цією небезпекою. Після кожної атаки працівники комунальних служб ліквідовують наслідки: прибирають уламки, ремонтують покрівлі та забивають пошкоджені вікна, часто працюючи під загрозою повторних ударів. Репортаж із прифронтового міста – від Frontliner.
У спальному районі Херсона ранок починається зі звуку молотків та шелесту плівки. Увечері 2-го травня російська артилерія знову вдарила по житловому кварталу. У під’їзді однієї з багатоповерхівок на підлозі – скло та застиглі краплі крові. Кілька уламків зачепили людей, які ховалися у коридорі.
Мешканці будинку Григорій та Дарина Лелецькі (імена та прізвище змінені з їхніх міркувань про безпеку – ред.) приїхали до своєї квартири вранці. Про те, що в їхній дім прилетіло, вони дізналися від сусідів. Для них це вже не перший ремонт після ворожих атак – два роки тому їм уже вибивало шибки з іншого боку будинку.
Сусіди з четвертого поверху зателефонували нам десь о пів на восьму вечора.
Сказали коротко: «Був обстріл, ваших вікон більше немає».
Вони у нас були старі, дерев’яні. Ми все збиралися зробити нормальний ремонт,
та так і не встигли,
На питання, чому не виїжджають із небезпечного району, подружжя лише знизує плечима – їх тримає побут та родина.
«А на кого ми все залишимо? У нас тут квартира, онуки поруч. І господарство велике – наш собака. Ми просто не можемо взяти і все кинути», – каже Григорій.
Школу у передмісті Херсона зруйнували російські авіабомби
У передмісті, в селищі Степанівка, стоїть напівзруйнована школа. Частина її перетворилася на бетонний каркас, у дворі – уламки шиферу, вибиті віконні рами та обгорілі шматки стін. Три керовані авіабомби прилетіли сюди вранці 7-го квітня 2026-го.
Влучання прийшлося на 11-ту ранку,
вони знали, що там можуть бути діти,
Вибуховою хвилею пошкодило лікарню, приватні будинки та магазин. Скло від вікон летіло через декілька вулиць. Староста села Олександр Ярковий пояснює: у цей час біля школи завжди було людно. Тут видавали гуманітарну допомогу та працював «Пункт незламності». Олександр згадує той день:
«Я відправив людей в укриття поблизу. Якби не встиг відправити – наслідки були б набагато гіршими, тут було багато народу. Влучання прийшлося на 11-ту ранку. Тобто вони знали, що там можуть бути діти».
Того дня загинув чоловік, який привіз товар до місцевого магазину – його автомобіль опинився в епіцентрі вибуху. Ще пʼять людей зазнали поранень. Серед травмованих – 14-річний хлопець, у нього діагностували контузію та черепно-мозкову травму.
Школа у Степанівці вже давно не працювала в офлайн-режимі. Через постійні обстріли діти навчалися дистанційно. Але порожня будівля залишалася для жителів села символом того, що сюди колись повернеться звичне життя. Зараз у розбитих класах серед цегли лежать уламки парт, порвані зошити та дитячі малюнки. Школа, за словами старости, відновленню не підлягає.
-
Коридори зруйнованої школи, с. Степанівка, Херсон, Україна, 4 травня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Шкільний клас, с. Степанівка, Херсон, Україна, 4 травня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Вибиті вікна школи, с. Степанівка, Херсон, Україна, 4 травня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
Комунальники щодня прибирають наслідки обстрілів Херсона
Після кожного обстрілу на вулиці міста виходять комунальні служби. Вони розбирають завали, закривають OSB-плитами вибиті вікна, латають дахи та прибирають шматки бетону й шиферу з доріг.
Працівниця КП «Парки Херсона» Ольга Чернишова розповідає, що зараз ліквідація руйнувань у місті перетворилася на щоденний конвеєр. Жінка каже, що виїзди на місця прильотів відбуваються майже щодня, і часто комунальникам доводиться повертатися на одну й ту саму адресу по кілька разів, оскільки нові обстріли руйнують щойно відновлену інфраструктуру.
Зараз аварійна бригада латає покрівлю багатоповерхівки, частину якої знесло вибуховою хвилею. Через діру в даху під час дощів вода заливала верхні поверхи.
«Це не повноцінний ремонт. Ми просто робимо так, щоб людям не затікало і вони могли жити далі. Бо зараз головне – хоча б тимчасово закрити пошкодження. Люди ж залишаються тут, у цих квартирах. Їм треба якось пережити наступну ніч, наступний дощ, наступний обстріл», – пояснює Ольга.
Хлопець, який ремонтував вікна,
потрапив під артилерійський обстріл,
Працювати комунальникам доводиться максимально швидко через постійний ризик повторних ударів. Поки частина бригади піднімається на пошкоджений дах, інші робітники стежать за рухом безпілотників через дроновий детектор. Ольга каже, що траплялися випадки, коли комунальники отримували поранення внаслідок обстрілу під час роботи:
«Хлопець, який ремонтував вікна, потрапив під артилерійський обстріл. Його поранило – пересадка шкіри, перелом, три місяці лікування. Я до нього прийшла в лікарню, він перше, що сказав: «Я хочу на роботу, не можу вже тут лежати». І він після реабілітації вийшов на роботу. Зараз працює, ремонтує дахи».
Серед працівників комунальних служб не всі мають досвід у будівництві чи ремонті, каже Ольга. У КП «Парки Херсона» є колишні водії та різноробочі, але сучасні умови змусили всіх навчитися перекривати дахи та монтувати захисні плити.
«Вони вже стали спеціалістами. Бо роблять це щодня. У нас люди навчилися перекривати дахи, ставити OSB-плити, працювати з пошкодженими конструкціями просто тому, що іншого виходу немає. Тут уже ніхто не питає – вміє він чи не вміє. Треба робити», – говорить жінка.
З даху багатоповерхівки, де працює бригада, добре видно лівий берег Херсонщини, який перебуває під окупацією. Від підконтрольної Україні території його відділяє лише річка. Водночас це зовсім інший світ, до якого зараз немає доступу, каже Ольга і кілька секунд мовчки дивиться в той бік.
«Олешки, Хуторище. Інколи видно навіть приватний сектор. І це боляче. Я завжди Олешки порівнюю з концтабором. Бачиш, але нічого не можеш зробити», – каже Ольга.
«Трактор ховаємо і самі ховаємося»
Поки будівельні бригади працюють на висоті, вулиці міста від завалів та сміття очищають комунальники Віктор Олар та Олександр Сироватко. Їхня зміна починається о пів на восьму ранку за будь-якої погоди – у дощ, мороз чи спеку.
Я попадався під обстріли разів 10.
За день дронів більше 30-ти буває,
Їхній трактор повністю посічений осколками снарядів – на кузові залишаються десятки дірок, немає поворотників. Але чоловіки підручними засобами відремонтували пошкодження, і техніка досі працює. За робочу зміну вони можуть зафіксувати у небі десятки російських безпілотників, звук яких давно став частиною їхнього повсякденного життя.
«Такого страшного не було раніше. Маємо на увазі дронів. Ну я попадався під обстріли разів 10. За день дронів більше 30-ти буває. Якщо хтось почув – одразу всі ховаються. Техніку теж ховаємо. Уже автоматично це робимо, навіть не домовляємось. Просто всі знають, що треба бігти», – говорить Віктор.
Попри постійну небезпеку, чоловіки продовжують щодня виходити на маршрути. Поступово страх відійшов на другий план, поступившись місцем важкій щоденній рутині, кажуть чоловіки.
«Страх уже десь пропав. Може, не зовсім пропав, але ми звикли. Треба ж комусь це місто прибирати. Якщо не ми, то хто?», – каже Олександр.
Як навчаються діти в Херсоні
Звичка жити далі попри постійну небезпеку об’єднує всіх, хто залишився в місті. Поки дорослі продовжують ходити на роботу та тримати вулиці в чистоті, херсонські діти продовжують вчитися.
Проте навчання у Херсоні перемістилося під землю. Замість шкільних коридорів тут укриття, а спортзали замінюють підвальні кімнати. Через постійні артилерійські обстріли та щоденні атаки безпілотників повноцінне офлайн-навчання в місті неможливе. Батьки бояться відпускати дітей далеко від дому, громадський транспорт працює з перебоями через активність російських FPV-дронів, а окремі прибережні райони перебувають під постійним вогнем.
У сховищі одного з районів міста працює дитячий простір громадської організації «Центр Змін Поступ». Діти сидять за столами й малюють – на папері сонячне світло, жовті кольори та будинки. Для багатьох дітей це єдина можливість поспілкуватися з однолітками наживо, а не через екран монітора.
Керівник організації Ігор Цуркан зазначає, що за роки повномасштабної війни діти втратили не лише якісну освіту, а й базові соціальні навички.
«Вони втратили нормальне спілкування. Коли дитина приходить сюди, вона спершу дивується, що можна просто сидіти поруч з іншими, бігати, сміятися. Або малювати крейдою на дошці. Для них це стало чимось незвичним», – розповідає Ігор.
Зараз у центрі займаються близько 350 дітей. Для них організували гуртки з карате, малювання, англійської мови, робототехніки, а також курси із самозахисту та домедичної допомоги. Заняття проводять у різних укриттях міста, щоб було безпечніше і ближче. Через проблеми з транспортом батькам часто доводиться вести дітей на заняття пішки, обираючи маршрути через двори, де можна швидко сховатися.
Лідія Усіченко водить свою доньку на карате та самозахист. Жінка каже, що тримати дитину постійно в чотирьох стінах більше не може:
Вдома сидіти важко морально. А тут вона спілкується, знаходить друзів.
У них в підвалі ніби своє маленьке життя.
Зміни в психологічному стані дітей помічають і викладачі. Вчителька малювання Альона Петровська розповідає, що за кольорами та сюжетами малюнків одразу видно, коли дитині важко:
«Діти несвідомо переносять свої емоції на папір. З часом, коли вони адаптуються в центрі й починають спілкуватися, у їхніх роботах з’являється більше яскравих фарб».
Дев’ятирічну Софію до дитячого центру батьки привозять автомобілем. На питання про те, чи не страшно пересуватися містом через обстріли, вона відповідає: «Ні, мені не страшно. Мама заспокоїть».
Поруч з Софією малює семирічна Поліна.
«Найчастіше я малюю Україну. Я її малюю жовтими та синіми кольорами. Коли я про Україну малюю, то можу намалювати вчительку, або чоловічка, який держить прапор України в руках», – говорить дівчинка.
Попри постійну небезпеку, в укриттях діти фокусуються на звичних речах: спілкуються, знаходять друзів, малюють та граються. Вони продовжують жити своє дитинство, яке щодня намагаються відібрати російські дрони, атакуючи їхнє місто.
***
Привіт! Це Руслана та Маргарита, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Цей матеріал про нову реальність, у якій опинилася Херсонщина через масовані російські обстріли. Це історія про те, як життя продовжується там, де для нього не залишилося безпечного місця. Ми хотіли показати не просто масштаби руйнувань, а конкретні дії людей: як комунальники щодня латають одні й ті самі будинки і як у підвалах, попри все, навчаються діти. А також зафіксувати те, що місто продовжує функціонувати завдяки зусиллям його жителів.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
