«Світ змінився поки мене не було»: історія оборонця Маріуполя який повернувся після 4-річного полону
Підірвав три мости в оточеному Маріуполі, пережив бомбардування на заводі «Азовмаш» та витримав чотири роки російського полону. Це – історія Дмитра Єщенка, командира інженерно-саперного взводу, який у травні 2026-го повернувся з російського ув’язнення. Зараз ветеран звикає до буденності: по цей день дивується цінам на продукти та намагається осягнути технології на кшталт штучного інтелекту. Про пережите й те, як наново пізнає світ Дмитро розповів репортерам Frontliner.
Захисник Маріуполя, командир інженерно-саперного взводу Дмитро Єщенко повернувся додому після чотирьох років російського полону.
Після обміну звільнених українських військовослужбовців посадили в евакуаційні автобуси для відправки до госпіталю. Щойно Дмитро зайшов до салону, він напівжартома запитав у водія, скільки коштує пальне та який зараз курс долара. Відповідь водія вразила військового, і саме в той момент він вперше замислився над тим, як багато змін відбулося у світі за час його ізоляції.
День великого обміну
Коли автобус приїхав на місце зустрічі, де на звільнених захисників чекали представники Координаційного штабу, волонтери та журналісти, Дмитро вирішив триматися осторонь і фактично втік від натовпу. За роки перебування в полоні чоловік просто зневірився у щирості людських емоцій. Йому було важко осягнути, чому зовсім незнайомі люди можуть настільки сильно й відкрито радіти його поверненню.
Сам обмін – подія, на яку Дмитро чекав понад чотири роки, а також перша зустріч із батьками пройшли зовсім не так, як він думав. Чоловік розповів, що в ув’язненні він надто часто й детально уявляв момент повернення та обійми з рідними. Тож, коли це нарешті сталося в реальності, Дмитро відчув лише емоційне оніміння, у цю мить у нього всередині не виникло майже жодного почуття.
Після того, як ми вийшли в почесний полон у Маріуполі,
ми вірили в те, що нас мають обміняти дуже швидко.
«Але з роками я перестав про це думати. Можливо, саме це і є тим моментом, коли тебе «зламали». Не тоді, коли ти втрачаєш віру, а коли в якийсь момент тобі просто стає байдуже, що буде завтра», – говорить звільнений з російського полону військовослужбовець Дмитро Єщенко.
Оборона Маріуполя та сповільнення просування ворога
До полону, Дмитро Єщенко разом із побратимами тримав оборону на території заводу «Азовмаш». На той момент Дмитру було 22 роки. Як командир інженерно-саперного взводу він відповідав за мінування та руйнування об’єктів, які могли використати російські війська для наступу. Водночас, сапери постійно стикалися з гострим дефіцитом боєприпасів, тому кожен заряд доводилося використовувати максимально ефективно.
Разом із побратимами вони перевозили протитанкові міни на старенькому Mercedes Е300 1991 року випуску й закладали їх під невеликі мости на шляхах, якими могли просуватися російські війська. Так захисникам вдалося підірвати щонайменше три переправи. За словами Дмитра, це дозволило затримати наступ окупантів приблизно на десять днів. З більшими мостами ситуація була складнішою – вибухівки для їхнього підриву просто не вистачало. Тоді сапери вдалися до іншого способу, Дмитро розповів, що вони використовували важку техніку, що залишилася на території заводу. Таким чином бійці перекривали під’їзди до великих шляхопроводів, створювали фізичні перешкоди для російської бронетехніки.
«Я тільки нещодавно закінчив навчання й мені довелося зіткнутися з реальністю війни. Те, що ми робили, про це не розповідали на заняттях, а тим паче не писали в підручниках. Я думаю, що за допомогою “Мерседеса” міст точно ще ніхто не підривав. Не думав, що колись я буду розказувати ці історії адже в полоні я швидко зрозумів, що набагато краще, коли тебе ніхто не вважає за героя серед побратимів й про твої подвиги ніхто нічого не знає», – каже Дмитро.
Російські колонії та перші допити
Після виходу в полон Дмитра та його побратимів щонайменше три доби утримували в колишніх корівниках у селі Сартана на Донеччині. Згодом військового перевезли до Оленівки Донецької області, де розпочалися перші допити. Під час одного з них російський військовий приставив Дмитру пістолет до голови й почав вимагати розповісти, чим він займався під час оборони Маріуполя.
Щось подібне я бачив тільки в фільмах про другу світву,
де фашисти знущалися над полоненими.
Ще до полону Дмитро домовився зі своїм командиром: якщо їх допитуватимуть окремо, вони говоритимуть правду, але без деталей і без згадок про успішно виконані бойові завдання. Це рішення виявилося правильним, командир дотримався домовленості й розповів ту саму версію подій. Однак це був лише початок багаторічного полону. За чотири роки Дмитро пройшов через СІЗО в Таганрозі та Новозибкові, а також колонію в Донському. Там він провів понад два роки. За його словами, полонених змушували годинами стояти майже без можливості сісти чи лягти, а спати вони могли лише кілька годин на добу.
«Мені страшно уявити, що я щодня просто стояв. Регулярне побиття, вивчення російського гімну, й їх історії, жахливе харчування, авжеж, це все дратувало. Але не виснажувало так сильно, як щоденне стояння в камері. Одного дня я не витримав і запитав у наглядача, чи можна так із людьми в 21 столітті. Щось подібне я бачив тільки в фільмах про другу світву, де фашисти знущалися над полоненими. За це питання мене побили так сильно, що в мене піднялася температура й мене всього трусило. Тоді росіяни мені сказали, що у місці де ми зараз перебуваємо не існує справедливості», – говорить Дмитро.
Перші листи від рідних та повернення надії
Переживати щоденні побиття й фізичне виснаження значною мірою допомогло спортивне минуле, говорить Дмитро. До повномасштабної війни він багато років займався боротьбою, тому був фізично підготовленим і знав, як витримувати біль. Та із кожним місяцем у полоні Дмитро дедалі менше вірив, що колись повернеться додому.
Одного дня йому передали листи від рідних. Саме вони стали стимулом не втрачати надію. Один із листів Дмитрові вдалося зберегти й вивезти з полону. Це був малюнок його племінника Максима. На ньому хлопчик намалював авто марки Mercedes, яке військовослужбовець давно мріяв купити. Дмитро також регулярно писав листи рідним. Та, отримуючи відповіді, не міг зрозуміти, чому вони жодного разу не реагували на його запитання.
Як виявилося все що попереду,
бо світ сильно змінився за той час поки я був там
«Давало сил те, що я знав, що моя родина жива й здорова, я щодня дивився на цей малюнок. Коли нас везли на обмін, всі листи, що я отримував від рідних забрали, а цей залишився. Коли я повернувся я купив собі Mercedes S350 2011 року випуску щоби завершити цю історію, але як виявилося все що попереду, бо світ сильно змінився за той час поки я був там», – розповідає Дмитро.
Після 4 років ізоляції
За словами Дмитра, полону він почувається людиною, яка випала з часу. На момент повернення з російського полону чоловіку було 26 років. Світ навколо змінився настільки, що він не встигає осягнути всього, що сталося за роки відсутності. Військовий зізнається: зараз може дивитися лише вперед, але все, що його оточує, ніби розмите. Новини, технології, ціни, звички людей і навіть повсякденні розмови – усе доводиться відкривати для себе заново. Щоб не загубитися в цьому потоці нової інформації, Дмитро почав вести записи. Він занотовує все, що дивує, вражає або змушує замислитися. Нещодавно після поїздки до Львова він написав майже дві сторінки своїх вражень. Записував запахи міста, вуличний шум, натовпи людей, новини, які почув уперше після звільнення, та навіть свої емоції від загальнонаціональної хвилини мовчання.
Нам же у полоні постійно казали,
що України вже немає.
«Я коли почув, що за стрижку зараз 250 гривень, сказав що дайте мені станок я сам все зроблю. І так із усім, нам же у полоні постійно казали, що України вже немає, а я приїжджаю, а тут люди за таку суму стрижуться. Наприклад, оця карта DeepState, коли мені про неї розповіли, я хотів побачити результат не гірше ніж ми тримали оборону. Та й взагалі, це щось із чимось, це ж кожен може дивитися на війну наче в комп’ютерній грі», – каже Дмитро.
Повернутися у світ штучного інтелекту
Одним із найбільших відкриттів для Дмитра після повернення став стрімкий розвиток штучного інтелекту. За його словами, коли вперше почув про сучасні можливості ШІ, це стало для нього справжнім «вибухом мозку». Звільнений з російського полону військовослужбовець зізнається, що йому досі складно розрізняти, де справжнє фото чи відео, а де зображення або ролик, створені штучним інтелектом. Через це він став уважніше ставитися до інформації, яку бачить в інтернеті, й поступово вивчає нові технології, щоб навчитися ними користуватися та краще розуміти їхні можливості.
Мені 27 років,
але я відчуваю себе 70 річним дідом.
Дмитро припускає, що розвиток штучного інтелекту несе й нові ризики. На його думку, українські військовополонені, які роками перебувають в інформаційній ізоляції, після повернення можуть стати легкою мішенню для маніпуляцій. Люди, які не знають, наскільки реалістично сьогодні ШІ може створювати фотографії, відео чи навіть голоси, можуть повірити фальшивим матеріалам. Саме тому, каже військовий, адаптація після полону – це не лише відновлення здоров’я, а й поступове знайомство зі світом.
«Я наприклад фанат Усика й зараз, якщо трапляються короткі відео з його участю, ну я просто в шоці, як це все оброблено, змонтовано, але коли мені кажуть, що це зробила не зовсім людина в це складно повірити. Тому відчуття, що в інтернеті зараз багато обману мене не покидає, через що важко сприймати нову інформацію. А оці автовідповідачі в яких дуже-дуже схожий голос на людський. А музика… Мені 27 років, але я відчуваю себе 70 річним дідом», – розповідає Дмитро Єщенко.
Чому після полону Дмитро перестав засуджувати людей
Не менше за технології Дмитра вразило й те, як за роки повномасштабної війни змінилися самі люди. За його словами, після повернення він почав помічати, що багато українців стали більш емоційними, різкими й нетерпимими одне до одного. Один із таких випадків стався під час його поїздки до Києва. Коли Дмитро був за кермом, він ненавмисно трохи виїхав на пішохідний перехід. Це обурило жінку, яка переходила дорогу, вона почала голосно сварити військового. Однак сам Дмитро каже, що не відчув образи. Адже після полону він став значно уважніше ставитися до людей.
У кожного українця зараз є свій досвід
і мірятися чужим горем це не правильно.
Військовий переконаний, що за різкою реакцією чи грубими словами нерідко стоїть досвід, про який інші можуть навіть не здогадуватися. Саме тому сьогодні він намагається не поспішати з висновками й пам’ятати, що війна змінила кожного по-своєму.
«Можливо в людини хтось загинув, або зараз у неї хтось у полоні. Можливо не кожен думає як я, бо щоби це усвідомити, напевно треба це пережити. У кожного українця зараз є свій досвід і мірятися чужим горем це не правильно. А тому я думаю, що єдине, що ми можемо зараз робити, це не робити поспішних висновків і чути один одного», – розповідає Дмитро.
Нині Дмитро продовжує проходити реабілітацію та поступово звикає до життя. Попереду в нього ще багато планів. Один із них – здійснити давню мрію й побачити Атлантичний океан. Водночас військовий думає над книгою, яку хоче написати після завершення реабілітації. Каже, що це буде не лише розповідь про чотири роки російського полону чи оборону Маріуполя. Насамперед він прагне зберегти й передати досвід, здобутий на війні, що може врятувати життя іншим військовослужбовцям. Особливу увагу Дмитро хоче приділити роботі саперів. За його словами, багато рішень, які доводилося ухвалювати під час оборони Маріуполя в умовах гострої нестачі боєприпасів і техніки, можуть бути корисними для тих, хто сьогодні виконує аналогічні бойові завдання.
***
Привіт! Це Артем та Данило, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Кожен раз під час обміну до дому повертаються герої з унікальними історіями. Поки ми живемо, хоч і в умовах війни, плануємо завтра, читаємо новини й знаємо, що відбувається у світі, тисячі українських полонених живуть у повній невідомості. І не знають, чи дочекаються наступного дня. Саме тому ми вирішили розповісти історію хлопця, який майже нашого віку. Зокрема поговорити з ним про те, як він відреагував на зміни в світі за останні 4 років які він провів у повній ізоляції.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
