Підтримати нас
Актор і ветеран Дмитро Лінартович під час репетиції вистави «Тіні забутих предків» у театрі «Берегиня».
Дмитро Лінартович під час репетиції вистави «Тіні забутих предків» у театрі «Берегиня», Київ, Україна, 22 серпня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner

За кілька годин до початку вистави «Тіні забутих предків» у київському театрі «Берегиня» ще не запала тиша, звична перед дійством. У коридорах сміються актори. Одні вже сидять перед дзеркалом і наносять грим, інші проходять повз у частково готових костюмах. Збоку від сцени музиканти налаштовують інструменти. У глядацькій залі повторює свої репліки актор та ветеран Дмитро Лінартович.

Костюмери підходять до нього просто під час прогону – треба підігнати сорочку. Поправляють цупку тканину, відходять на кілька кроків, щоб подивитися, як сидить костюм. Лінартович входить у роль мольфара. За кілька годин він вийде до глядачів і знову проживе чуже життя на сцені.

Мій герой – людина іншого світу. Але я люблю ролі, де з персонажем
є якась перепона, де він неспокійний. Він приходить в одному стані
в сценічний простір чи на екран, а потім із ним відбувається якась трансформація,

розповідає Дмитро.

Саме таких персонажів він обирав і до повномасштабного вторгнення – здебільшого працював із образами військових. Грав людей, для яких війна була частиною біографії, тримав у руках зброю за сценарієм та озвучував героїв, які захищали свою країну.

Я з тих акторів,
які виймають це зі свого життєвого багажу.

Лінартович згадує Івана Додоку у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь» – військового льотчика, який пережив полон та радянські табори. Саме ця роль стала для нього однією з найважливіших у кар’єрі і принесла йому широке визнання.

Але Додока був далеко не єдиним його військовим персонажем. У «Обміні» Володимира Харченка-Куликовського чоловік зіграв капітана-розвідника з позивним «Моцарт». В «Украденому щасті» – Михайла Гурмана, жорстокого та рішучого жандарма.

Персонажі різні за характером та обставинами, але кожен із них проходить через внутрішню трансформацію. Дмитро не відокремлює ці ролі від власного життєвого досвіду. Він постійно переносить щось із реального життя на сцену чи знімальний майданчик.

«Я просто пройшов спортивні секції, інтернат, вулицю пройшов, гартувався постійно у військових таборах. Тому я з тих акторів, які виймають це зі свого життєвого багажу і діляться з людьми», – говорить чоловік.

До українського дубляжу актор долучився ще на початку 2000-х. Одним із перших його проєктів був мультфільм «Тачки». Згодом він озвучував героїв «Піратів Карибського моря», «Я – легенда», «Трансформерів» та інших фільмів. Усього за чотири роки роботи в дубляжі у нього назбиралось понад дві сотні стрічок.  

Його голосом в Україні говорив і Капітан Америка. Спочатку Лінартовичу просто імпонувало те, що за супергеройським образом стоїть людина, яка має власне уявлення про правильне і неправильне та готова діяти відповідно до нього.

Капітан Америка любить свою землю, він готовий ризикувати
здоров’ям заради своєї землі. І я це поділяю. Я за те,
щоб захищати свою територію, своїх громадян, своїх жінок,
людей похилого віку. Бо це наше. Якщо ми це віддамо, ми зникнемо,

говорить Дмитро.

Та попри симпатію до героя, актор не ставить його в один ряд із українськими військовими. Каже, наші бійці в рази стійкіші за голівудських кумирів: у коміксах вирішують технології та зброя, тоді як в окопах покладаються передусім на власну підготовку, витримку та внутрішню силу.

Військові ролі, які стали реальністю

Тим часом на сцені перед порожнім залом триває технічна робота: монтувальники перевіряють кріплення та ставлять реквізит. У театрі все безпечно й вивірено: актору потрібно лише перевірити грим, поправити застібки та дочекатися свого виходу. До великої війни такими ж контрольованими та передбачуваними були для нього й сценічні бої.

Тоді Дмитро лише приміряв на себе військові образи. За кілька годин актор міг закохатися, втратити, померти. А потім зняти костюм, відкласти сценарій і поїхати додому. Та, зрештою, йому довелося прожити військову історію самому.

У 2022 році Лінартович добровільно пішов на фронт. Спочатку захищав Київ у складі територіальної оборони, а згодом приєднався до десантно-штурмових військ. Служив на Херсонському напрямку, пізніше – на Бахмутському під Соледаром.

«Я зіграв, наприклад, Капітана Америку – і я став капітаном на фронті», – згадує чоловік.

Дмитро ніби репетирував власне майбутнє. Роль капітана-розвідника «Моцарта» виявилася напрочуд близькою до того, що чекало на нього далі. Уже на фронті він сам опинився у розвідувальному взводі та отримав офіцерське звання. На запитання, чи бачить він у цьому якусь закономірність, відповідає: це радше дивні співпадіння, які стають зрозумілими лише заднім числом.

У січні 2023 року під Соледаром підрозділ Лінартовича опинився в оточенні. По позиціях уже працювали снайпери, та все ж бійці намагалися вирватися з сектора під вогнем. Під час виїзду броньована машина натрапила на міну. Пролунав вибух. Дмитро отримав осколкові поранення та контузію. Що було далі, пам’ятає уривками.

Я лежу в розфасовочному пункті в Бахмуті поруч із уже неживими.
І чую, як над нами проходить лікар і каже:
«Ось цей виживе, ось цей не виживе»,

пригадує ветеран.

Майже непритомний, він думав, що його вже зарахували до смертників. Та все ж почув голос медика й зміг подати звук, щоб той зрозумів: чоловік живий. Згодом чоловіка відправили на лікування та реабілітацію. Рани поступово загоювалися, але ПТСР нікуди не зникав. 

Дмитро жив з відчуттям внутрішньої напруги та постійно повертався думками на фронт. Через це став гостріше реагувати на людей і ситуації, які раніше міг би просто пропустити повз себе. Найбільше він мучив себе питанням, чому вижив, коли його побратими загинули.

Посттравматичний синдром у мене був у яскравій формі.
Я був дуже легкозаймистий внутрішньо. Найбільше картав себе за те,
що практично всі мої побратими пішли в засвіти, а я живий,

розповідає Дмитро.

Поступово цей стан почав впливати на його роботу та відносини з оточенням. Там, де раніше він міг би спокійно пояснити свою позицію – одразу переходив на підвищений тон. А коли бачив несправедливість, не міг просто пройти повз – втручався і сперечався.

Я був такий зашорений звір, ні з ким не спілкувався.
Я не хотів, щоб мене жаліли. Жалість – це ворог,
вона залишає людину в травмі,

каже ветеран.

Пізніше він почав розуміти моменти, коли лють бере гору, і як її контролювати. Каже, тепер намагається дати собі кілька секунд перед тим, як відповісти чи діяти. Для нього це стало одним із способів повернути контроль над власними емоціями.

«Місію треба робити»

Актор перериває розповідь – у дверях з’являється помічник режисера й нагадує, що до вистави залишилося обмаль часу. Дмитро підводиться і на мить затримує погляд на гітарі у футлярі поруч. Пригадує, як після лікарняного ліжка почав думати про те, куди спрямувати досвід війни. Він шукав заняття, яке дозволило б не тримати пережите в собі. 

Все, лотерейний квиток випав – я залишився живим.
А тепер що робити? А я кажу: місію треба робити,

розповідає актор.

Зрештою повернувся до того, що знав і любив задовго до фронту – творчості. Дмитро знову взяв до рук музичний інструмент, почав писати й виконувати власні «словоспіви» – поєднання поезії та музики.

«Якщо ти не маєш куди подіти свої переживання, то ти або хапаєш депресію, або сідаєш на стакан, або потрапляєш у психлікарню. Це все наслідки непрожитих емоцій. А мені зараз не треба такої кількості психологів, бо творчість лікує», – говорить Лінартович.

Спочатку він виступав у лікарнях, реабілітаційних центрах та перед курсантами. Зараз ветеран служить у Реабілітаційних силах України та продовжує ділитися своєю творчістю – проводить концерти для поранених військових. 

«У мене була гостра необхідність виговоритися. Найкраще це робити у колі військових, ветеранів, курсантів. Я розумію їх, вони розуміють мене», – каже Дмитро. 

Повернення до акторських буднів 

Лінартович став сміливішим у роботі, адже тепер до власної професії ставиться інакше. Забута репліка чи невдоволення залу більше не лякають після того, через що довелося пройти. 

Це помітно і на репетиції у «Берегині». Дмитро не чекає підказок: посеред сцени зупиняється, на ходу радиться з режисером, переосмислює акценти в монолозі. Робить це без остраху збитися чи зіграти не за сценарієм – просто діє і спостерігає, що з цього вийде. 

«Мені зараз нема чого втрачати. В роботі зʼявилася легкість, я не боюся робити щось на репетиціях», – пояснює чоловік.

Лінартович змінив уподобання і в персонажах, яких грає. За його словами, тепер він частіше обирає волелюбних і життєлюбних героїв. Їхні вчинки також сприймає інакше: не поспішає ділити персонажів на «хороших» і «поганих», а намагається зрозуміти, що ними рухає.

Так само актор працює і перед кінокамерою. Тепер не намагається відіграти роль за заданим шаблоном. Каже, пережите змінює самого виконавця – його реакцію, міміку та спосіб говорити з глядачем. Саме тому він вважає, що актори з бойовим досвідом можуть принести в кіно те, чого неможливо відтворити лише професійною технікою.

Якщо актор пройшов фронт, зачерпнув цього суворого досвіду
й при цьому знайшов у собі сили жити далі – його неодмінно
треба брати в кадр. Камера зафіксує глибину очей. Там не буде порожнечі,
там буде думка. Мистецтво не любить фальші,

говорить Дмитро.

Шум за дверима глядацької зали перериває розмову. Репетиція вже позаду, інструменти налаштовані, монтувальники закріпили декорації й залишили сцену. У коридорах більшає людей – до початку залишаються лічені хвилини. Лінартович кидає погляд на годинник.

«Все, заходять глядачі», – і зникає за лаштунками.

У залі поступово гасне світло. За кілька хвилин він вийде на сцену – у новому костюмі, в іншій історії, в чужому житті. 

 

***

Ця історія зацікавила мене дивними збігами у житті Дмитра Лінартовича, коли вигадане перетиналося з реальним. Він роками грав військових, а потім сам пішов на фронт і став капітаном-розвідником. Після поранення чоловік повернувся до сцени вже з власним досвідом війни. Хотілося зрозуміти, як це змінило його самого і актора в ньому.

З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу. 

***

Над матеріалом працювали
Шеф-редактор
Дмитро Баркар
Фоторедактор
Михайло Палінчак
Digital-редакторка
Катерина Бушина
Digital-координаторка
Валерія Доля

Читайте також — «Для кого знімати патріотичне кіно зараз?» —  воюючий актор Руслан Коваль