«Не стануть всі спортсменами, але будуть серед своїх» – ветерани з ампутаціями займаються бразильським джиу-джитсу

Мережа спортивного простору TMS HUB, де це стало можливим, працює вже у 7 містах країни, зокрема в Кропивницькому. Там тренуються 12 військовослужбовців і 6 ветеранів з пораненнями. Серед них кількаразовий чемпіон України і срібний призер чемпіонату світу з пара джиу-джитсу Михайло Дроботенко.

Frontliner побував на тренуваннях людей з ампутаціями, підготовці Михайла до чемпіонату і став свідком першого візиту до TMS HUB одного з ветеранів російсько-української війни.

Джиу-джитсу – це дисципліна бойових мистецтв, зосереджена на рукопашному бою та вирішенні бойових ситуацій. Свій початок вона бере з Японії, де виникла у 17 столітті і за основну мету мала перемогти противника вагою і силою.

У Бразилії майстри спорту адаптували джиу-джитсу й воно стало більш дисциплінованим. Бразильське джиу навчає, що менша, слабша людина може успішно захищатися та перемагати більшого та міцнішого супротивника, застосовуючи фізичні принципи і правильну бойову техніку. Усі захоплення, блокування й задушення адаптовані до більш наземних прийомів, на відміну від класичного, де практикується положення стоячи та кидки противника.

В Україні бразильське джиу було ще до повномасштабної війни та адаптували для ветеранів і військовослужбовців з протезами його вже наприкінці 2023 року. Це стало можливим завдяки ветерану ССО ЗСУ Артему Кузьмічу, який втратив ногу на фронті.

Основне, що привернуло його увагу до джиу – коли він скинув протез і почав займатися, то в боротьбі йому не були потрібні жодні додаткові механізми. На татамі (мат на підлозі – ред.) можна робити повноцінно те, що і роблять всі. Таким чином Артем вирішив, що може допомогти багатьом побратимам з різними пораненнями, показавши їм власний приклад. Щоб перейняти особливості цього спорту і привезти їх в Україну ветеран навчався в професора джиу-джитсу в Бразилії.

«Раджу себе не жаліти»

Тренер з бразильського джиу-джитсу Сергій Коркач одразу погодився тренувати ветеранів, коли йому запропонували доєднатись до мережі TMS HUB. Та він не одразу знав, як може навчити цьому людей з ампутаціями. Після майже 5 років тренерства з боротьби він вперше отримав такий досвід.

«Коли до мене прийшли займатись ветерани з протезами – все перевернулось з ніг на голову. Я звик до звичайного джиу-джитсу, з ногами, з руками. А тут всі техніки, які я знаю, довелось передумувати», – розповідає Сергій.

Його першим учнем став ветеран російсько-української війни Михайло Дроботенко, який у 2022 році при обороні Сєвєродонецька, де воював в складі 57 бригади ЗСУ, втратив обидві ноги.

«Мене мотивує Міша. Я вчусь з ним – і він вчиться зі мною. Те, що Міша, робить, звісно, має базу звичайного джиу-джитсу, але кожна техніка адаптована під нього. Тобто спочатку ми адаптуємо джиу-джитсу під ветеранів, а потім джиу-джитсу допомагає ветеранам адаптуватися. Якщо в Міші це виходить, то і в інших вийде», – каже тренер.

Михайло отримав поранення внаслідок підриву на протипіхотній міні МОН-50, коли після виконання завдання вирішив розмінувати загородження мін противника, аби його підрозділ не підірвався під час наступу. Після поранення йому провели 27 операцій за півроку, з них 21 операція була на правій нозі, де є коліно, але воно повністю не працює.

Зараз 31-річний ветеран готується до чемпіонатів України з пара джиу-джитсу, та наразі його найбільша ціль – золота медаль на чемпіонаті світу. Минулого року він вже став срібним призером на світових змаганнях в Абу-Дабі (Саудівська Аравія).

За його словами, це не тільки фізичне покращення, а й моральне розвантаження, оскільки змагання дають йому дозу адреналіну, якого не вистачає після завершення 9-річної служби в ЗСУ.

Крім підготовки до змагань та особистих тренувань, Михайло допомагає залучати до спорту інших ветеранів на протезах та разом з тренером тренує тих, хто вперше прийшов на заняття.

«Я показую їм все на власному прикладі і, можливо, з часом стану повноцінним тренером з цього виду спорту для ветеранів і військовослужбовців з ампутаціями. Бувають випадки, коли приходять хлопці, які пробують і перестають ходити на тренування, я вважаю, що їм заважає жалість до себе. Я себе ніколи не жалів й іншим раджу себе не жаліти», – каже ветеран.

Через відсутність двох кінцівок у Михайла немає опори на ноги. Тренер починав з ним займатися, роблячи акценти на больові та задушливі прийоми, які можна робити тільки руками.

«Руки – це мій інструмент, як в переміщені під час схватки, так і знаряддя для контакту з опонентом. Коли я беру в руки опонента, він починає розуміти, що ноги мені і не потрібні. Але от на крайніх змаганнях я боровся з ветераном, який не має рук. Я не очікував, що він настільки вправно і різко може вставити свої «гачки» туди, куди йому потрібно. І в нього немає кисті, щоб схопитись і відвести його руки», – каже ветеран.

Коли Михайлу почало все вдаватися завдяки сильним рукам, тренер почав відпрацьовувати з ним больові прийоми на ноги, оскільки на змаганнях йому трапляться суперники з ногами. Наприклад, один із прийомів, який робиться за рахунок рук, бедр ніг і корпуса тіла, для Михайла адаптували так, що він його робить тільки за рахунок рук і корпуса тіла. Щоб вийти з цього больвого в базовому варіанті треба прибрати ноги, а в варіанті з Михайлом суперник цього не може зробити.

«Борються, ніби за життя»

Нині Сергій і Михайло чекали нового учня, ветерана десантно-штурмових військ ЗСУ, якого вони кілька разів вмовляли прийти на тренування, однак той довго боявся.

Молодий хлопець у військовій формі зайшов до спортивного клубу так, що й не видно було, де у нього ампутація. Це – 23-річний Владислав Білецький, який служив у 95 бригаді ДШВ. На прохання скинути протез перед тренуванням хлопець нерішуче замислився, але все ж помаленько почав його скидати.

У Владислава також мінно-вибухове поранення. Це була ПМН-2 – протипіхотна міна наступальної дії, заборонена Конвенцією, бо її не можна виявити магнітом.

До того, як побратими наклали Владу турнікет на ногу, яку відірвало одразу, хлопець втратив 2,5 літра крові. Його стан стабілізували й заливали кров вже на евакуації, а потім 27 разів оперували ногу, щоб побороти інфекції і врятувати культю. За цей час у хлопця було 2 клінічні зупинки серця у віці 21 року. Також йому нарощували шкіру на руці.

«Я довго боявся зʼявитися тут, не міг наважитися, бо я не розумів, як займатися без протезу. Я боявся зняти протез, бо в мене культя – це останній шанс, мʼязи до кістки не приросли, якщо ще якась травма, то її ампутують вище коліна. Після поранення я не підпускав до свого ліжка нікого в районі 1,5 метра. Але я прийшов сюди і я радий. Мій страх пройшов десь всередині розминки, на третій вправі», – ділится Влад.

Після тренування він йде додому вже з усмішкою і підігнутою штанкою так, що видно його протез.

У середовищі джиу-джитсу вважають, що найважче – прийти. Відповідно перший крок до успіху – це отримати білий пояс – той, який отримує доросла людина, яка починає свій шлях в цьому спорті. Саме тому тренери прикладають зусилля неодноразово, щоб такі ветерани, як Влад, все ж таки повірили їм і наважились спробувати.

«Довіру від хлопців я відчуваю повністю. Зазвичай ті, хто наважаються прийти один раз – вже залишаються з нами. Військовослужбовці знають за чим вони сюди приходять, вони так рубаються в сутичках на боротьбі, що це аж мотивує. Вони борються, ніби за життя. Хай вони не стануть всі спортсменами, але вони будуть серед своїх», – каже тренер Сергій Коркач.

На сьогодні простір TMS HUB, який курує ветеран Артем Кузьміч, вже функціонує у Києві, Одесі, Кропивницькому, Львові, Рівному, Житомирі та Хмельницькому.

Текст: Альбіна Карман
Фото: Олександра Рахімова