Подвійне життя режисера Олега Токара: опера вдень, полювання на дрони вночі
Удень він проводить репетиції, координує роботу десятків людей і стежить, щоб вистава у Національній опері України пройшла без жодного збою. Уночі бере до рук кулемет і сідає в пікап мобільної вогневої групи добровольчого формування «Мрія». Уже понад чотири роки життя режисера Олега Токара розділене між двома реальностями – роботою в театрі та нічним полюванням на російські дрони. Журналісти Frontliner побували на чергуванні з добровольцями, щоб побачити, як вони захищають небо над столицею.
«Шановні артисти балету, шановні артисти оркестру, запрошую вас зайняти свої місця. Починаємо першу дію. Всім з Богом», – саме так перед кожною виставою режисер Національної опери України Олег Токар звертається до артистів. За кілька хвилин згасне світло, диригент стане до оркестрової ями, а завіса повільно відкриється.
З режисерського пульта сцена проглядається повністю. В напівтемряві залаштунків, де переплітаються кабелі і тягнуться важкі конструкції рухомих куліс, Олег керує виставою від першого дзвінка до фінального поклону. Перед початком він перевіряє готовність усіх, хто працює над виставою: артистів, освітлювачів, звукорежисерів, реквізиторів. Погоджує дії з диригентом, стежить, чи не оголосили повітряну тривогу, і лише після цього дає команду починати.
«Це дуже кропітка, дуже відповідальна праця. Від початку до закінчення вистави я контролюю всі дії – до останнього акорду і до закриття завіси», – говорить він.
Робочий день Олега починається задовго до першого дзвінка. Поки глядачі ще не поспішають до театру, артисти вже розігріваються в балетному класі. Попереду – кілька годин роботи над виставою. Якщо хтось із виконавців захворів, терміново вводить заміну. Якщо змінилися мізансцени – перебудовує виставу так, щоб глядач цього не помітив.
Проведення вистави – це моя найулюбленіша частина роботи.
Потім ще до ранку в голові звучить музика, якісь акценти,
які потрібно було проконтролювати,
У театрі Олег Токар майже все життя. До Національної опери Олег прийшов після Київського хореографічного училища. До цього навчався в Харкові, а у дванадцять років переїхав до Києва. На сцені провів двадцять чотири роки – виконував провідні партії, перш ніж перейти за лаштунки.
Це відчуття неможливо ні з чим порівняти.
«Коли був артистом, найбільше любив той момент, коли виходиш на сцену і розумієш: зараз усе залежить від тебе. Це відчуття неможливо ні з чим порівняти. Але артист балету дуже рано йде на професійну пенсію», – говорить чоловік.
Кар’єра артиста балету коротка через великі фізичні навантаження. Та хоч Олег і перестав виходити на сцену як артист, театр ніколи не переставав бути головною справою його життя. Чоловік залишився працювати режисером.
«Тепер я вже не виходжу на сцену, але переживаю за кожного артиста. Якщо раніше відповідав лише за себе, то зараз – за всю виставу. Це інша відповідальність, інший погляд на театр, але любов до нього залишилася такою самою», – каже режисер.
За понад сорок років роботи в опері він звик жити за театральним розкладом. Та після фінального поклону артистів його день не завершується. Олег лише змінює місце роботи.
Друга робоча зміна
Попереду – нічне чергування мобільної вогневої групи ДФТГ «Мрія». Тут уже понад чотири роки чоловік служить добровольцем-кулеметником. Разом із підрозділами протиповітряної оборони він захищає небо над Києвом від російських ударних безпілотників.
Від театру до місця чергування – менше години дороги. Яскраве освітлення центральних вулиць поступається темним околицям міста, а замість театральних реплік час від часу лунають короткі повідомлення рації.
На нічному чергуванні Олег помітно змінюється. Зникає м’яка театральна інтонація, натомість з’являються короткі команди, уважний погляд і звична для людини на бойовому чергуванні зібраність. Він раз у раз повертається до екрана, де відображається повітряна обстановка.
«Знову заходять, бл**ь. «Шахеди» з півночі. Бачите?», – показує на монітор чоловік. Це означає, що будь-якої миті розмова може обірватися командою на виїзд.
Близько одинадцятої вечора таки лунає команда виїжджати на бойову позицію. Екіпаж займає свої місця: водій заводить автомобіль, оператор відкриває систему наведення, кулеметник готується до роботи. За нормативом у них лише кілька хвилин, щоб виїхати на визначену позицію.
Ще на початку повномасштабного вторгнення мобільні вогневі групи працювали майже навпомацки. Цілі шукали візуально – висвітлювали небо прожекторами й намагалися помітити російські безпілотники серед темряви. Тепер принцип роботи змінився. Екіпаж отримує інформацію про маршрут повітряної цілі, оператор стежить за її рухом на екрані планшета, а система допомагає навести кулемет у потрібному напрямку.
Раніше ми працювали на виїзді з прожектором. Зараз це вже неефективно.
Маємо SkyLock: бачимо ціль у реальному часі,
отримуємо інформацію через РЛС і самі наводимося,
Виїзд триває недовго. Екіпаж супроводжує ціль, але відкривати вогонь цього разу не доводиться – дрон залишає їхню зону відповідальності. Інформацію передають наступній мобільній вогневій групі, а добровольці повертаються на базу чекати нового виклику.
Навіть якщо вони не летять через нас – це теж наше досягнення.
Вони знають, що ми тут стоїмо, і враховують це,
Між різними реальностями
Майже щоранку після добового чергування Олег повертається додому лише на кілька годин. Встигає трохи поспати – і знову їде до Національної опери. У такому ритмі йому доводиться жити вже понад чотири роки. Найважчим він називає не нічні виїзди й не брак сну, а необхідність щодня перемикатися між двома зовсім різними реальностями.
Якщо в один день перетинаються вистава і чергування, побратими підміняють його на кілька годин. Олег їде до театру, проводить виставу, дорогою назад часто заїжджає купити хлопцям щось до чаю – і повертається на позицію.
«Для мене це найважче. Там треба добре провести виставу, щоб усе спрацювало, а тут – зробити свою роботу і нікого не підвести. Буває, ще їду сюди, а в голові прокручую, що можна було зробити краще в театрі. А приїжджаю – вже треба повністю переключатися», – говорить доброволець.
З часом Олег помітив, що між театром і нічними чергуваннями більше спільного, ніж здається. У театрі десятки людей працюють так, щоб глядач не помітив жодного збою. На бойовому чергуванні – той самий принцип. Кожен має свою роль, але за потреби може сісти за кермо, працювати оператором чи стати за кулемет.
«У театрі я маю зробити так, щоб усі служби спрацювали як одне ціле. Тут так само. Якщо треба, ми всі підміняємо один одного. Ми команда», – каже чоловік.
Усі добровольці мобільної вогневої групи мають цивільну роботу. Ілля Ізюбенко працює оператором «Нової пошти», Володимир Бражник – на виробництві, Олег щодня приходить до Національної опери. Уночі вони виходять захищати небо над Києвом, не отримуючи за це заробітної плати. Пальне, ремонт автомобілів, мастила, частину спорядження, воду й навіть їжу нерідко оплачують власним коштом.
«Ми не герої. Ми звичайні люди, у яких є сім’ї. Ми б із задоволенням зараз дивилися телевізор. Але хто це буде робити, якщо не ми?», – говорить Токар.
На початку повномасштабного вторгнення він прийшов у добровольче формування, щоб допомогти зупинити ворога. За чотири роки його мотивація змінилася. Тепер, каже Олег, справа вже не лише в самому обов’язку, а й у людях, поруч із якими він проводить майже кожну ніч. Разом вони виїжджають на бойову роботу, чекають команд, повертаються вранці додому, і знають, що в критичний момент можуть покластися одне на одного.
«Кажуть: «Ви ж можете піти». Можемо. Але якщо я залишуся вдома і почую, що летить дрон, то знатиму, що мої хлопці зараз тут, на чергуванні. Як я потім сам собі поясню, що не приїхав? Я їм довіряю, так само, як вони довіряють мені. Якщо ми всі разом – то ми і є захист», – розповідає чоловік.
Театр нікуди не зник із життя Олега, але війна змінила його місце в ньому. Спочатку він працює в Національній опері, а потім повертається на бойове чергування. До такого ритму чоловік уже звик: є справа, яку потрібно довести до завершення, і цієї мотивації вистачає, щоб знову заступати на пост.
***
Привіт! Це Руслана та Юрій, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Ця історія про те, що за захистом українських міст стоять звичайні люди з абсолютно різними цивільними професіями. Хотілося показати щоденну роботу добровольців, за яку вони не отримують коштів, і розповісти про їхню мотивацію. А ще нагадати, що їхня служба потребує не лише готовності виконувати бойові завдання, а й часу, сил та особистого ресурсу.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
