На могилах – одна дата: життя Грози після російського удару ракетою
У Грозі порожніють вулиці, заростають подвір'я, а на цвинтарі десятки могил мають одну дату смерті. 5 жовтня 2023 року російська ракета вбила 59 жителів села, які зібралися на поминальний обід. До трагедії в Грозі мешкали 330 людей, тепер, за словами місцевих, залишилося близько 70. Frontliner побував у селі на Харківщині й поговорив із тими, хто пережив удар і втратив найближчих.
Дорогою до Грози доводиться їхати швидко й постійно поглядати на екран «Чуйки» – детектора дронів. Село розташоване неподалік фронту. Російські FPV-дрони загрожують і місцевим жителям, і тим, хто їде навколишніми дорогами. Час від часу крізь рябіння на екрані «Чуйки» проступають поля й дороги. Одна з них веде до Грози.
Ще до повороту на село видно автобусну зупинку. Усю її внутрішню стіну займає плакат із написом «Вбивці мають ім’я». На ньому – портрет Володимира Мамона. Під портретом написано, що він убив 59 односельців за гроші Росії.
Одразу за поворотом – цвинтар. Він невеликий, але після 5 жовтня 2023 року тут з’явилося багато нових могил. На надгробках повторюються прізвища: поруч поховані кілька поколінь одних родин – люди різного віку, які загинули в один день. «Твій вічний спокій – наш вічний біль», – написано на одному з надгробків. Між могилами розрослася трава.
Далі дорога веде в село. Вітер гуляє порожніми вулицями. Біля одного з будинків жінка везе чоловіка в кріслі колісному. Вони прямують до маленького сільського магазину, де за прилавком стоїть Ганна Кудряшова. Поруч лежить чорнобілий пес-здоровань на ім’я Адам.
«До повномасштабної війни ми були одним цілим»
До повномасштабної війни жителі Грози часто ходили одне до одного в гості, разом святкували дні народження й прибирали село навесні. Після роботи накривали спільний стіл. Грали у волейбол, тримали господарство, допомагали сусідам.
«До повномасштабної війни ми були одним цілим, – каже Ганна. – Бачите, які чагарники? У нас раніше такого не було».
5 жовтня 2023 року в кафе «Супутник» зібралися на поминальний обід за Андрієм Козирем – українським військовим, якого перепоховали в рідній Грозі. Російська ракета влучила в заклад, коли там перебували місцеві жителі. Загинули 59 людей.
За даними правоохоронців, інформацію про місце й час поминок російській стороні передали брати Володимир і Дмитро Мамони – колишні мешканці Грози. Під час російської окупації вони перейшли на бік окупаційної влади, а після звільнення Харківщини втекли до Росії.
Серед загиблих був брат Ганни – Іван Яременко. Він захищав Україну з 2014 року. У 2023-му підірвався на міні, втратив око й зламав ногу. Напередодні поминального обіду переніс операцію і збирався повернутися до війська.
Ви представляєте,
він пройшов скільки війни – і загинув на похоронах,
Увесь цей час у магазині залишався чоловік у колісному кріслі. Він намагався долучитися до розмови, але говорити йому було важко. Жінка, яка його супроводжувала, допомагала висловитися. Коли вони вийшли, Ганна розповіла його історію.
Це Валентин. Під час російського удару він утратив дружину та інших рідних. За словами Ганни, до трагедії Валентин був активним і працьовитим. Після загибелі близьких став мовчазним, уникав спілкування й не хотів говорити про пережите. Якщо в компанії хтось вмикав музику й лунала пісня, яку любила дружина Валентина, він міг попросити її вимкнути.
Згодом Валентин переніс інсульт. Тепер він не ходить і майже не говорить.
Ганна знала родину Мамонів із дитинства. Вони жили по сусідству з Козирями, а їхні сини дружили з Андрієм Козирем.
Батьків братів Ганна згадує як працьовитих людей, які завжди відгукувалися на прохання про допомогу. Їхній батько Сергій працював у колгоспі, був трактористом і допомагав односельцям.
«Вони були гарною родиною, я не можу сказати про них поганого слова», – говорить Ганна.
Брати Мамони виїхали із села на початку вересня 2022 року, коли українські війська звільнили Грозу. За даними правоохоронців, згодом вони передали російській стороні інформацію про поминальний обід. Серед 59 загиблих були їхні колишні сусіди й друзі, з якими вони прожили поруч майже все життя.
Ганна досі не розуміє, як люди, з якими вона виросла й усе життя жила поруч, могли так вчинити.
«Я сама не любитель говорити. Це так, що ви вже спитали. Там далі тьотя Тома живе. Одна з виживших. Вона теж може поспілкуватися. Так, Адамушко?» – Ганна переводить погляд на собаку, який заходить за прилавок і кудись упевнено прямує.
«Той хлопчик ніколи не виходить з памʼяті»
Ворота відчиняє чоловік Тамари Корх. Усміхається, кличе дружину й запрошує заходити. За мить із хати виходить Тамара.
«Що, знов журналісти? Та скільки можна! Дідо, став чайник! Проходьте, проходьте», – широко усміхається вона.
На поминальному обіді за Андрієм Козирем Тамара сиділа за столом поруч із сусідками. Вони розмовляли, коли одна з жінок попросила налити їй пити. Тамара погодилася. Це один з останніх моментів перед ударом, який вона пам’ятає.
А ще вона пам’ятає восьмирічного Ваню. Хлопчик теж сидів за столом і їв борщ.
Той хлопчик… ніколи не виходить з пам’яті.
Сидів і так смачно той борщ їв,
Ваня загинув. Його мама вижила, але зазнала тяжких поранень.
Самого удару Тамара не пам’ятає. Каже, що сиділа за столом, а потім опинилася на купі уламків, звідки її витягали люди. Жінка дістала поранення руки, переломи лопатки й ноги, опіки спини. У голові досі залишилися уламки. Один із них лікарі не стали видаляти, оскільки для цього знадобилася б трепанація черепа.
Після удару Тамара довго лікувалася й проходила реабілітацію. Рука досі погано згинається, багато звичних рухів даються їй із зусиллям. Поступово жінка знову навчилася застібати блискавки, чистити картоплю, різати овочі й навіть ліпити вареники.
«Я все роблю. Розумієте? Я ліплю вареники, я чищу картоплю. Я все, все роблю», – розповідає Тамара.
Вона не лише навчилася давати собі раду з побутовими справами, а й знову сіла на велосипед. Тримає кермо пошкодженою рукою.
Поки Тамара розповідає, її чоловік Олександр клопочеться біля столу. Заварює чай, нарізає солодощі, приносить цукерки й подає дружині все, про що вона просить.
Коли ракета влучила в кафе, Олександра там не було. Він приїхав шукати дружину, але не знайшов її серед руїн. Не знав навіть, чи вона жива. Лише згодом йому зателефонували діти й повідомили, що маму везуть до лікарні. Тамара проходила лікування в Харкові, куди зрештою дістався і Олександр.
Нещодавно неподалік знову пролунав вибух. Тамара почала кричати й плакати. Олександр запитував, що сталося, але дружина й сама не могла пояснити своєї реакції.
«Це підсвідомо залишається. Я не знаю, скільки воно ще буде», – каже вона.
Через дорогу від будинку Тамари живе Володимир Муховатий. 5 жовтня він залишився вдома, а до кафе пішла його родина – дружина, син і невістка. Жоден із них не повернувся.
Два роки до золотого весілля
«Вова, Вова!» – чує він голос дружини. Володимир прокидається й думає, що Тетяна справді зайшла до хати.
«Я як злетів: “Таня, це ти чи?”» – розповідає чоловік. Останні пів року дружина часто приходить до нього уві сні. На кладовище Володимир уже майже не їздить. Знайомі відмовляють його: бояться, що він не витримає горя й зажене себе на той світ.
Володимиру 72 роки. Він сидить на лавці біля дороги, трохи задуманий, поруч крутиться рудий кіт. Чоловік згадує, як вони з Тетяною прожили разом майже півстоліття. Вона дбала про нього, стежила, щоб він був нагодований, охайно вдягнений, щоб вдома все було добре.
Разом вони тримали велике господарство, поралися на городі, а ввечері виходили посидіти надворі – на цій самій лавці, де тепер сидить Володимир.
Вони вже готувалися відсвяткувати золоте весілля. До п’ятдесяти років спільного життя залишалося два роки.
«Я жив дуже хорошо з нею. Готовилися до п’ятдесяти літ, ото, знаєш, золоте весілля. Два года оставалося», – каже Володимир.
Син із невісткою до того жили в Куп’янську. Їхній будинок руйнували обстріли. Син прийшов до батька порадитися, що робити далі. Володимир розумів, що залишатися там небезпечно, але й не знав, куди їм іще податися. Зрештою син із дружиною переїхали до Грози.
5 жовтня 2023 року Володимир залишився вдома дивитися телевізор. Тетяна збиралася ненадовго зайти на поминальний обід у «Супутник».
«Вона заходе в комнату: “Вов, ти будеш на похорон іти?”. “Нє, не хочу я, Таня, не люблю такі меропріятія”. “Ну я сходю через дорогу і вернуся”», – згадує чоловік.
Тетяна не повернулася. Разом із нею того дня загинули син Володимира й невістка.
«Ну ото остаться в сімдесят два года одному… Ну як?» – питає він.
На вулиці, де живе Володимир, того дня загинули 28 людей. Серед них були сусіди, знайомі, близькі. Чоловік згадує, що мав сімох кумів. Жодного з них більше немає.
Після розмови Володимир виходить на середину широкої дороги прощатися. Біля нього крутиться рудий кіт. Чоловік усміхається, махає рукою на й каже: «Приїжджайте ще».
Від його дому до вулиці, де колись було кафе йти приблизно 10 хвилин.
«Страшно, але не до крайности»
Неподалік місця, де стояло кафе «Супутник», працює магазин. За прилавком – Ольга, яка живе в Грозі більшу частину життя. Жінка не хоче називати свого прізвища, відповідає коротко, без подробиць.
У день удару Ольга могла опинитися в кафе. Вона працювала в магазині поруч, але іноді разом із колегами допомагала працівницям «Супутника», коли там були великі замовлення. Того дня в Ольги був вихідний. Вона запитала, чи не потрібна допомога, але працівниці кафе відповіли, що впораються самі, й умовили її не виходити на роботу.
«Так що ангела-хоронителя маю», – зітхає Ольга.
Вона пам’ятає, як ховали односельців. Деяких загиблих не завозили додому – одразу везли на цвинтар. Бувало по два-три похорони на день.
Ольга згадує одинадцятирічну дівчинку, яка під час удару втратила маму, тата, дідуся й бабусю.
Я такого ще нікого не бачила і сподіваюся,
ніколи не побачу,
Ольга думає про виїзд із Грози. Поки залишається: у магазині є робота.
«Ще можна жити. Праця поки є», – говорить Ольга.
«Страшно, але не до крайности», – каже жінка.
Поруч із магазином, на місці кафе «Супутник», стоїть меморіал. На граніті викарбувані імена всіх 59 загиблих. Навколо лежать квіти та іграшки.
Біля меморіалу – дві жінки. Вони мовчки дивляться на камінь. Молодша розповідає, що вони прийшли вшанувати пам’ять її мами, яка загинула тут 5 жовтня 2023 року.
Сьогодні в неї мав бути день народження.
***
Коли 5 жовтня 2023 року сталася трагедія в Грозі, одними з перших у мене виникли два питання: як пережити таке горе і як можна зрадити людей, із якими живеш поруч усе життя, – своїх сусідів, друзів, односельців?
Через три роки я поїхала в Грозу, щоб поговорити з тими, хто пережив російський удар, був його свідком або втратив у той день близьких. Мені хотілося почути їхні спогади й зрозуміти, що відбувається із селом після втрати такої великої частини громади. На чому воно тримається тепер?
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***