Зайти по каву в Краматорську: коли звичайне стає життєво важливим
Стара пошарпана вивіска «араон» невідь де згубила свою «Ф». Фасад будівлі понівечений, вікна забиті фанерою. Здалеку здається, що тут давно ніхто не працює. Але вогники підсвічують вхід, на сходах стоїть рожевий вазон і поруч – маленький столик з попільничкою. Краматорські кав’ярні лишаються серед останніх острівків життя понівеченого ворогом прифронтового міста. Frontliner зазирнув у такі місця.
Біля входу – дошка з меню. Над переліком напоїв крейдою виведено: «Кава має бути гаряча, а москалі – холодні». Колись тут був магазин чоловічого одягу «Фараон» – про це нагадують стара вивіска без першої літери і дзеркальні стіни всередині. Тепер це кавʼярня «Гараж». В приміщенні порожньо. На прилавках майже нічого немає, відвідувачів теж. Про те, що тепер тут кавʼярня, свідчать лише кілька столів і велика кавомашина. Біля неї стоїть Ольга Мальва – струнка жінка в спідниці з акуратним макіяжем, власниця «Гаража».
5 травня 2026 року Ольга сиділа біля «Гаража» разом зі своєю подругою і співвласницею кав’ярні Світланою Масюченко. Вони грілися на сонці, пили лате, курили й сміялися.
До кав’ярні підійшли двоє чоловіків і попросили по еспресо. Ольга пішла всередину робити каву. За кілька секунд пролунав удар – росіяни скинули на центр міста авіабомби. Кілька хвилин, витрачених на приготування кави, врятували Ользі життя.
«Було 17:02. Раптово день перетворився н ще а ніч. Горіли машини, вибухали одна за одною. Горіли дерева. Я впала, мені вибило зуба. У мене контузія була», – згадує вона.
Її подруга, яка в момент удару сиділа на вулиці, загинула.
Перші дні після трагедії Ольга лежала вдома і не знала, що робити та як жити далі. Потім змусила себе встати й вийти на вулицю. Дорогою побачила комунальників, які прибирали наслідки удару.
«Я побачила, як вони прибирають, повертають місто до звичного вигляду і подумала: “Вставай і працюй”», – згадує Ольга.
Кав’ярня відкрилася влітку 2023 року. Поступово вона стала місцем, де перетиналися волонтери, військові, журналісти з різних країн та просто люди, які залишалися в Краматорську. Тут пили каву, говорили про роботу, війну і життя в місті. Кошти з прибутку йшли на підтримку ЗСУ.
На стінах висять прапори військових підрозділів. Частину з них Ольга отримала від людей, яким допомогла її команда. Деяких із тих, хто залишив свій підпис на тканині, вже немає серед живих.
Але після 5 травня центр Краматорська почав порожніти. Людей на вулицях ставало дедалі менше – разом із ними зникали й клієнти.
«Відтоді ми працюємо в мінус абсолютно», – каже Ольга.
Погодитися на виїзд їй було важко. Вона довго переконувала себе, що ситуація зміниться, що станеться щось, що зупинить російський наступ. Ольга каже, що її буквально «за шкіру витягають» – переконують, що в іншому місці вона зможе продовжувати волонтерити й приносити більше користі.
Раніше, коли була молодшою, Ольга, навпаки, хотіла виїхати з Краматорська. Їй не подобалося промислове місто, заводи, важке повітря.
Після 2014 року, коли місто пережило окупацію, її ставлення до нього змінилося, а після початку повномасштабного вторгнення Краматорськ став для неї вже не просто місцем, де вона живе, а відповідальністю.
Краматорськ став моєю дитиною. І я повинна його захищати – як зможу,
скільки зможу, наскільки зумію,
Ольга відкриває морозильну камеру, кличе до себе й каже брати морозиво. Всередині його дуже багато.
Морозиво привезли з магазину, який розбив російській удар. Продукти могли зіпсуватися і військовим дозволили забрати їх. Морозиво вони віддали Ользі – у неї була велика морозильна камера. Сказали: їжте самі, пригощайте інших, а ми ще забігатимемо.
«Звичайний пломбір. Просто тепер воно запам’ятається як щось особливе, як морозиво з дитинства, яке здається смачнішим, ніж було насправді», – каже Ольга.
Невдовзі після розмови гараж зачинився. Ольга виїхала до Дніпра.
Від «Гаража» вниз іде вулиця Богдана Хмельницького, яка часто потрапляє під обстріли. Місцеві намагаються зайвий раз нею не ходити. Майже всі будинки вздовж вулиці пошкоджені або зруйновані. Деякі квартири наче вивернуті назовні: там, де немає стін і вікон, стирчать відкриті шафи з одягом, холодильники, телевізори, на вітрі ворушаться штори.
Далі дорога веде до жвавішої частини центру, де місяць тому ще працювали кілька закладів. Серед них – кав’ярня-шоурум «Забой».
Не лозунгами, а ділом
У середині серпня краматорському шоуруму «Забой» залишалося кілька днів роботи.
Донецький бренд відкрив його у червні 2025 року – вже після початку повномасштабної війни. За рік тут встигли звикнути до постійних відвідувачів, ранкової кави, музики й розмов. Тепер на вішаках залишилися останні речі, а між ними – порожні місця.
Простір світлий і мінімалістичний: одяг на відкритих рейлах, кілька столів, кавова зона. На перший погляд, легко уявити, що шоурум взагалі розташований десь у Варшаві або Лондоні. Але варто придивитися, і простір починає розповідати зовсім іншу історію.
За прилавком – стіна, вкрита шевронами та відзнаками військових підрозділів. На інших стінах – фотографії Донеччини й футбольні банери. Одна з головних деталей – великий банер «Донецьк – Україна», який ще у 2014 році розробили для ультрас «Шахтаря». За словами засновника бренду Максима Лисенка, він побував на багатьох виїздах та у гарячих точках, а тепер висить у Краматорську як своєрідна реліквія.
Серед одягу, кави, фотографій і військових відзнак шоурум виглядає дуже сучасним і дуже донецьким. Саме таким його й задумували.
Максим Лисенко тоді говорив, що «бренд про Донеччину має бути на Донеччині». Відкрити шоурум у Краматорську для нього було способом «не лозунгами, а ділом підтримати рідний край».
Для Максима цей одяг завжди був не лише про речі. Це працює як своєрідна універсальна мова. Іноді достатньо одного напису на одязі, щоб між двома незнайомими людьми виникло відчуття спільного досвіду. Побачивши на вулиці людину у футболці чи худі «Забою», можна впізнати «свого» – зрозуміти, що вона теж із Донеччини або принаймні відчуває з нею зв’язок.
Тепер магазин закривається. Безпекова ситуація погіршується, дедалі більше людей виїжджають з міста. Для «Забою» це означає завершення роботи простору, який відкривали саме з вірою в те, що він надовго стане частиною життя Краматорська.
«Максимально важке рішення. Досі важко», – каже продавець Олександр Мирошниченко.
Він сам із Краматорська. За час роботи у шоурумі в нього з’явилися нові друзі та постійні відвідувачі. В останні дні роботи до нього часто заходять привітатися та подякувати.
«Вже свої постійники є. Одна з достопримічательностей у місті, коли приїжджаєш до Краматорська», – говорить він.
Через два дні «Забой» зачинив свої двері. Чи означає це остаточне прощання з Краматорськом, Олександр не знає.
Хочеться вірити в те,
що ми не з кінцями закриваємося,
«Забой» був одним із небагатьох місць у центрі Краматорська, де ще можна було випити кави, зустріти знайомих і просто посидіти серед людей.
В іншій кав’ярні в центрі працює Олена Степаненко, але вона вже знає, коли залишить місто.
Вперше – вдома
Олена приїхала до Краматорська з Києва лише у грудні 2025 року. За кілька місяців місто стало для неї домом. Тепер вона готується його залишити – 23 вересня буде її останнім робочим днем.
Олені 26 років. У Краматорськ вона переїхала, щоб бути поруч із коханим, який служить неподалік. Тут вона влаштувалася на роботу в кавʼярню.
Олена зустрічає з посмішкою всіх відвідувачів, більшість із яких уже знає. Для дівчини важливо залишатися поруч із людьми, які тут досі живуть і працюють. Готуючи каву, обмінюється з ними жартами або розпитує про їхні справи та життя.
Кожного дня ти все менше впізнаєш місто, але саме люди тебе тут тримають.
Це земля наших героїчних людей, їхніх подвигів. Хочеться бути частинкою,
дотичною хоч якимось чином до цих подій. Хоч і каву робити,
Втім, справа для неї не тільки в кав’ярні та людях. За час, проведений у Краматорську, вона вперше відчула, що таке бути вдома. Квартира, де жили Олена та її хлопець була абсолютно звичайною, але саме тут у неї вперше з’явилося відчуття, що вона на своєму місці.
«Я дуже багато змінювала місць, але ніколи ніде не почувала себе як вдома. А от саме тут – для мене дім, оце моя фортеця», – говорить дівчина.
Вона каже, що якби в місті все було добре, вона могла б залишитися тут і будувати своє майбутнє.
Кожного дня зникають і місця, до яких прив’язані особисті спогади. Вона розуміє, що незабаром зможе побачити їх тільки на власних фотографіях. Тому намагається фотографувати й знімати на відео все, що її оточує і пов’язує з містом.
«КАБи руйнують наші спогади. Тому що до якогось місця, наприклад, твій спогад прикріплений. І одного дня його вже немає», – каже вона.
У Краматорську життя, за словами Олени, відчувається інакше, ніж у містах, що далі від фронту, де люди досі часто витрачають багато сил на речі, які зрештою виявляються не такими вже важливими. Це відчуття вона називає справжністю.
«Життя тут не розпорошується. Тут немає просто часу на це – на несправжність, на фальш», – каже дівчина.
Після Краматорська Олена планує переїхати на Сумщину, до Конотопа, де хоче відкрити власну кав’ярню. Вона вже думає і про інше життя, яке буде після цього переїзду: хоче створити сім’ю і стати мамою.
«В мене має бути троє дітей, – каже вона з посмішкою, але насправді абсолютно серйозно. – Поки коханий на фронті несе відповідальність за те, що відбувається там, я несу відповідальність за те, що буде після».
***
Ця історія стала можливою завдяки спільноті Frontliner. Ваша підтримка щодня забезпечує нас пальним, квитками та проживанням. Саме тому ми вчасно потрапляємо на місця подій, зустрічаємося з героями наших матеріалів та розповідаємо про життя в Україні під час війни.
Щоб вирушити у наступні поїздки, в межах кампанії «Відправ Frontliner у дорогу» ми збираємо 80 000 гривень на 4 поїздки та 4 репортажі.
Підтримайте вихід наступних історій підпискою на Монобазу чи донатом на Монобанку. Кожен ваш внесок допомагає нам продовжувати працювати як незалежне репортерське медіа.
***
