«Я єдина людина, на яку Вітя може розраховувати»: як право на пошук залежить від свідоцтва про шлюб
Віра Шильцова їде на обмін військовополонених з однією надією – зустріти людину, яка могла бачити її коханого. Уже півтора року вона збирає будь-які зачіпки про Віктора Філюшина, який зник безвісти після п’яти днів на фронті. Закохані не встигли одружитися, тому щоразу вона стикається з тією самою перепоною: юридично вони з Віктором чужі люди. Через це право шукати коханого доводиться відстоювати. Про те, що ускладнює пошук зниклих безвісти, – у матеріалі Frontliner.
Коли Віктор зник безвісти, на початку 2025 року, Тофі під час прогулянки порізала лапку. Відтоді песик постійно лиже рану і не дає їй загоїтися понині. Віра, кохана зниклого воїна, тепер невесело жартує:
«Лапка заживе, як Вітя повернеться», – з усмішкою каже жінка.
Всі знали, що на нього можна покластися.
Вони і познайомилися через собак – зустрілися гуляючи з улюбленцями. Крім любові до чотирилапих, вони мали не так багато спільного. Вірі тоді було 19 років і вона хотіла бути ювеліркою. Віктор старший – йому було 30 років, він навчав дітей джіу-джитсу і волонтерив.
«Я таких людей дійсно не зустрічала. Він дуже такий серйозний. Всі знали, що на нього можна покластися. Якщо Вітю хтось щось попросить, все, це стовідсотково буде зроблено. Але при цьому він ніколи не хоче від людей щось взамін, або такої ж поведінки. Дуже багато людей розповідали, що в якійсь такій важкій життєвій ситуації всі зникали, але він завжди залишався»,— розповідає Віра чим її підкорив Віктор.
Випадкові, хоча й дуже очікувані, зустрічі продовжувалися місяцями. І лише за пів року дійшло до справжнього побачення. Віктор поставився до питання творчо і підготувався грунтовно – приніс пензлики, фарби та полотна. Тому у Віри і сьогодні в просторій, але порожній без коханого квартирі, залишаються яскраві нагадування про той день – два полотна. Одне з них зберегло точні та охайні мазки Віктора, інше – поривчасті рухи Віри, що складаються у яскраві квіти.
Віра шукає зниклого безвісти коханого
У січні 2025 року Віктор мобілізувався. Це підштовхнуло пару до рішення укласти шлюб офіційно, поки чоловік проходив БЗВП. Але не вдалося – черга на одруження була аж до жовтня.
Відтак чоловік потрапив на фронт. Вже під час вишколу його призначили старшим групи, він завжди хотів вести за собою людей, але не встиг розкрити свій потенціал, зауважує Віра. Вже за пʼять днів командир повідомив про загибель Віктора. Згодом, оскільки тіла чоловіка не знайшли, Віктор отримав статус «зниклий безвісти».
Мати Віктора у відповідь на звістку про зникнення сина лише попросила прислати його телевізор та швейну машинку. Так Віра стала єдиною, хто шукає Віктора живим.
Розпочавши пошук коханого, вона дізналася, що на кожного безвісти зниклого у базах СБУ, МВС та Координаційного штабу автоматично створюються анкети. Проте додати інформацію в анкету Віктора вона не може. Перше, що потрібно для оформлення заяви – довести факт спорідненості. Але намір одружитися, що не втілилився, документально підтвердити неможливо. Суд же може визнати фактом спільного проживання лише трирічну спільну історію пари. Віктор з Вірою разом були лише два роки.
Тому анкета зниклого безвісти Віктора Філюшина залишалася без фото та інших відомостей за якими можна було би його впізнати. Це, звісно, ускладнювало процес пошуку.
«Я рік, мабуть, я нічого не могла робити», – говорить Віра.
Але вона не могла забути Віктора та змиритися з його зникненням, тож поновила пошуки. Почала писати емейли до Координаційноого штабу, СБУ та МВС. На усі листи приходила типова відповідь – потрібен факт спорідненості. Віру це не зупинило. Вона вирішила діяти активніше, тож почала телефонувати в усі ці органи. Своєю наполегливістю Віра таки змусила чиновників прийняти дані та внести їх в анкету Віктора.
На думку Віри, комунікація з державними органами щодо зниклих безвісти відбувається лише завдяки тиску близьких та рідних, усі новини з посадовців треба «вибивати».
Вони всі ці роки казали,
що подають на обмін, і безвісти зниклих,
«Вони всі ці роки казали, що вони там подають на обмін, і безвісти зниклих, вони всіх запевняли, але 100 тисяч безвісти зниклих подавати на обмін, всі прекрасно розуміють, що це неможливо. І коли вже їх притисли та сказали, типу, скільки можна реально вішати локшину на вуха, зараз вони вже відмовилися від цієї історії», – розповідає вона.
Поїздки на обміни
Коли з’явилася можливість, Віра почала їздити на обміни військовополонених. Вона щоразу приїздить з однією надією – зустріти звільненого військового, який міг бачити Віктора або хоча б щось про нього знати. Для багатьох родин саме такі випадкові розмови стають єдиним шансом отримати нову інформацію.
6 березня 2026 року одна з таких поїздок принесла Вірі надію. Під час короткої розмови один зі звільнених військових сказав, що нібито бачив Віктора у російській в’язниці. Віра встигла лише сфотографувати цього хлопця. З фото звернулася до Координаційного штабу, аби вони детальніше опитали колишнього полорненого. Після численних дзвінків та нагадувань їй пообіцяли це зробити. Відтоді минули місяці, але нової інформації про Віктора Віра так і не отримала. Його офіційний статус також залишається незмінним.
Зараз Віра хапається за цю зачіпку та самостійно намагається знайти того військового через соціальні мережі. Сподівається ще раз поговорити з ним і дізнатися більше. Попри відсутність новин, Віра продовжує їздити на кожен обмін.
За півтора року пошуків вона була змушена опанувати те, про що раніше навіть не замислювалася. Навчилася розбиратися у статусах полону, знає російські колонії, та алгоритми роботи пошукових служб. Вона стала експерткою не тому, що хотіла, а тому, що не мала іншого вибору.
Враховуючи, що я єдина людина, на яку Вітя може розраховувати,
то не триматися, мабуть, не варіант,
***
Привіт! Це Мирослава, Анна та Юрій, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Ця історія важлива як приклад проблеми системи, яка давно потребує змін. Партнерки зниклих безвісти військових не мають стикатися з такими перепонами на шляху пошуку коханих. Також я хотіла розповісти це для тих жінок, які, як Віра колись, перебувають у розгубленості і не знають, що робити. Історія Віри показує, що шляхи є, хоча вони не такі прості, як хотілося б.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
