Щоденник Андрія та Інни

День 1. Коли війна закінчиться?

Київ. Пізній ранок. Андрій їде своїм запилюженим фронтовим авто з багажником на даху, гальмує на світлофорі біля Майдану Незалежності. Поруч рівняється інша автівка, з якої визирає бородатий водій на вид років із сорок:

«Братіша, коли війна закінчиться?», – цікавиться він. 

Не знаю, що в цій ситуації спантеличує більше: нетактовність, необізнаність, байдужість? 

Цей злам у суспільстві відчувався і раніше, коли війна існувала лише для сходу України і окремих людей, кого вона поглинула у попередні АТОшні роки. Зараз він болючіший, тригерить сильніше.

Щоб знати більше про ситуацію на фронті, на фронт треба їздити. Тож ми їдемо. Востаннє разом із Андрієм ми працювали ще до повномасштабного вторгнення. В іншому житті.

Цього разу замість звичної швидкісної траси на Донеччину Андрій обирає маловідомі дороги.

«Люблю вивчати нові шляхи», – каже. Вчора він відремонтував кондиціонер у машині, тож я не протестую. За бортом +34. Наша подорож розтягується в часі, як плавлений «камамбер» на картині Пікассо. 

Периферійні дороги Харківщини йдуть через житні і соняшникові поля. Пейзаж у видошукачі скаче, бо ці шляхи давно не бачили ремонту. Як показує досвід прифронтової Донеччини, при наближенні фронту логістика коштуватиме життя. 

Проте тут поки є відчуття сільського дитинства і безпеки.

«Косулі! Назад!» – кричу я Андрієві. І ми повертаємось сфотографувати сімейство (не впевнена, чи косуль), які грілись на сонечку в пшениці. Сполохані тварини пересікають пшеничне море і пірнають в ліс.

Ми вечеряємо короповою юшкою на березі озера, де цих коропів розводить літня пара. На душі максимально тепло. На вулиці вже смеркає, тож ми їдемо далі.

Над дорогою бачимо спалахи, схожі на феєрверки. Ліворуч і праворуч. І вибухи. І черги трасерних куль. І пікапи мобільних вогневих груп. 

Ми пропустили тривогу. Читаємо новини та зведення. Російські війська запустили чотири сотні шахедів. Третина з них клином проходить через Харківщину. І це відчутно. 

 

День 2. Лакі

Прифронтові орендовані квартири заледве відрізняються від будь-яких інших. І проблеми в них аналогічні. Цього разу в нас немає води і це не планове відключення. Зранку Андрій відправляється роздобути молока і питної води в магазині в нашому ж будинку і дізнається, що наша орендована квартира затопила цей магазин. Побутовий ремонт – плюс один до робочих задач. 

На вулиці стійкі +35. Поки домовляємося з військовими про майбутню роботу – що можна робити? Правильно: їдемо на пляж. Найпопулярніше курортне й рекреаційне місце – озеро Слов’янське. Тут багато солоної води й лікувальної грязі.

Старші люди натирають грязями лікті, коліна і спини. Я знаходжу болотяну калюжу і стою якийсь час у ній. Переходжу у воду в озері – вона тепла і солона настільки, що шкіру аж щипає. Солону ропу бажано змивати. Для цього на пляжі є кілька кранів. В одному з таких грається півторарічна Єсенія. 

Взагалі словʼянський пляж змінюється і розростається магазинами, точками оренди надувних матрасів. Тут навіть є укриття – бетонний схрон. 

З боку укриття крокує чоловік із вівчаркою. Це Павло, він військовий, ще недавно ніс службу в Костянтинівці. Там взимку до нього й прибилась собака. Як виявилось, вагітна. Пологи були важкі, тож Павло допомагав прийняти цуценят. Із десяти малят зрештою одне не вижило. Героїчну мати-вівчарку Павло назвав Лакі (щасливиця). Лакі ніжно тулиться до нього.

Павло йде поплавати. Лакі солоної води уникає, але тримає в полі зору свого хазяїна. 

На спортивному майданчику тренується молодий чоловік. Він теж військовий. Його плечі вкриті татуюваннями. Від стилізованих сюжетів смерті на правій руці до сюжетів життя на лівій. Він щиро радіє життю, адже вижив після мінних поранень. Між карикатурними зображеннями веселих мін на його правій можна розгледіти шрами від уламків. 

Тим часом в іншому куточку області, де ще зранку було так само людно і мирно, вперше масована атака FPV-дронів: по ринку, пошті і магазинам. Мова про Добропілля, місто- логістичний-хаб і центр для тих, хто втік і тікає з Покровська та околиць. Саме туди ми їдемо наступного ранку. 

День 3. Ілюзія безпеки

Нарешті ми їдемо. Не можна говорити, куди. У серйозних міжнародних виданнях таке воєнне місце з воєнною таємницею називається просто – undisclosed location («секретне місце»). 

З дороги в «секретне місце» ми звертаємо в бік Добропілля. Якісна траса пролягає через широкі поля. Око не радується пейзажам, адже ця неприкрита посадками дорога найнебезпечніша: ось одна згоріла автівка, ось підбита друга. Над ними чоловіки натягують сітки. А вже за 20 хвилин російські дрони влучать тут у вантажівку.

Ілюзія безпеки – саме це відчуття висить тут у повітрі, поруч із російськими дронами, які рандомно і без розбору влучають у будь-що і будь-кого: і на дорозі, і в місті, яке ще вчора було центром життя, а сьогодні там навіть цивільні чоловіки озброюються мисливськими рушницями.

День 4. Рейтинг картоплі

Мене насварив фоторедактор. Неправильно, каже, ти ковбасу на хліб кладеш тексти пишеш. Щиро радітиму, якщо ви не розумієте жарту про бутерброд з ковбасою з радянського мультика, а значить, ви вільні від радянського минулого.

Отже, фоторедактор радить не писати про наші маршрути і наміри (хай читачі в репортажі читають). У щоденниках має бути про запахи, відчуття і те, що в репортажі не напишеш.

Дорогий фоторедакторе, батя, я стараюсь!

Сьогодні ми спали до обіду, а потім я писала текст. 

Розкажу про гастрономічне різноманіття Краматорська. В дні, коли ми не в полі, ми іноді їмо в кафе. І оскільки я не копаю лопатою та не стою у станка, то совість доїдає мене, що я ніби й не працюю. На противагу моїй совісті їм і я, і перебираю, де ж найсмачніше.

У мене є свій рейтинг страв і рейтинг, де ці страви готують краще. Оскільки я виросла в 90-ті на Луганщині, обов’язково картопля. Смажена. Як у дитинстві – напів кружальцями, в олії і з цибулею. Або по-модному по-селянськи – з кропиком і соусом з часником. 

Зараз літо, а літо – це окрошка. В Краматорську вона є у кожному кафе. А смачна вона мені тільки в двох: з редискою в одному або в другому на мінералці і на кефірі. 

Взимку – борщ. В одному кафе є юшка з білих грибів із Карпат. Точки здам тільки в особистих. Бо й так до мого приходу улюблені страви розбирають. 

З кавою простіше. Запашна і міцна – Кавʼярня Поруч. Найдовше працює рожева кавʼярня Coffee House. Андрій пив каву у «Кофейня №1», але там на полиці помітила книги: корінці з назвами приховані від відвідувачів. Там Донцова, Хакамада і Русско-украинский словарь. То не раджу. 

Взагалі з продуктами тут наразі все в порядку. В супермаркеті можна купити хоч устриці. На базарі –  місцеву городину та екзотичні фрукти. Солодкуваті місцеві помідори й олію. Справжню запашну. В дитинстві бабуся поливала такою олією хліб і присипала сіллю. 

Поки ми смакуємо їжу та спогади, дописуємо тексти та обробляємо фото, шукаємо, куди зможемо доїхати далі. Переписки з пресофіцерами, розмови зі знайомими та пошук інформації займає більше часу, аніж самі поїздки.

Дорогі читачі, якщо у вас є рекомендації, що писати і про що, пишіть Андрію.

День 5. Свої

Небезпека заледве відчувається, якщо вночі поспати лише три години. Мозок досі спить, страху немає. Є відчуття, що все відбувається наче з тобою, а наче ти спостерігаєш за всім збоку.

В умовах небезпеки чітко проявляються цінності: одні рятують життя, інші вчепились в житло, могили предків, рештки стабільності – навіть якщо це стабільність вибухів довкола. 

Небезпека обʼєднує. Обʼєднує групи людей, з тими чи іншими цінностями. Сьогодні ми з тими, хто обирає життя. Волонтери, правоохоронці, які вивозять людей із найнебезпечніших куточків. Повернувшись у наше базове містечко, ми знімаємо бронежилети і обіймаємось. Температура повітря сягає +36, наші футболки мокрі. Але обійми приємні. 

Чи можна було уявити в 2013 році, що обійми з правоохоронцями будуть такі важливі? Чи можна уявити обійми вдячності силовикам в Росії?

День 6. Поки це можливо

Наші дороги розходяться. Я (Інна) маю повернутись до Києва. Андрій залишається на Донеччині. 

Потяг уже чекає на платформі. Пари застигають в обіймах: вартість часу зростає що ближче до хвилини відправлення. Близькість нівелює явища фізики: скло вікна потяга розчиняється між долонями.

Я (Інна) розглядаю у вікні обійми прощань, крейдяні гори, посадки, поля, поля, посадки. Обійми зустрічі. 

Вже у Києві забираю з полиці свої два рюкзаки, торбу і валізу. Частину мого багажу підхоплює юна дівчина. Разом із друзями вона подорожує країною, досліджує область за областю. Останньою точкою Лівобережжя України для молоді стає Донеччина.

«Хотілось побачити, поки це можливо».

Автори: Андрій Дубчак & Iнна Варениця

Читайте також — Фронтовий щоденник Андрія і Альбіни