Наступна після Костянтинівки: індустріальна Дружківка перестала бути тилом
Дружківка перетворилася на «кіл-зону», де росіяни обстрілюють керованими авіабомбами та з реактивної ствольної артилерії. У перервах між пусками – роями літають FPV-дрони та БПЛА інших типів. Їхні цілі – цивільні та військові автомобілі. Репортерки Frontliner побували у Дружківці у супроводі військовослужбовців 44 окремої механізованої бригади, щоб зафіксувати, як місто змінюється в міру наближення фронту.
Немає місця,
де можна відчути себе в безпеці й відпочити,
Готуючись до виїзду в Дружківку, бронежилети та шоломи доводиться вдягати ще в Краматорську. Відстань між містами – близько 15 кілометрів, або до 20 хвилин автомобілем. Військові жартують: якщо замовити в Краматорську гарячу їжу із собою, то до Дружківки вона навіть не встигне охолонути.
«Психологічно складно. Краматорськ – це тил і найбільше місто Донеччини, яке залишається під нашим контролем. Зранку йдеш по каву, займаєшся побутовими справами. Але коли збираєшся на виїзд – броню вдягаєш уже тут. Тут навколо теж антидронові сітки. Немає місця, де можна відчути себе в безпеці й відпочити», – розповідає військовослужбовець із позивним «Гай».
На виїзді з Краматорська перед очима постає типова картина українського прифронтового району: антидроновий коридор, спалені автомобілі по узбіччях та блокпости, більшість із яких – розбиті. Єдине, що відрізняє Краматорський район від інших: потік цивільних автомобілей, що рухаються трасою. Тут їх більше, ніж на інших напрямках. Це досі надає місту відчуття тилового, адже, попри загострення безпекової ситуації, логістика між Краматорськом і Дружківкою ще можлива.
Місто розграбували
Броньованим автомобілем військові довозять до однієї з крайніх вулиць Дружківки у приватному секторі. Звідти маршрут продовжується пішки. На перший погляд здається, ніби це тиха вулиця, яка дивом уникнула руйнувань. Та позаду раптом лунає чоловічий голос:
«Ви хочете побачити, що роблять із містом? Так ось, грабують оселі, виносять усе, що можуть забрати. Дивіться, знімайте!» – голосно каже чоловік.
Не вважаючи за потрібне представитися, він бере ініціативу показати будинки, які, за його словами, пограбували місцеві. Журналісти слідкують за ним, намагаючись поставити питання:
– Як вас звати?
– А воно вам треба знати?
– Звісно.
– Олександр Сергійович.
– А можна дізнатися прізвище?
– О ні. Бо потім будете по новинах розповідати. Я не хочу прізвищем «світити».
Поки чоловік говорить про крадіїв, із неба доноситься дзижчання FPV-дрона. Військові просять усіх стати під дерева. Але чоловіка їхні заклики не зупиняють. Він продовжує йти так, ніби загрози немає.
Озирнувшись, пояснює: він на цій вулиці єдиний, хто залишився. Каже, що доглядає не лише власний будинок, а й оселі сусідів, які виїхали.
Заходить до одного з потрощених будинків. Тут вибиті вікна, пошкоджені стіни, на підлозі – уламки скла та меблів.
Людей виїхало багато,
тому останніми місяцями мародерства побільшало.
«Тут ще є пральна машина, новий стіл. За два дні цього вже не буде. Вони (мародери – ред.) виносять усе. Уже обчистили кожен відкритий будинок на вулиці. Людей виїхало багато, тому останніми місяцями мародерства побільшало», – каже чоловік.
Маршрут до центрального кварталу пролягає через індустріальний район міста. Обабіч доріг постають зруйновані під фундамент, або частково будівлі. Через дорогу двоє чоловіків мовчки йдуть із повними руками речей. Один несе велику картину, інший котить велосипед, навантажений пакунками. Усе місто затягнуте антидроновими сітками, в яких досі висять залишки FPV-дронів. На вулицях майже немає людей.
«Об 11-й закінчується комендантська година. Тоді люди виходять із домівок. У центрі працює магазин – усі сходяться туди. Початок комендантської о 15-й. Якраз, до третьої можна зустріти місцевих на вулицях, – каже військовий із позивним «Оз».
Найбільше «прилітає» по центральних кварталах – керованими авіабомбами, реактивною та ствольною артилерією. У перервах між цим – FPV-дрони. На одній із вулиць палає будинок.
Місто кинули.
Ну міської ради ж немає. Усі повтікали.
Поруч літній чоловік мовчки спостерігає за полум’ям. Відірвати погляд його змушує питання журналістів:
– Це ваш будинок?
– Не мій. Але тут був дім. Зараз його немає. Поліції немає. Пожежників немає. Нічого немає. Місто кинули.
– А хто кинув?
– Ну міської ради ж немає. Усі повтікали. Ви взагалі хто? Кореспонденти?
– Так.
– От і дивіться, щоб у вашій країні такого не було. Ви фотографуєте, то, може, воно колись і знадобиться для історії.
– А як вас звати?
– Неважливо. Я тут живу неподалік, на Молотова. Завтра і зі мною таке може статися. Я щодня це бачу. Ці дрони щодня полюють.
Чоловік розвертається й швидко йде геть, тримаючи в руках пакет. На кілька секунд настає тиша. Її порушують лише тріскіт вогню та вибухи десь удалині.
«Скоріш за все, сюди прилетіла FPV. Якби було щось потужніше, масштаб пожежі був би зовсім інший. FPV часто б’ють по будинках», – припускає «Оз».
Чому Дружківка важлива
Дружківку вважали одним із найбільш індустріальних міст північної Донеччини. До початку великої війни тут працювали шість великих підприємств, найвідоміші з яких – машинобудівний, порцеляновий заводи та завод газової апаратури «Грета». Усі вони зазнали руйнувань внаслідок російських обстрілів та були релоковані.
Вцілілі будівлі сьогодні слугують укриттям від дронів. У деяких із них досі збереглися ліпнина на стелях, широкі сходи та мозаїчні підлоги – деталі, що нагадують про часи, коли ці приміщення були символами промислового розвитку.
До повномасштабного вторгнення населення міста становило понад 50 тисяч людей. Станом на липень 2026 року в Дружківці залишається до чотирьох тисяч цивільних. Нині евакуація можлива лише пішки, оскільки будь-який автомобіль стає першочерговою ціллю для російських дронів.
За Дружківкою закріпився статус глибокого тилу, яким місто було до початку зими 2025-26 років. Півроку тому тут військові зупинялися дорогою з бойових позицій, знімали амуніцію, вимикали РЕБ на машинах. На центральній площі працювали кав’ярні, біля яких шикувалися черги за кавою та хот-догами.
Оборонці кажуть: найважче зараз – усвідомити, наскільки швидко фронт наблизився саме сюди. Відстань до лінії зіткнення – близько 12 кілометрів.
Про загрозу для Дружківки військові заговорили, відколи під постійним вогнем опинилася сусідня Костянтинівка. Після захоплення прилеглих до неї селищ, у період із серпня до кінця осені 2025 року, російські війська почали перші спроби прориву до околиць міста. Станом на липень 2026 року в Костянтинівці тривають важкі позиційні бої.
Військові пояснюють: у випадку її падіння росіянам відкривається прямий шлях на так званий «пояс фортець»: Дружківка-Слов’янськ-Краматорськ. Саме ці міста є їхньою головною ціллю на Донеччині.
Росіяни збільшили дальність польотів
своїх дронів.
«Дуже сильно б’ють по Краматорську. Це не обов’язково означає, що фронт наблизився. Росіяни збільшили дальність польотів своїх дронів, і тепер вони дістають на 50–100 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Але у випадку з Краматорськом вони насамперед намагаються взяти під контроль логістику. Головна траса Н20 проходить через Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку. Ворог намагається позбавити нас можливості пересуватися нею», – каже «Гай».
«Чому росіян сюди підпустили?»
Центр Дружківки спустілий і понівечений. Другого березня 2026 року російська армія завдала удару по будівлі відділу державної реєстрації актів цивільного стану. Поруч уцілів пам’ятник закоханим. Підійти до нього неможливо: відкрита місцевість приваблює російські дрони. У небі постійно чути їхнє дзижчання та постріли мобільних вогневих груп. Навколо – металеві загородження. Такий вигляд має усе місто.
Працюємо й будемо
працювати до останнього.
За кілька десятків метрів від зруйнованого РАЦСу працює продуктовий магазин. Ознаки життя подає лише гул генератора. Усередині – полиці заповнені хлібом, м’ясом, молочними продуктами, овочами та крупами. Працює навіть термінал для безготівкової оплати. Місто давно живе без централізованого електропостачання та води, а мобільний зв’язок з’являється лише місцями.
«Ви зараз почнете нас знімати, а потім по нас прилетить», – роздратовано каже продавчиня.
За кілька хвилин вона все ж погоджується на розмову, але не називає свого імені.
«Працюємо й будемо працювати до останнього. На роботу ходжу пішки. Товар щодня привозять із Краматорська. Власник магазину теж живе там», – каже жінка.
Людям треба їсти, тому вожу.
Магазин не закриють.
До каси підходить чоловік, який перед тим заніс декілька коробок із товаром. Дає на підпис документи. Із розмов з продавчинею стає зрозуміло: він привозить товар з Краматорська.
«Я розповім, але мене не можна знімати», – чітким голосом говорить він.
Після згоди про анонімність, чоловік повертається спиною до прилавку, оглядає стелажі з товаром та, зітхаючи, продовжує промову:
«Я особисто привожу товар з Краматорська сюди. У мене є машина, у ній вже вибиті вікна, було влучання дроном на тижні. Але їздити можна ще. Мене трохи поранило, отримав контузію. Буває, що за день роблю по декілька рейсів. Людям треба їсти, тому вожу. Беру приватні замовлення. Місцеві часто щось просять привезти. І хлопцям це потрібно. Вони ж, як виходять з позицій – заходять до нас, купують енергетики, їжу. Магазин не закриють. А якщо вже не зможемо їздити – значить, будемо ходити пішки», – каже чоловік.
Він живе в Краматорську. Його родина виїхала до Дніпра. На запитання, чи планує евакуюватися, відповідає коротко:
– Ні.
Наступне питання – чи не боїться, що російські війська можуть наблизитися більше, договорити не вдається:
«А чому ви питаєте, чи боїмося ми? Краще запитайте, чому взагалі ворога сюди підпустили. Чому війна дійшла сюди?», – перебиває продавчиня.
У магазині западає тиша. Декілька покупців мовчки складають продукти до пакетів, розраховуються й швидко виходять надвір. За дверима знову дзижчить безпілотник.
«Логістику тут підтримують, попри небезпеку. Навіть «Нова пошта» працює, хоча всі відділення від початку червня закриті. Не знаю, як часто це буває, але кілька разів бачив, як в одне місце привозили замовлення.Туди сходилися люди, отримували воду, продукти, побутову хімію – усе необхідне, що замовляли. Їм треба виживати», – каже «Гай».
«Хто і де на нас чекає?»
Маршрут від магазину пролягає до житлових кварталів, наближених до Олексієво-Дружківки. Їх вважають одними з найнебезпечніших у місті через близькість до фронту.
«Звідси якраз залітають їхні дрони й маневрують у бік міста. Вони полюють на автомобілі, які рухаються. Також сідають на дахи та чекають на цілі», – каже «Оз».
На цих вулицях майже немає людей. Лише зрідка біля багатоповерхівок можна побачити мешканців, які ненадовго виходять зі зруйнованих квартир. Біля однієї з п’ятиповерхівок невелика компанія голосно про щось сперечається. Під’їзд, на диво, вцілів, хоча майже всі вікна в ньому вибиті. На подвір’ї уламки скла обережно змітено в купи. Над будинком, на проводах лінії електропередач висить російський безпілотник.
«Добрий день! А ви на що хочете подивитися? Як ми тут у злиднях живемо? Ви оце записуєте, то запишіть моє звернення: нехай прокляті будуть усі, хто створив цю війну. З усіх боків! Ми втратили все, що мали», – каже чоловік із перебинтованою рукою. Йому у відповідь надходить питання:
– Вас поранило?
– Так. Це дрон прилетів. На щастя, були залишки медикаментів, то руку підлікували.
– А який дрон влучив?
– Російський. Бо таких великих в наших немає.
– Часто тут літають дрони?
– Постійно. Щодня бачимо і чуємо.
Як і більшість людей, із якими довелося говорити в Дружківці, чоловік відмовляється називатися. Говорить емоційно й не приховує розпачу. Каже, що доглядає маломобільного сина. Запаси продуктів і ліків залишилися ще з гуманітарної допомоги, яку, за його словами, перестали завозити від травня 2026 року. Більш, ніж півроку – в Дружківці немає води та електроенергії. Евакуацію не розглядає – їхати нікуди.
«Хто і де на нас чекає? Я все життя пропрацював тут. Моє житло знищене. Родичів більше ніде немає. Кому я буду потрібен?» – каже чоловік.
Евакуйовуватися не будемо.
Боюся, що чоловіка можуть мобілізувати.
У кожного, хто залишився в Дружківці – свої причини не виїжджати. Ірина Гнєзділова називає лише дівоче прізвище. ЇЇ донька живе в Німеччині, але сама вона залишати місто не збирається.
«Евакуйовуватися не будемо. Боюся, що чоловіка можуть мобілізувати. Тому залишаємося вдома. А далі – як Бог дасть. Багато хто тут так ховається, бо боїться. Це одна з причин, чому імен вам не говорять», – каже вона.
Під час розмови над кварталом кілька разів пролітає дрон. Люди лише на мить підводять очі до неба, після чого знову повертаються до розмови.
Дрони сідають на дахи будинків
Кінцева точка маршруту – вулиця Козацька. Це крайній мікрорайон Дружківки, звідки відкривається шлях на Кіндратівку та Олексієво-Дружківку.
«Тут дуже багато дронів-ждунів. Вони сідають на дахи будинків, на уражені автомобілі. Чекають, коли поїде машина або піде піхота на ротацію. Є мобільні вогневі групи, які їх збивають. Коли чуємо, що дрон сів на будівлю, – пересуваємося під деревами. Якщо є можливість – відпрацьовуємо по ньому», – каже «Гай».
На зворотньому шляху зустріти людей не довелося. О 15:00 почалась комендантська година. Військовий «Оз» попереджав про необхідність покинути місто до 18 години, адже в цей час росіяни починають масовані обстріли КАБами та з артилерії.
***
Дружківка — це удар під дих. Це сльози й порожнеча всередині. Дуже важка й болюча тиша в центрі міста. І ти розумієш, про що вона. Місто готується стримувати навалу ворожих військ.
У тексті згадується паралель: ще пів року тому, повертаючись із бойових через Дружківку — ти опинявся у відносній безпеці. Фізично розслаблявся, знімав броню. А далі — стандартний алгоритм: заходиш у кав’ярню в центрі на Соборній площі, береш каву й видихаєш.
І ось минає пів року. Ти вже не знімаєш броню, коли заїжджаєш у Дружківку. Ти її вдягаєш.
Це вже не та атмосфера безпечного тилу. Це фронт.
Я завжди з особливою ревністю говорю про Донецьку область. Бо це мій дім, моя прописка і моє дитинство. Той маленький відсоток міст, які залишаються під контролем Сил оборони — це місця, де я виросла.
15 років тому через Дружківку я поверталася з дитячого табору у Святогірську до Донецька. У пам’яті досі закарбувався той самий центр міста, де зупинявся автобус. Тоді я ще не могла уявити, що через 15 років мій дім стане не просто ареною бойових дій, а місцем, де вирішується доля людських життів.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
