«Якщо твій Бог живий – він повернеться»: росіяни засудили пастора з Бердянська до 22 років в’язниці
Десятки озброєних російських силовиків увірвалися до будинку Марії Сізьонової та її родини в окупованому Бердянську і забрали на допит батька – пастора і волонтера Віктора Бондаренка. Тоді, у квітні 2022 року, один зі співробітників ФСБ і кинув цю фразу: «Якщо той Бог, якому він служить, живий – він до тебе повернеться». І батько повернувся через дев’ять днів, після чого продовжив волонтерську діяльність. Але 7 травня 2024 року росіяни затримали чоловіка вдруге. Цього разу сфальшували справу, за якою ухвалили вирок – 22 роки та 2 місяці в’язниці. Віктор Бондаренко один із тисячів цивільних в’язнів кремля. Повернення таких людей з полону є надважкою справою. Frontliner зустрівся з донькою Віктора Марією у Києві і розповідає через що довелося родині, де нині перебуває Віктор та що допомагає не втрачати надію на його повернення додому.
Ми взагалі нічого не знали.
Просто людина зникла,
7 травня 2024 року Віктор Бондаренко, як завжди, вийшов із дому вигуляти собаку у Бердянську. Але додому вже не повернувся. Перші години рідні сподівалися, що сталося якесь непорозуміння. Потім години перетворилися на дні. Від чоловіка не було жодної звістки.
«Спочатку ми взагалі нічого не знали. Просто людина зникла. Потім сусіди почали говорити, що бачили, як його посадили в машину. Але вони мовчали багато днів. Не тому, що не хотіли допомогти. Люди просто боялися. В окупації всі все розуміють, але страх дуже часто сильніший», – пригадує Марія.
Майже три тижні родина перебувала в повній невідомості. Не було жодного офіційного повідомлення чи підтвердження, де перебуває Віктор і що з ним відбувається. Через двадцять днів після його зникнення, інформацію про нього оприлюднили самі росіяни.
«Вони самі виставили матеріали про нього. Так ми дізналися, що його утримують у Мелітополі. Там були звинувачення в тероризмі, диверсіях. І це дивне відчуття, коли читаєш таке про власного батька, але водночас розумієш: він живий», – каже Марія.
Разом із повідомленнями про затримання з’явилися й опубліковані російськими силовиками відео із так званими «зізнаннями». Саме на них окупаційна влада згодом будувала свою версію справи.
Є ці відео, де він нібито визнає провину.
Але не будемо забувати, що людей там катують.
За версією «слідства», Віктор «вступив у диверсійну спільноту, фотографував вежу лінії електропередач і передав зібрані дані співробітнику СБУ. Пізніше він нібито отримав від СБУ компоненти для виготовлення вибухового пристрою та підірвав трансформаторну підстанцію, а також каналізаційну насосну станцію».
«Є ці відео, де він нібито визнає провину. Але ми прекрасно розуміємо, в яких умовах такі відео записуються. Не будемо забувати, що людей там катують. І не будемо забувати, що людина на той момент уже перебувала в руках тих, хто її викрав», – каже Марія.
Із родиною зв’язався призначений російською стороною адвокат. Щоб підтвердити свої слова, він надіслав записку, написану рукою Віктора. Рідні одразу впізнали почерк. Після цього почалися тривалі судові процеси, етапування та вирок.
Спочатку Віктора утримували в Мелітополі, де відбувалися перші слідчі дії після його затримання. Пізніше його почали етапувати на судові засідання до окупованого Донецька. У грудні 2024 року так званий суд окупаційної адміністрації в Донецьку виніс Віктору вирок – 22 роки і 2 місяці позбавлення волі за звинуваченнями в «тероризмі» та «диверсійній діяльності».
Це місце завжди використовувалося для репресій.
Ще Катерина ІІ створювала цю тюрму.
Після вироку захист подав апеляцію. Розгляд відбувся 17 квітня 2025 року в російському апеляційному суді. Проте апеляція нічого не змінила. Вирок залишили той самий.
Чоловіка етапували до Володимирського централу – однієї з найвідоміших і найстаріших російських в’язниць.
«Я почала читати про це місце. Якщо подивитися на його історію, то стає зрозуміло, що воно завжди використовувалося для репресій. Ще Катерина ІІ створювала цю тюрму для тих, хто був незручний владі. Потім там утримували противників російської імперії, згодом – радянської влади. Через Володимирський централ пройшли політичні в’язні різних епох. І коли розумієш, що тепер там сидить твій батько, стає моторошно», – говорить Марія.
Родина Віктора сподівалась, що йому вдасться уникнути в’язниці. Розуміючи складність процесу обміну цивільних осіб, аби не зашкодити – про це мовчали за проханням Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Наразі Віктор відбуває лише першу частину «покарання». Марія каже:
Вже вдруге російська федерація незаконно
затримує моїх рідних.
Росіяни шукали диверсантів, а знайшли дітей
До повномасштабного вторгнення родина Бондаренків понад десять років допомагала людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Щотижня вони годували бездомних у Бердянську та займалися реабілітацією людей із залежностями. Віктор був військовим капеланом та священником, нерідко бував у зоні АТО. Разом із дружиною він відкрив у місті кілька адаптаційних центрів.
За словами Марії Сізьонової, за роки цієї роботи десятки людей змогли повернутися до родин, знайти роботу та відновити стосунки з дітьми. Тому на початку повномасштабного вторгнення її родина прийняла рішення залишатися в Бердянську, щоб допомагати тим, хто цього потребував. Разом з іншими волонтерами вдалося зробити декілька складів з гуманітарною допомогою в місті, яке з моменту його захоплення – опинилося «серед апокаліпсісу»: без продуктів харчування, засобів особистої гігієни та даху над головою. Окрім цього, Віктор та чоловік Марії – Олександр, евакуйовували людей з Маріуполя та розміщували тих, хто втратив дім. Усе змінилось 15 квітня 2022 року.
О 5:40 ранку до будинку, де мешкала родина з дітьми, зайшли росіяни. Сорок озброєних силовиків шукали диверсійну групу та зброю. Пізніше у розмові зі співробітником ФСБ Марія дізналася, що росіяни мали списки «підозрюваних», які нібито загрожували їхньому авторитету, ще до того, як окупували місто.
Із соціальних мереж Віктора та Олександра було відомо, що вони були військовими капеланами та надавали молитовну й психологічну підтримку українським захисникам. Їхні світлини в однострої були у російських військових. Але, коли ті увірвалися в будинок, замість зброї та диверсантів побачили дітей і звичайну родину. Це їх здивувало.
Віктора та Олександра одразу затримали й вивезли у невідомому напрямку.
«Зі мною говорив співробітник ФСБ, питав, чи є в нас зброя. Я не знаю, звідки в мене було стільки сміливості в той момент. Але я сказала: «Їхня зброя – Біблія і Христос». На це він відповів: «Ти хочеш сказати, що якби хтось із моїх хлопців потребував молитви або допомоги, вони б їм не відмовили?». Я сказала: «За Конституцією моєї країни медики та священики допомагають усім», – згадує Марія.
Вона продовжує цитувати діалог з росіянином.
«Він питає мене: «Чого ти мене не боїшся?». А я кажу: «Бо ви прийшли до мене додому, а не я до вас». Потім він ставить наступне питання: «Ви вірите в Бога?». Я відповіла, що так. І тоді він сказав: «Якщо той Бог, якому вони служать, живий – вони до тебе повернуться». Моя відповідь стала моїм якорем у ту мить: «Мій Бог живий», – розповідає Марія.
Найважче було дітям. Чотирирічний син Марії кинувся за військовими, коли вони виводили його дідуся і батька. Про цей епізод вона згадує емоційно.
Давід кричав: «Не чіпайте дідуся! Не чіпайте тата!».
А один із них присів біля нього і сказав:
Не плач. Ми зараз із ними у війнушки пограємося і повернемося,
Росіяни відмовилися говорити, куди саме забирають чоловіків. За словами Марії, єдине, що вони сказали, – це «слідчі дії».
«Першу добу ми оповістили всіх, кого було можливо: СБУ, Червоний Хрест. Наступного ранку я пішла в комендатуру. Черговий спитав їхні прізвища і зник. Через годину повертається зі словами: «У мене є три списки. Один, який би тобі не сподобався, – там їх немає. У списках на вивіз із міста їх теж немає. Ну і загалом їх ніде немає», – згадує жінка.
Разом із мамою вони ходили до російської поліції, писали заяви про викрадення, які чергові у відділку рвали одну за одною. Повернувшись до комендатури, жінки чекали на будь-яку зачіпку. Лише ввечері їм повідомили, що Олександр та Віктор перебувають у Бердянську і мають повернутися додому.
«Мені подзвонили з невідомого номера. Сказали, що в батька піднявся тиск, питали, які ліки йому треба дати. Тоді я почула його голос. Він сказав: «Доню, ви вже наробили галасу. Тепер помовчіть і дайте нам зробити свою частину. Ми скоро будемо вдома», – згадує Марія.
Я знімала з нього верхній одяг – його спина
була синя від побоїв.
Як виявилося, росіяни возили Олександра та Віктора по складах, де родина зберігала гуманітарну допомогу. Зрозумівши, що чоловіки не мають зброї, їх відпустили. На дев’яту добу повернувся Віктор. На п’ятнадцяту – Олександр.
«Коли тато повернувся, я знімала з нього верхній одяг – його спина була синя від побоїв. А в Саші після повернення забої були на грудній клітині. Обидва дуже схудли. У тата й без цього були проблеми зі здоров’ям. Ми не могли звернутися в лікарню, бо їх відпустили за умови, що вони не звертатимуться. Ми з сестрою та мамою лікували їх кілька тижнів. Після відновлення вони продовжили евакуйовувати людей», – розповідає Марія.
Остання поїздка: росіяни перестали пропускати волонтерів
Після облоги Маріуполя родина Віктор та Олександр вивозили людей уже з Бердянська до Запоріжжя, а також возили гуманітарну допомогу. Ці поїздки тривали місяцями й поступово ставали дедалі небезпечнішими. За словами Марії, кожен рейс означав сімнадцять російських блокпостів, десятки перевірок, обшуків і допитів.
«Вони приїжджали до Запоріжжя, там наші партнери завантажували машини продуктами, памперсами, засобами гігієни, медикаментами, ковдрами. Потім вони поверталися назад у Бердянськ, трохи відсипалися і вже наступного ранку знову їхали», – згадує Марія.
Остання така поїздка відбулася в серпні 2022 року. Саме після неї родина ухвалила рішення виїжджати з окупації.
«Ця поїздка тривала п’ятнадцять днів. Для розуміння: від Бердянська до Запоріжжя – кілька годин дороги. А тут п’ятнадцять діб. Спочатку їх не випускали наші через масовані обстріли. Потім ще дев’ять днів вони просиділи в «сірій зоні». Випускали майже всіх, крім волонтерських машин. А коли вони повернулися додому, їм прямо сказали: це остання поїздка, більше вас не пропустять», – розповідає вона.
Тоді родина почала серйозно говорити про виїзд. Остаточно переконала ситуація з дітьми. Окупаційна влада дедалі активніше намагалася виявляти людей, які зберігали проукраїнську позицію. Одним із інструментів для цього стали школи.
«Особливо це стосувалося молодших класів. Діти не розуміли наслідків і могли чесно відповісти на будь-яке питання. До класу заходили люди й починали розмовляти з дітьми. Спочатку щось буденне: кого можна раніше відпустити додому, хто як навчається. А потім між іншим питали, хто ще навчається в українській школі. Діти піднімали руки, відповідали. А вже потім до батьків могли прийти. Так вони шукали тих, хто продовжував триматися України», – розповідає Марія.
Батько не погоджувався співпрацювати
з окупаційною владою і залишався собою.
За її словами, саме тоді вони з чоловіком остаточно зрозуміли, що залишатися з дітьми в окупації більше не можуть. У вересні родина виїхала до Києва. Проте Віктор залишився в Бердянську.
«Ми дуже просили його їхати разом із нами. Але він цитував Біблію: «Уражу пастиря – і розсіються вівці». Для нього це була не просто фраза. Там залишалися люди, які потребували допомоги. Залишалися старенькі, залишалася церква, залишалися ті, хто не міг виїхати. Він відчував відповідальність за них», – ділиться Марія.
Майже два роки після від’їзду доньки Віктор продовжував жити в окупованому Бердянську. Відкритих богослужінь більше не проводили, однак церковна громада продовжувала існувати.
«Вони вже не збиралися в приміщенні церкви. Люди просто ходили один до одного в гості, постійно змінювали місця зустрічей. Але громада продовжувала жити. Батько не приховував своєї позиції. Він не погоджувався співпрацювати з окупаційною владою і залишався собою», – говорить Марія.
Донька листується з ув’язненим батьком
Наразі єдиний зв’язок із батьком – листи. Марія листується з Віктором через спеціальну електронну систему.
Для мене це втрата.
Не смерть, а саме втрата.
«Я пишу лист, його передають в електронному вигляді, а тато вже отримує його там. Потім він від руки пише відповідь на бланку. Її сканують і надсилають нам назад. Так ми спілкуємося вже майже два роки. Буває, я сьогодні напишу листа, а через три дні вже отримую відповідь. Буває, чекаю тижнями. Іноді він потім пише: «Чого ти давно мені не писала?». Тоді розумію, що якийсь із листів просто не дійшов», – розповідає Марія.
На запитання, як це – жити, знаючи, що твоя близька людина перебуває в російській тюрмі, вона довго підбирає слова.
«Для мене це втрата. Не смерть, а саме втрата. Людина жива, але ти не можеш їй подзвонити, не можеш почути її голос, не можеш просто поговорити тоді, коли тобі це потрібно. Я татова доця. Мені завжди було важливо почути від нього: «Та нічого, прорвемося». І цього дуже не вистачає», – зізнається вона.
Найважчим Марія називає постійну невідомість.
«Ти прокидаєшся і не знаєш, що з ним сьогодні. Чи здоровий він. Чи отримав твого листа. Чи нагодували його. Чи не стало йому гірше. І цей страх постійно живе поруч із тобою», – каже вона.
Марія бореться за звільнення з російських тюрем тисяч українців
Власну історію родина Бондаренків давно перестала сприймати як виняток. На сьогодні тисячі українських цивільних залишаються в російських тюрмах та місцях несвободи. У Координаційному штабі неодноразово публічно заявляли, що трек із повернення цивільних з полону в окремих випадках важчий, ніж з військовополоненими.
«Особливо якщо цивільна людина родом з тимчасово-окупованих територій – вони (росіяни – ред.) вважають її своїм громадянином, і вчиняють згідно з їхніми законами. Це вдвічі ускладнює процес», – зазначає Марія.
Тому разом з іншими родинами полонених і незаконно утримуваних цивільних вона створила громадську організацію «Цивільні вільні».
Pазом ми можемо говорити про тих,
кого росія намагається зробити невидимими.
«Ми об’єдналися, тому що зрозуміли: поодинці нас не чутно. А разом ми можемо говорити про тих, кого росія намагається зробити невидимими. Ми їздимо на адвокаційні зустрічі, розповідаємо про цивільних бранців, говоримо про них в Україні та за кордоном. Робимо все, щоб про них не забули і повернули», – говорить Марія.
21 червня 2026 року Віктор відзначав день народження. Ця дата збіглася з Днем батька, який в Україні традиційно відзначають щороку. У своїх соціальних мережах Марія щемливо привітала батька.
«Ми чекаємо. Ми віримо. Ми працюємо. І ми обов’язково дочекаємося», – написала Марія.
