Щоденник Андрія та Інни
Репортер Андрій Дубчак і його колега Інна Варениця вирушили на Донеччину, щоб розповісти, як живуть прифронтові міста та села. Вони відвідають позиції українських військових, поспілкуються з місцевими жителями та ділитимуться фотографіями й нотатками з відрядження.
День 2. Lucky
Прифронтові орендовані квартири заледве відрізняються від будь-яких інших. І проблеми в них аналогічні. Цього разу в нас немає води і це не планове відключення. Зранку Андрій відправляється роздобути молока і питної води в магазині в нашому ж будинку і дізнається, що наша орендована квартира затопила цей магазин. Побутовий ремонт – плюс один до робочих задач.
На вулиці стійкі +35. Поки домовляємося з військовими про майбутню роботу — що можна робити? Правильно: їдемо на пляж. Найпопулярніше курортне й рекреаційне місце — озеро Слов’янське. Тут багато солоної води й лікувальної грязі.
Старші люди натирають грязями лікті, коліна і спини. Я знаходжу болотяну калюжу і стою якийсь час у ній. Переходжу у воду в озері – вона тепла і солона настільки, що шкіру аж щипає. Солону ропу бажано змивати. Для цього на пляжі є кілька кранів. В одному з таких грається півторарічна Єсенія.
Взагалі словʼянський пляж змінюється і розростається магазинами, точками оренди надувних матрасів. Тут навіть є укриття – бетонний схрон.
З боку укриття крокує чоловік із вівчаркою. Це Павло, він військовий, ще недавно ніс службу в Костянтинівці. Там взимку до нього й прибилась собака. Як виявилось, вагітна. Пологи були важкі, тож Павло допомагав прийняти цуценят. Із десяти малят зрештою одне не вижило. Героїчну мати-вівчарку Павло назвав Лакі (щасливиця). Лакі ніжно тулиться до нього.
Павло йде поплавати. Лакі солоної води уникає, але тримає в полі зору свого хазяїна.
На спортивному майданчику тренується молодий чоловік. Він теж військовий. Його плечі вкриті татуюваннями. Від стилізованих сюжетів смерті на правій руці до сюжетів життя на лівій. Він щиро радіє життю, адже вижив після мінних поранень. Між карикатурними зображеннями веселих мін на його правій можна розгледіти шрами від уламків.
Тим часом в іншому куточку області, де ще зранку було так само людно і мирно, вперше масована атака fpv-дронів: по ринку, пошті і магазинах. Мова про Добропілля, місто- логістичний-хаб і центр для тих, хто втік і тікає з Покровська та околиць. Саме туди ми їдемо наступного ранку.
День 1. Коли війна закінчиться?
Київ. Пізній ранок. Андрій їде своїм запилюженим фронтовим авто з багажником на даху, гальмує на світлофорі біля Майдану Незалежності. Поруч рівняється інша автівка, з якої визирає бородатий водій на вид років із сорок:
«Братіша, коли війна закінчиться?», – цікавиться він.
Не знаю, що в цій ситуації спантеличує більше: нетактовність, необізнаність, байдужість?
Цей злам у суспільстві існував і раніше, коли війна існувала лише для сходу України і окремих людей, кого вона поглинула у попередні АТОшні роки. Зараз він болючіший, тригерить сильніше.
Щоб знати більше про ситуацію на фронті, на фронт треба їздити. Тож ми їдемо. Востаннє разом із Андрієм ми працювали ще до повномасштабного вторгнення. В іншому житті.
Цього разу замість звичної швидкісної траси на Донеччину Андрій обирає маловідомі дороги.
«Люблю вивчати нові шляхи», – каже. Вчора він відремонтував кондиціонер у машині, тож я не протестую. За бортом +34. Наша подорож розтягується в часі, як плавлений камембер на картині Пікассо.
Периферійні дороги Харківщини йдуть через житні і соняшникові поля. Пейзаж у видошукачі скаче, бо периферійні дороги Харківщини давно не знали ремонту. Як показує досвід прифронтової Донеччини, при наближенні фронту логістика коштуватиме життя.
Проте тут поки є відчуття сільського дитинства і безпеки.
Косулі! Назад! – кричу я Андрієві і ми повертаємось сфотографувати сімейство (не впевнена, чи косуль), які грілись на сонечку в пшениці. Сполохані тварини пересікають пшеничне море і пірнають в ліс.
Ми вечеряємо короповою юшкою на березі озера, де цих коропів розводить літня пара. На душі максимально тепло. На вулиці вже смеркає, тож ми їдемо далі.
Над дорогою бачимо спалахи, схожі на фейєрверки. Ліворуч і праворуч. І вибухи. І черги трасерних куль. І пікапи мобільних вогневих груп.
Ми пропустили тривогу. Читаємо новини та зведення. Російські війська запустили чотири сотні шахедів. Третина з них клином проходить через Харківщину, і це відчутно.
Автори: Андрій Дубчак & Iнна Варениця
