Тим самим автоматом: прикордонник «Пеле» помстився росіянам за розстріляних побратимів і вирвався з полону
Провів у ворожому полоні майже дві доби, помстився за вбитих побратимів, і повернувся на позицію. Військовослужбовець Державної прикордонної служби «Пеле» ліквідував ворогів тією самою зброєю, з якої окупанти застрелили бійців його групи: дві кулі – по одній на кожного. Пряме влучання. Після цього вибрався до позицій українських військових. Ці події сталися на Лиманському напрямку на початку серпня 2026 року. Frontliner зустрів «Пеле» одразу після повернення з позицій, а за два тижні – знову, щоб простежити, як змінюється його стан після пережитого.
До місця призначення наближається броньований автомобіль, звідки виходить Олександр – військовослужбовець бойового підрозділу «Срібна трійка» бригади «Помста» Державної прикордонної служби. На обличчі – широка посмішка.
Під час виходу з лінії боєзіткнення, на транзитних позиціях в побратимів, мав можливість трохи перепочити.
«Вперше я відчув себе в безпеці на третій день, як дійшов до позицій наших хлопців. Дві ночі точно не спав, боявся закривати очі. Одразу поставала ця ситуація, де я в них у полоні, де ми сидимо під цим деревом, як вони вбили «Маляна» і «Епіка», – розповідає військовий.
Від кухаря до піхотинця
Олександр родом з Київської області. Йому 27 років. До служби працював кухарем у парку розваг. З першого класу займався футболом. Псевдо «Пеле» дали побратими на честь відомого бразильського футболіста. Мав друзів-військових, один з яких спонукав Олександра приєднатися до лав ДПСУ.
«Я погодився. У той же день заніс документи до нашого ТЦК. Я пройшов базову загальну військову підготовку. Після цього мене оформили до «Срібної трійки» на посаду водія. Перші пару тижнів я відкатав свою норму, щоб візуально запам’ятати дорогу до позицій, звідки забирати хлопців, де яка позиція розташована. А з часом, оскільки я новоприбулий, а у підрозділі усі новоприбулі починають з піхоти і потім йдуть на вузькопрофільну спеціальність, то мене перевели в піхоту. Мені казали: «всі повертаються, і ти повернешся», – згадує «Пеле».
«Мені немає дороги назад»
Військовий розповідає про загиблих побратимів. Із «Маляном» та «Епіком» Олександр проходив адаптацію у підрозділі. Разом жили у бліндажі до виходу. «Малян» був найстарший з усіх трьох. Йому було 53 роки.
«Спокійний, працював кухарем. Було видно, що він полюбляв цю справу», – таким згадує військового «Пеле».
«Епік» був на рік старший за Олександра та близький по духу. «Пеле» обіцяв запросити його на весілля.
Згадує одну з останніх розмов перед його загибеллю:
Коли ми підходили до позиції, я пожартував «Епіку»:
«можемо піти в СЗЧ. Все одно вже дійшли до переднього краю».
На що він абсолютно серйозно сказав: «Ні, мені немає дороги назад».
7 серпня 2026 року група вирушила на позицію. Шлях до кінцевої точки складав пішки 10 кілометрів. Дістатися вдалося через три дні через високу інтенсивність дронів у небі.
«Перед виходом ми з «Епіком» шукали третього в групу. І всіх попереджали, що хочемо зайти за один день. Подолати 10 кілометрів пішки важко у нинішніх умовах. «Малян» погодився, незважаючи на вік. Але наша подорож була довшою. Подолавши більшу частину шляху, ми потрапили під обстріл. «Епіка» контузило. Ночували на транзитній позиції. Попри це, в нього ніби з’явився цей адреналін йти далі. А в «Маляна» – навпаки. Він не показував страху, але казав, що далі йому йти складно», – згадує прикордонник.
Дійшовши до пункту призначення, військові прийняли позицію від попередників, розклали особисті речі в бліндажі. «Малян» запарив мівіну. «Епік» хотів курити. Він був єдиним з усіх трьох, хто палив цигарки. Кожен з військових мав чергувати по три години. На чергування «Епік» пішов першим.
«Усе відбулося дуже швидко. «Епік» сидів на сходах у бліндаж. Встиг скурити одну цигарку. Він почув, що хтось йде. Спитав: «чай, кава?». Його у відповідь спитали, скільки нас тут, і попросили назвати позивні. Коли він називав мій позивний, я побачив, що він обличчям впав у бліндаж. Я одразу зрозумів, що він 200. Він навіть не встиг жодного слова сказати. Одразу полетіли гранати. Потім вони вистріляли магазин патронів. А коли скинули димову шашку, в нас не було іншого варіанту, як здатися. Бліндаж був з одним виходом. Відстрілюватися не було сенсу, бо ми не знали, скільки там людей», – зазначає військовий.
«Молодого залишаєш, старшого – на розстріл»
Росіяни роздягли та обшукали бійців; поклали обличчям до землі. Чоловік почув, як один з окупантів доповів по радіозв’язку керівництву щодо двох полонених. Відповідь була миттєва: «Молодого залишаєш, старшого – на розстріл».
«Маляна» застрелили при мені
на відстані витягнутої руки.
«Це був один постріл в голову. Його голова була біля мого ліктя. Всередині все охололо. Мене підняли. Сказали рухатися прямо. Вони самі не знали, куди ми йдемо, і де чиї позиції розташовані. Просто пройшли в посадку, максимум на 50 метрів. Небо «цинкували» наші, і розуміння того, що я живий, в наших не було. Я свою рацію залишив у бліндажі. Але було чутно і вибухи, і постріли. Тому всі думали, що всі троє з нашої групи двохсоті. Наші полювали по цій посадці, щоб вбити цих двох росіян», – каже військовий.
Майже дві доби з росіянами
Двох російських військових «Пеле» пам’ятає дуже добре. Обидва взуті у кросівки та вдягнені у неякісний військовий одяг. Вони не мали з собою аптечок, телефонів та харчів. Не розуміли, де знаходяться та куди мають рухатися.
«Вони два дні блукали по цій посадці у кросівках й рваному одязі. А коли побачили тушонку та згущене молоко у наших рюкзаках, у них був такий вираз обличчя, ніби вони ніколи цього не бачили. Але найбільше мене здивувала реакція на вершкове масло. Вони його їли ледь не разом із обгорткою», – розповідає «Пеле».
Росіянин старшого віку мав псевдо «Старий». Увесь час тримав палець на спусковому гачку, акцентуючи: один невірний рух, та «Пеле» чекала б доля полеглих побратимів.
Молодший мав позивний «Люций». Йому 32. Родом із Білорусі. За відчуттями Олександра, останній мав емпатію та постійно спілкувався. Розповів про досвід життя в Україні до повномасштабного вторгнення. Був відкритим. «Пеле» припускає, що, можливо, це вплинуло на відсутність страху та додавало сил на початку:
«Можливо, через те, що я постійно комунікував із «Люцием», я себе заспокоював, що не все так погано. Ми спілкувалися, як старі знайомі. Я провів із ними майже дві доби. Через «брудне небо» більшість часу ми сиділи під деревом. Він навіть не зв’язав мене. Коли «Старий» відходив, він казав: «Ти ж бачиш, що я не проти тебе. Я навіть автомат не тримаю в руках, бо мені це не потрібно. Єдине що: коли підійдуть ще наші, я тобі зв’яжу руки мотузкою, щоб не виникало питань до мене».
Росіяни отримали вказівку чекати на підкріплення. Олександр усвідомив: часу на порятунок в нього мало. Його мали передати до штабу російського командування. А звідти втекти було б неможливо.
Рацією надійшло повідомлення, що за годину підійде ще одна група.
«Пеле» поставив перед собою задачу: викликати довіру в «Старого», щоб той втратив пильність. Оскільки саме він становив більшу загрозу.
Прикордонник вдав, що має проблеми з серцем, та попросив «Корвалол», який був в аптечці «Маляна». Побачивши Олександра в такому стані, росіянин послабив хватку, переставши міцно триматися за зброю.
У мене була думка заманювати «Старого» ходити в бліндаж
у пошуку цигарок. Він питав, чи я палю. Ходив перший раз по мій портфель.
Другий – по «Маляна». І я міг би його ще тоді застрелити.
Але зіграла роль відстань, «брудне небо», зеленка, яка була
переді мною та розуміння того, що неподалік були позиції наших.
Вони б почули постріли і, не розуміючи, хто стріляє,
могли б скерувати туди дрони, від яких я би вже не сховався,
Дві кулі – по одній на кожного
Кульмінація сталася в моменті, коли «Старий» повернувся втретє з бліндажу. А «Люций» у той момент відійшов у туалет, залишивши автомат поруч із «Пеле».
«Старий» сидів близько від мене. Коли «Люций» відійшов в туалет, «Старий» почав крутити самокрутку. Я встаю, і на адреналіні кажу: «Ну, хлопці, вибачайте». Я одному кулю в голову, і іншому.».
Я застрелив їх з того автомата,
з якого вони вбили моїх побратимів.
«Кинув автомат і побіг у напрямку своїх. Я біг, не озираючись, через мінне поле. Швидко добіг до нашого бліндажу, забрав каску і свій автомат».
Свої не одразу повірили
Рацією військовий вийшов на зв’язок із бійцями свого підрозділу, через яких заходив на позицію. Але побратими одразу не повірили, що це дійсно був він.
«Тричі, коли я називав позивний, мені ніхто не відповідав. На четвертий раз я кажу: «Це я. І я тікаю від росіян. Біжу до нашої найближчої позиції». Коли я прибіг на першу точку, де були хлопці, через яких я заходив, вони мене зустріли. Я вже потім, по рації, вийшов на зв’язок і пояснив, що така ситуація. І вони до того часу все одно не вірили. У 400-тах метрах від нас була ще одна наша позиція. І вони йшли штурмувати нас, бо вони думали, що я привів росіян у цей бліндаж. До своїх. Потім вони зрозуміли, що я сам, – згадує «Пеле».
Через 10 днів Олександр вийшов з позицій. Цей випадок став першим таким у підрозділі. Зі звільненням бійця особисто привітав командир. За мужність та знищення ворога «Пеле» отримав прапор підрозділу «Срібна трійка», а також коїн, бойовий шеврон та нагородний ніж. Його вручив комендант «Срібної трійки» бригади «Помста» ДПСУ Анатолій Нагірний.
-
Військовослужбовець 3 ПКШР "Пеле" на нагородженні, Харківська обл., Україна, 18 серпня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
-
Нагорода 3 ПКШР, Харківська обл., Україна, 18 серпня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
«На два тижні я відчув себе не військовим, а людиною»
Після цих подій Олександр періодично бачить нічні жахи. 8 вересня цього року військовий повернувся з двотижневої відпустки з Одеси у зону виконання бойових завдань. Frontliner мав нагоду ще раз поговорити з прикордонником.
«Коли ти на війні, ти живеш одним днем. А коли я вже вийшов і пішов у відпустку, тоді почали різні думки лізти в голову. Мені снились жахи. Це відбувалося кожні три ночі. Мені снились епізоди, як вбивають побратимів, як я біжу до наших. Я намагався переключатися.»
У відпустці ходив на море, спілкувався з хлопцями,
проводив час із дівчиною. Ми говорили за все,
але тільки не за війну. Я уникав будь-яких розмов,
Переодягнувшись у цивільний одяг, боєць відчув полегшення. Для нього однострій відчувався як тягар, який він мав змогу зняти на два тижні:
«На два тижні я відчув себе не військовим, а людиною. Не потрібно нікуди бігти, немає адреналіну. Я зміг відпочити. І це допомагало триматися».
У подальших планах Олександра – списатися з війська як військовополонений та повернутися у цивільне життя. Проте «Пеле» не відкидає того, що рішення може змінитися, і він обере продовжити службу.
