Журналістика як перепустка у світ, де прагматизм межує з дивом
Цікавість приводить у журналістику – професію, що безповоротно змінює пріоритети та звичний ритм життя. Постійна робота з людьми – це рух між полюсами: від занурення у біль та горе до споглядання рукотворних див. Про перший рік журналістської практики в країні, де йде війна, розповідає фотографка Frontliner Олександра Рахімова.
Після закінчення університету у 2017 році, де я навчалася на факультеті журналістики, бажання йти у професію не було аж до початку 2025 року. За ці роки ця сфера постійно змінювалась та розвивалась, тому почувалась у ній новачком. До того ж був ще один важливий нюанс: я вирішила взятися за роботу фоторепортерки.
Першим моїм повноцінним матеріалом став репортаж з Херсона в лютому 2025 року. Не знаю, яким чином на моє «я поїду» погодилися редактори й колега-журналістка, але ця авантюра таки сталася. Чому це було авантюрою? Тому що розуміння того, як створювати журналістський продукт, як такого й не було. Сильним було лише бажання їхати на південь, їхати додому, знайомитись із людьми заново. Адже їх так сильно змінили війна та окупація.
Унікальні події та незабутні люди
Так і народився матеріал про підземні укриття міста, де жінок вчать самооборони, функціонує театр, а діти мають змогу наживо зустрітися з друзями. Пам’ятаю, як до мене підійшла мама хлопчика й попросила сфотографувати сина з дівчинкою його віку. Ці діти – однокласники, які вперше за три роки зустрілися. Жінка хотіла, щоб залишилося фото на пам’ять.
У цьому відрядженні ми жили в будинку моєї подруги, який розташований приблизно за два кілометри від вогневих позицій російської артилерії. У першу ніч заснути було неможливо. Здавалося, що будинок танцює в такт із канонадою. Потім – звикли. Бо вибухи були фоном: коли їдеш у тролейбусі, коли вечеряєш у місцевому кафе, де саксофоніст грає для відвідувачів, коли з огидою розглядаєш «артефакти» окупації – написи на розграбованих магазинах чи пачку російського чаю.
Вдруге повернулася в Херсон у квітні, щоб поговорити з цивільними, які дістали поранення. Того дня випав сніг. Нам пощастило, бо за такої погоди майже не літали FPV-дрони й можна було більш-менш спокійно працювати.
Я пам’ятаю слова хірурга місцевої лікарні, який перед нашим спілкуванням оперував пораненого: «Ви маєте розуміти, що всі ці люди глибоко травмовані». Пам’ятаю жінку, яка розказала, що одяг, у який вона зараз вбрана, принесли волонтери. Власного вона не мала, бо росіяни розбомбили спочатку її квартиру, а згодом і будинок. Дідуся, який вижив після поранення, гіпотермії та зневоднення. Проводжаючи нас, він попросив, щоб ми берегли себе.
Коли я поверталась в журналістику, розрахунок був простий та прагматичний: маючи прескарту, матиму можливість знімати там, куди раніше не пускали. Чи змогла б я опинитися на операції з трансплантації серця, якби не ризикнула та не відгукнулася на вакансію «Frontliner» рік тому? Звичайно, ні.
У моїй присутності лікарі вийняли серце людини й вшили в грудну клітину іншої. Воно забилося на моїх очах. Тепер я знаю, як смерть може перетворитися на шанс жити.
Хіба від такого можна відмовитися?
Працюючи журналістом під час війни зустрічаєшся з тими, хто хоч на протезах, хоч поповзом, але рухається туди, куди більшість навіть боїться подивитися. Водночас це світ, у якому пропускаєш крізь себе чужий біль та горе. Вчишся з ними взаємодіяти. Навпомацки й на ходу, бо неможливо підготуватися до такого заздалегідь.
У цій роботі є й речі, які озвучують не так часто. Наприклад, те, що ти будеш постійно помилятися, як би не старалася цього не робити. Справжня удача в такому разі – мати команду, з якою можеш навчатися, яка підтримує. Ти витратиш купу ресурсу, щоб зрозуміти, як будувати логістику власних пересувань. Поїздки не будуть комфортними, радше навпаки: незручними й часто раптовими. Важкий рюкзак із усім необхідним на випадок халепи приросте до спини так само міцно, як і пузата аптечка першої допомоги. І як би ретельно ти не планувала роботу, все одно щось піде не так, як очікувалося. Тобі доведеться змиритися з тим, що контроль ситуації впирається лише у твою підготовку – все інше може змінитися раптово. Доведеться також прийняти той факт, що спілкуватися з журналістами хочуть далеко не всі через упередження та страхи, сформовані задовго до того, як ти в це влізла. Тому романтизувати цю роботу – велика дурість.
То чому я це роблю? Бо мені цікаво, що буде далі. Кого ще зможу зустріти, що зможу сфотографувати та які історії розповім. Цікаво побачити, чи зможе українське суспільство нарешті прийняти той факт, що незалежні та професійні медіа не варто сприймати як даність. Адже вони – не просто «виробники контенту», а голос, який звучатиме впевнено на міжнародному рівні лише за належної підтримки всередині країни.
