«Нові методи тортур уже не дивували» – звільнений із полону морпіх
Владислава звільнили з російського полону, але його брат-близнюк Станіслав залишається в неволі. Брати Чугуєнки разом боронили Маріуполь. Після окупації міста їх етапували в різні колонії і ті більше ніколи не бачилися. Frontliner розповідає історію 26-річного морпіха Владислава Чугуєнка, який провів у полоні 1227 днів і тепер вчиться жити в світі, що змінився, поки його не було.
Владислав повернувся додому 14 серпня 2025 року разом із кількома побратимами з батальйону, іншими оборонцями Маріуполя та десятками цивільних бранців Кремля. Станіслава не було поруч.
«Я був переконаний, що нас із братом обміняють разом. Але того дня він не вийшов. Це був удар», – розповідає Владислав.
День звільнення
Щойно автобус зі звільненими з полону прибув до лікарні, його обступили кілька сотень людей із прапорами та фотографіями зниклих безвісти й полонених. Скандували: «Дя-ку-є-мо!» і вигукували: «Хлопці, ви вдома!»
«Коли ми вийшли з автобуса, було відчуття, що нас розірвуть на шматки. Бо всі хотіли обійняти», – згадує Влад.
Охорона утворила коридор, через який звільнені з полону могли пройти до лікарні. З усіх боків люди вигукували прізвища своїх зниклих безвісти рідних. Показували фотографії. Ветерани зупинялися перед зображеннями і заперечно хитали головою – таких у колонії не бачили.
«Я був шокований. Я усвідомлюю, що хоч Маріупольський гарнізон є одним із найбільших, але таких самих гарнізонів і полонених дуже багато», – каже звільнений з полону морпіх.
У лікарні Влада оглянули та видали необхідне на перший час. Чоловіки вдягнулися в однакові спортивні костюми сірого кольору та вирушили на реабілітацію. Дорогою зупинилися на заправці. Там Влад із цікавістю розглядав ціни на полицях магазину.
– У вас тут зайва цифра на ціннику, – чи то пожартував, чи то серйозно зауважив Влад працівниці.
Та лише поблажливо усміхнулася і відповіла:
– Чую це не вперше, хлопче. Помилки немає.
Цим маршрутом уже проїхали тисячі звільнених із полону військових – у таких самих сірих костюмах, однаково поголені, зі схожою розгубленістю й тими самими запитаннями.
Листи з полону
На початку року родина Чугуєнків отримала лист із виправної колонії в Торезі Донецької області. Писав Стас: «Я не маю жодної інформації про брата – чи перевезли його кудись, чи ні». Для Влада це стало ще одним потрясінням.
«Брат не знає, що я вже на свободі», – каже він.
Родина час від часу отримує Станіславові листи. Але не в усіх колоніях листуватися дозволяють. Владислав пригадує, що в СІЗО Волгоградської області він лише одного разу отримав лист від матері. Бо в той день з перевіркою приїхала Федеральна служба виконання покарань та уповноважена з прав людини Росії Тетяна Москалькова.
«Мама писала раз на два тижні: два листи на місяць, двадцять чотири – на рік. До мене дійшов лише один», – розповідає Владислав.
Вже на волі він почав усвідомлювати, що багато родин просто не розуміють, як писати листи полоненим. Хтось опускав руки, бо ніколи не отримував відповіді. Але Влад постійно нагадує, що треба писати далі. Адже знає з власного досвіду, що один лист могли читати всі співкамерники. І це підтримувало.
«У полоні найважче залишитися самому. На самоті ти просто не виживеш», – ділиться Владислав.
Влад згадує, як одного разу його перевели в одиночну камеру. Спочатку було стерпно – міг побути сам, обдумати своє. Але швидко думки скінчилися. Влад почав накручувати сам себе. Сидіти в ізоляції довелося недовго, але він бачив, якими виходять після тижнів або місяців одиночки – зовсім іншими людьми.
«Там просто можна було втратити глузд», – розповідає морпіх.
Так заради виживання між сусідами по камері складалася дружба. Рятували інтереси, що були ще до полону. Влад переповідав однокамерникам стендапи, які дивився ще юнаком під час навчання у військовій академії. Згадували історії – життєві й вигадані. Та за півтора року в спільній камері теми вичерпалися. Полонені прокидалися й мовчки дивилися в стіни.
Але довіра виникала не завжди. Хтось міг підвести, триматися осторонь або йти на відкритий конфлікт. До того ж самі умови полону постійно загострювали напругу та підозри серед полонених.
Напруга в колонії
«Полонений постійно відчуває голод. Ми були в стані стресу двадцять чотири на сім, тому організм починав сам себе палити», – розповідає Влад.
В їдальні обслуговував російський засуджений. До цієї справи ставився абияк: комусь насипав ложку, комусь – двадцять пʼять. Влад і кілька полонених за столом почали розподіляти їжу порівну. Але наглядачі втручалися і забороняли це робити. За повторні спроби розділити їжу «порушників» били. Попри це, полонені вигадували способи, щоб вистачало всім.
Схожа ситуація була й із прогулянками: хтось мав кілька хвилин на вулиці, а хтось – години. Через ці відмінності Влад починав підозрювати когось у співпраці з росіянами. Люди відверталися одне від одного.
Незрозуміло, чи є це свідомим підходом росіян. Але схиляли до співпраці не лише перевагами. СІЗО №2 у Камишині, у якому сидів Влад, відоме систематичними тортурами. Працівникам цього ізолятора українська Генпрокуратура повідомила про підозру в жорстокому поводженні з військовополоненими та цивільними.
«Нас уже переставали дивувати нові методи тортур. Людина адаптується до всього», – згадує полон Владислав.
Про полон Владові нагадують шрами. Він досі погано спить, хоча нещодавно взагалі не міг заснути.
«Через два тижні після звільнення організм вийшов з режиму виживання. І в мене здоров’я почало сипатися», – розповідає ветеран.
Звикання до нового світу
Здивуванням для Влада став його банківський рахунок. За усі понад три роки полону йому надходили на картку бойові виплати. Ба більше, вони збереглися до копійки. Згодом Влад дізнався інші історії, коли рідні витратили всі гроші з рахунків полонених і ті не мали нічого для старту.
«Мій тригер, коли люди кажуть, що держава їм нічого не дала. Мене Україна не образила. Держава дала мені все», – пояснює морпіх.
Протягом останніх місяців траплялися добрі вчинки незнайомців. У крамницях наполягали на знижках, щойно дізнавалися, що він – оборонець Маріуполя. Під час реабілітації він прогулювався середмістям у Вінниці й побачив там волонтерів, які збирали на дрони. Влад підійшов і почав розпитувати:
– Поясніть, як працюють дрони, мені цікаво. Коли я воював у 2022 році, такого не було.
– Так ти ж воював, як ти не знаєш? – дивувалися ті.
– Я був у полоні.
– Де ти воював?
– У Маріуполі.
«Коли перехожі почули «Маріуполь, полон», вони всі обступили мене і почали тиснути руки, дякувати. А мені було максимально некомфортно», – каже ветеран.
Влад думає, що подяки заслуговують ті, хто добровольцями пішли воювати. Але сам він – кадровий військовий. Навчався у військовому виші під час АТО, а потім продовжив службу.
«Люди дякують мені за те, що я просто працював. Я не кинув родину, не зробив важкий вибір», – дивується Владислав.
Щосуботи ветеран виходить на акції на підтримку полонених та зниклих безвісти. Більше сотні людей збираються на площі із плакатами, на яких написані нагадування про долю полонених. Влад вітається з кожним, хто підходить на площу, бо це спільнота, де всі вже одне одного знають.
Матері зниклих безвісти, дружини полонених, ветерани, які самі пройшли полон збираються, щоб нагадувати про полон та долю зниклих безвісти.
Влад тримає в руках стяг із фотографією брата. Якщо роздивлятися обличчя на прапорі, а потім перевести погляд на того, хто його тримає, то їх майже не відрізнити.
Після акції Влад їде на інший край міста. Проходить між корпусами коледжу, відкриває двері у прибудові, заходить в залу. У невеликому приміщенні він проводить заняття зі змішаних бойових мистецтв. Один раз на тиждень сюди приходять чимало юнаків, дівчат, ветеранів. Тренування для Влада – розрада. Адже він робить те, що любить і перебуває у спільноті зі своїми людьми.
-
Заняття з бойових мистецтв, які для ветеранів та молоді проводить звільнений з полону морпіх Станіслав Чугуєнко, Львів, Україна, 28 березня 2026 року. Діана Делюрман / Frontliner
-
Заняття з бойових мистецтв, які для ветеранів та молоді проводить звільнений з полону морпіх, Львів, Україна, 28 березня 2026 року. Діана Делюрман / Frontliner
***
Привіт! Це Діана та Максим, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
