Їх нема, кому відкопувати – апокаліптична реальність Білозерського
На вулицях Білозерського блищить павутиння оптоволокна, з понівечених будинків здіймається дим, а на дверях під’їздів досі можна прочитати: «Живуть люди». У місті, яке російські війська обстрілюють із артилерії та атакують дронами, залишаються цивільні. Дехто з них відмовляється від евакуації навіть після вибухів неподалік. Військові попереджають, що можливостей виїхати стає дедалі менше. Як живе Білозерське, чому люди залишаються серед руїн і що відбувається на Добропільському напрямку – у репортажі Frontliner.
На початку листопада аналітики американського Інституту вивчення війни у кількох звітах спростували заяви російських воєнкорів про нібито оточення Білозерського та навіть захоплення бойових позицій у місті. Білозерське перебуває у смузі відповідальності бригади Національної гвардії України «Рубіж», яка тримає оборону на Добропільському напрямку. У бригаді також спростовують російські заяви: за словами військових, противнику не вдається прорвати фронт.
Зазвичай восени-взимку
фронт стабілізується.
Водночас російські війська продовжують спроби проникнути крізь українську оборону в районі Добропілля, розташованого за вісім кілометрів від Білозерського.
За словами бійця бригади «Рубіж» із позивним «Камінь», ситуація на напрямку складна. Російські війська атакують керованими авіабомбами, артилерією та дронами. Невеликі групи російської піхоти намагаються проникнути крізь українські позиції, але військовим вдається локалізовувати та знищувати такі групи.
«У районі Добропілля більш-менш стабільний фронт був навесні, до появи «зеленки». Як завжди: «зеленка» дорівнює активізації бойових дій та інфільтрації. Зазвичай восени-взимку фронт стабілізується. Росіяни запускають групи по одному-двоє людей. І роблять ставку на кількість таких груп», – пояснює «Камінь».
За словами військових, через постійні обстріли їм дедалі важче пересуватися через Білозерське. Частину шляху до позицій доводиться долати пішки, а ротації іноді затягуються на тижні.
Із літа 2026 року громадські та волонтерські організації вже не евакуюють людей із Білозерського. Виїхати можна лише за допомогою військових. Скільки цивільних досі залишаються в місті, невідомо. До повномасштабного вторгнення, за даними Державної служби статистики України, тут жили майже 15 тисяч людей.
Від зелених фасадів до обвуглених стін
Колись тилове Білозерське тепер схоже на інші прифронтові міста, до яких підступають російські війська. Тепер вулиці вкриті павутинням оптоволокна, що виблискує на сонці. Навколо – понівечені будівлі, безлюдні двори та дерева зі зламаними гілками. На почорнілих стінах панельних будинків де-не-де проступає зелено-бірюзова фарба. Колись у цей колір була пофарбована більшість місцевих багатоповерхівок.
Білозерське – шахтарське місто на Донеччині. Коли працювали шахти, у повітрі тут постійно відчувався вугільний пил. Ще за радянських часів будинки фарбували в зелений колір, який вважали практичним: кіптява та бруд на ньому були менш помітними, ніж на світлих фасадах.
У Білозерському немає дев’яти-, дванадцяти- чи шістнадцятиповерхівок. Між невисокими будинками – розбиті двори. В одному з них стоїть спалений бус із залишками чиїхось особистих речей. За словами військових, раніше тут працював пункт видачі питної води, який облаштували представники релігійних спільнот.
Без централізованого водопостачання Білозерське залишилося ще в першій половині серпня 2025 року. Через запеклі бої за сусідній Золотий Колодязь перестала працювати свердловина, яка забезпечувала водою все місто.
А 26 квітня 2026 року місто залишилося й без електрики. Через постійні обстріли ремонтні бригади не могли безпечно працювати, тому відновити стабільне електропостачання не вдалося.
Над містом чути дзижчання дронів. Доводиться прискорювати крок і триматися ближче до панельних будинків, за якими можна сховатися. Військові водночас застерігають: потрібно уважно дивитися під ноги, адже деякі ділянки можуть бути заміновані.
Ціллю дрона може стати не тільки автомобіль,
який рухається, а й цивільна людина,
«Оце за звуком зараз пролітає «Шахед». Саме «Шахедами» вони (росіяни – ред.) по Білозерському не б’ють. Вони летять далі, у більш тилові території. А от «Молнії» чи «Ланцети» часто можна почути. Ціллю дрона може стати не тільки автомобіль, який рухається, а й цивільна людина», – каже військовий із позивним «Музикант».
На дверях деяких під’їздів видніються написи: «Живуть люди». Та за багатьма дверима – порожні оселі. У розбитих квартирах залишилися сліди чийогось мирного життя: меблі, побутова техніка, особисті речі. Подекуди трапляються музичні інструменти та залишки продуктів із гуманітарної допомоги.
«Коли стане геть погано – звернусь до військових»
Неподалік центральної вулиці, заваленої гіллям та залізяччям, з-під руїн будівлі здіймається дим. Із того ж кварталу долинає стукіт молотка. З-за рогу будинку неквапливо виходить худорлява жінка з розсувною драбиною в руках. Разом із сусідами вона забиває вікна на третьому та четвертому поверхах п’ятиповерхівки.
На лавці біля під’їзду відпочиває літня пані. Її звати Марія, їй 83 роки. Жінка каже, що погано чує, тому просить говорити голосніше. Поруч із нею сідає військовослужбовець бригади «Рубіж» із позивним «Меджик».
Він розпитує Марію про її життя в Білозерському та пропонує евакуюватися з міста.
«Розумієте, нас (військових – ред.) інколи просять вивезти людей із Добропілля. А ми вже не можемо цього зробити, бо ситуація не дозволяє. Ви ж бачите, що тут відбувається. Давайте ми вас вивеземо в безпечне місце й допоможемо з оформленням усіх документів», – каже військовий.
Раптом над головою чути дзижчання дрона. За мить лунає вибух. У небо здіймається зграя голубів, а за понівеченою спорудою навпроти з’являється дим. Пані Марія усміхається й відповідає «Меджику»:
«Дякую, хлопче. Але поки я не збираюся їхати. От коли вже стане геть погано – тоді звернуся до військових і з ними вийду».
Розмова поступово переростає в суперечку. «Меджик» попереджає, що залишатися в Білозерському стає дедалі небезпечніше. За його словами, виїхати з міста можна лише з військовими на броньованому автомобілі. Інший варіант – виходити самостійно, пішки.
«От ти кажеш мені за броньовану машину. Її ж теж дрон може вдарити. Що б ти мені зараз не казав, я знаю, що броньовані теж пробивають. Якщо і поїду, – кому я там буду потрібна? Мене оформлять у будинок для літніх людей, а я не хочу. Ми адаптовані тут до всього. Живемо разом. У цьому будинку нас семеро. Разом та й легше якось. Дякую, хлопче, за пропозицію. Але поки я лишатимусь тут», – уперто говорить жінка.
У дворі сушаться випрані речі. Поруч стоїть старий іржавий мангал. Біля входу до під’їзду – пляшки з технічною та питною водою, буржуйка й коробки із запасами харчів.
Це один із будинків, де ще помітні ознаки життя. До під’їзду підходить інша жінка в хустці. Її звати Ніна. На руках вона тримає курку, ще трьох – у сусідньому гаражі.
Будинок, у якому раніше жила Ніна, розбила керована авіабомба. Її квартира згоріла. Тепер жінка мешкає в цій п’ятиповерхівці – уже рік. Двох своїх дітей Ніна поховала. За її словами, більше рідних у неї не залишилося.
Вони померли з різницею в чотири роки. У доньки були проблеми з печінкою.
А в сина стався інсульт. У мене була невістка в Святогорівці.
І та поїхала. То мені нема до кого їхати. Я залишусь тут.
Могил у людей немає. Ховали у скверах,
дитячих садочках.
Паузу після цих слів перериває свист, що наближається. За мить лунає оглушливий вибух.
Військові просять усіх зайти всередину. Там пані Ніна продовжує свою розповідь:
«Коли той Путін уже нажереться, падло? Скільки ми його клянемо – і все ніяк не проклянемо. У нас стільки людей загинуло в місті. Немає кому їх відкопувати та ховати. Могил у людей немає. Ховали у скверах, дитячих садочках. А так не ховаємо людей. На цвинтар не пускають. Бомбардують кожної доби. За ранок тільки прилетіло п’ять КАБів. Дрони у нас літають постійно. Хоча оцей тиждень трохи тихіше стало».
Цивільні в зоні бойових дій
За словами військових, цивільні, які залишаються в Білозерському, ускладнюють виконання бойових завдань. Бійцям доводиться також допомагати людям, які відмовляються евакуюватися.
«Я не знаю, скільки точно людей тут залишилося. Минулого разу, коли я тут був, то десь до двадцяти, може, побачив. Зараз уже менше. Ми пропонуємо евакуацію, пропонуємо допомогти, вивезти, поки ще дозволяють обставини. Але люди відмовляються. Сьогоднішній випадок – яскравий приклад», – каже боєць із позивним «Жук».
«Жук» пояснює, що допомога цивільним ускладнює військову логістику й створює додаткові ризики для бійців. Їм доводиться евакуювати поранених, доставляти людям харчі та вивозити мешканців із небезпечних районів.
За словами «Жука», присутність цивільних також обмежує військових у виборі позицій. Бійці не можуть облаштовувати вогневі точки чи укриття в будинках, де мешкають люди, навіть якщо ці споруди могли б бути важливими для оборони.
«Бувають складні випадки. До прикладу, одній жінці через FPV-дрон відірвало ноги. Хлопці надали їй допомогу, наклали турнікети. А нам потім сказали, що треба евакуювати її», – зазначає «Жук».
Визначити відстань від Білозерського до лінії фронту складно через ділянки, на яких немає чіткого розмежування позицій. За даними DeepState, станом на листопад 2026 року від міста до лінії бойового зіткнення – до 12 кілометрів. Водночас позначена на карті «сіра зона» простягається на п’ять кілометрів.
За словами військових, через російську тактику інфільтрації дедалі складніше визначити, де саме проходить лінія бойового зіткнення.
***
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***