«Я не почув вибуху, я просто летів» – офіцер ДСНС Павло Петров розповів як вижив після повторного удару російського дрона
Під час чергової масованої ракетно-дронової атаки на Київ, 6 червня 2025 року, вибух одного з дронів-камікадзе спричинив масштабну пожежу в будівлях на вулиці Вадима Гетьмана – неподалік станції метро «Шулявська». На місці займання працювали пожежні, рятувальники та пресслужба ДСНС, коли стався повторний вибух. Унаслідок нього пресофіцер Павло Петров, який перебував на відкритій ділянці біля будівель, отримав множинні опіки, осколкові поранення та розрив барабанної перетинки. Його колега, пресофіцерка Інна Жельчик також зазнала тяжких травм: наскрізного уламкового поранення у плече, перелому плеча в трьох місцях, опіків третього ступеня, а також ампутації великого пальця руки. Найважчі поранення отримав водій екіпажу пресслужби Андрій Білоус – він досі перебуває в комі. Внаслідок вибуху загинули троє пожежників: Павло Єзгор, Данило Скадін та Андрій Ременний. Павло Петров розповів для Frontliner як вижив, а також дав кілька порад для тих, хто документує війну.
Павло Петров – пресофіцер ДСНС України, фотограф-документаліст. Він працює в системі Державної служби України з надзвичайних ситуацій з 2012 року. У пресслужбі – з 2016-го. Свій шлях розпочав із напрямку цивільного захисту, паралельно займався фотографією, що згодом і стало приводом до переходу в інформаційний підрозділ. Перші роки служив на Луганщині, а у 2020 році переїхав до Києва працював над фото та відео матеріалами для ДСНС.
Із початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року залишився в столиці. Разом із колегою Інною Жельчик три місяці мешкали та працювали безпосередньо в офісі пресслужби. Павло відповідав за фото- та відеофіксацію, Інна – за інформаційне реагування.
Пройшов оборону Києва, зафіксував наслідки обстрілів, руйнування у Києві, Бородянці, Бучі та багатьох інших містах. Влітку 2022 року Павла перевели до центрального апарату, де він почав висвітлювати роботу ДСНС по всій країні: Бахмут, Херсон, Умань, Харківщина, Донеччина, Запоріжжя, Одеса, Херсонщина. Неодноразово працював біля передової та у прифронтових містах. У 2024 році Павла призначили керівником пресслужби ГУ ДСНС у місті Києві.
Лише через два тижні після поранення Павло Петров зміг поговорити з репортерами Frontliner. Він розповів що йому врятувало життя після повторного вибуху.
Далі – його пряма мова.
– Звечора вже почали надходити повідомлення, що можливий масований обстріл. Тому я вирішив залишитися на роботі. Десь о першій ночі прилетіло у висотний житловий будинок. Я сказав Інні: збираймося, їдемо. Відзняли пошкодження квартири. Після хотіли поїхати ще на одну локацію, але не поїхали через повторні обстріли туди. І повернулися в офіс. Обстріли міста продовжувалися, але влучань у житлові будинки не було. Потім десь о 3:30 виїхали на велику пожежу після прильоту біля метро «Шулявка» – там вже була потреба координувати медіа.
Ми з Інною зайшли всередину. Я зняв кілька кадрів, записав відео, відправив оперативним. Кажу Інні: «Нумо виходити, небезпечно», бо горіло добряче. Конструкції були поправлені та хиткі. Вийшли, все окей. І ще було повідомлення про те, що шахеди біля Броварів. В нас з безпекою все було продумано – авто стояло розвернуте у сторону Берестейського проспекту, щоб, якщо що, то швидко виїхати. І по-друге, у нас було намічене місце схованки від дронів, це був підземний перехід. До нього 10 метрів, і 10 метрів до автівки.
Останнє, що пам’ятаю – кажу Інні: «Скидай матеріал», а сам йду знімати далі. І тут… не було звуку. Ніби тебе підхоплює і кидає у повітря. Я не почув вибуху, я просто летів. Летиш. І дзвін у вухах.
«Я що, вмер?»
– Я стояв лівим боком і майже не чую на це вухо зараз, бо розірвало перетинку. Я почув оцей чистий дзвін такий. Сильний-сильний. І все… політ. І я собі думаю в голові: «Все. Вмер».
Знаєш, як кажуть, що час сповільнюється. Він не сповільнюється. Це у тебе голова починає дуже швидко працювати. І от у мене декілька думок одночасно. «Я що, вмер?», «Це я зараз помру?» І думаю, «Бл*дь, як тупо…», знаєш, типу помер, коли ти не очікуєш. А потім думаю: «Чорт, що ж це вибухнуло так?». І все, я впав.
Лежу, однією рукою на чомусь дуже гарячому. На ній і досі опік, який сам заживає, бо опікові рани не зашивають. Я отак впав, лежу і думаю: «Треба повзти, бо ще щось прилетить». І я починаю повзти по цеглі, по якісь арматурі. І скрізь чорний дим. Подумав, що мене завалило, і що не буду знати куди повзти. Думаю, «Треба вставати».
Встав, подивився. Ноги цілі. Я стою, нічого наче не болить. Я виставив руки перед собою. Це я зараз не можу поки випрямити, бо опіки стягнули шкіру. А тоді я їх випрямляю, дивлюся, руки є, пальці є. Я такий – окей. Часи висять (я не знав тоді, що їх уламком розбило), і фотик висить, і сумка є, все наче на місці. І я пішов. Просто пішов шукати Інну, бо я пам’ятаю, що вона десь поруч.
«Боявся, що вона померла»
– Я буквально метра три пройшов, і її знайшов. Вона лежала, обличчям вниз. Я спочатку зупинився. І подумав, що я боюсь на неї підходити. Я боявся, що вона померла. Я не хотів побачити її мертвою. Боявся, що якщо я підійду, то я нічого не зможу зробити. Розумієш? Але ж я не можу її тут залишити. Підійшов. Нахиляюся, а вона навіть не ворушиться. Лежить долілиць в броніку, і без каски, яку зірвало з неї. Питаю: «Ти як? Ти мене чуєш?» А вона відповідає: «Я ніг не відчуваю». Тоді я зрозумів – вона жива і при тямі. Я її схопив за лямку на бронежилеті та потяг. У мене була велика рвана рана на лівій руці, і я розумів, що я її фізично не підніму. І я вирішив її тягти. Я її відтягнув буквально метрів на 10 звідти. В принципі, де вже було чисто, на асфальті нічого не було.
І в шоці кажу їй: «Слухай, де твій телефон?» А мій був у руці в момент вибуху… І його здуло.
А вона мені: «Я не відчуваю нічого».
А мені треба було швидку набрати. І я побіг шукати.
Повертаюсь до неї – біля неї вже одна чи дві людини. Я дістаю свій турнікет і кажу: «Слухайте, давайте їй накладемо, бо треба».
Вони кажуть: «Давайте ми її в безпечне місце винесемо і вже там». Ми її взяли, понесли. Занесли в підземний перехід, поклали. А я ж в шоці був після вибуху, і є на відео момент, коли я їй кажу: «Тільки нікуди не йди» (сміється). І біжу наверх, шукати швидку. Там дуже довго кричав: «Де швидкі, бл*дь?! Дайте мені подзвонити у швидку! Її треба забрати!».
Мені кажуть: «Вже викликали. Чекайте».
«Це точно не кінець»
– Я повернувся. Інні накладали турнікети. Вона дуже сильно кричала. У неї одна рука була розірвана, в іншій відкритий перелом. Кров зупинили. Передивилися, нічого наче ніде більше не текло. І вона просто лежала й чекала. Біля неї був пожежний, давав воду. Вони хотіли зрізати з неї бронік, а я кажу: «Стоп. Я знаю, як знімається». Зняли акуратно, бо думаю: «Бл*дь, майно, хто нам потім його відшкодує, ті зрізані петлі?» (сміється).
Мені наклали турнікет, але він не тримався. Кровотеча продовжувалась. Звідси – тут, де дірка, і звідси (показує на руки). Відкрита рана.
Я взяв футболку, яку ввечері відклав, синтетична якась, і просто перемотав. Потім другий турнікет вже затягли так, що я просто кричав. Потім я курив, сидячи біля неї, і думав: «Це точно не кінець. Ми ще повернемось».
Життя врятували бронезахист і випадок
– Я не можу сказати, що мене врятував Бог чи ще щось. Я можу сказати одне: що точно врятувало життя – це те, що ми були в бронезахисті. І ще – випадок, звісно. Бо могло прилетіти куди завгодно. Як тим пацанам, яких ховали в закритих трунах, де вже немає голови чи ще чогось.
Ще водій нашого екіпажу, Андрій Білоус, отримав найважчі поранення. Він досі у комі. Також загинули троє пожежників ДСНС – Павло Єзгор, Данило Скадін і Андрій Ременний.
Все, що було під броніками – ціле. Усі життєво важливі органи після вибухової хвилі – цілі.
Броніки з нас тоді зняли. Я не знаю, чи їх можна ще використовувати. Бо мені пообіцяли, що їх ніхто не чіпатиме, поки я сам не повернуся на роботу.
А ще я собі вже придивився балістичні окуляри.
Під час вибуху де й ми постраждали, один з керівників частини стояв біля драбини, якою піднімалися пожежники. І він каже їм: «Опускайте забрала, бо температура». Вони опустили. Вибух. Летить уламок – розбиває хлопцю забрало прямо на рівні ока, і рикошетить вище, в брову. Якби не було забрала, було б мінус око.
Так що в планах – балістичні окуляри. І, звісно, каска. Кевларова.
Руки чешуться фотографувати. Навіть у лікарні я з плівковим фотоапаратом ось ходжу.
«Попереду ще довгий шлях»
– Вже на другий день після операцій з нами працював психолог. Я довго думав: що я зробив не так? Чи міг запобігти? Але всі кажуть: ви зробили все правильно. Просто це війна. Але найбільше нам допомагає те, що ми тримаємося разом.
Реабілітацію нам обіцяють трохи пізніше.
У мене то що: з одного місця шви вже зняли, в іншому ще лишили, і воно так поступово заживає. Залишаться тільки шрами.
А от в Інни ще багато чого попереду. Треба розбиратися з рукою – з апаратом Єлізарова, з пальцями. Ще буде повторне втручання в плечову кістку: ставитимуть пластину, вирівнюватимуть усе це. Навіть якщо її скоро випишуть зі стаціонару на амбулаторне лікування – попереду ще довгий шлях. І потрібна буде тривала реабілітація.
Ми зараз працюємо над тим, щоб усе йшло якомога швидше. Дуже вдячний медичній службі ДСНС – вони реально втручаються в цю історію, допомагають пришвидшити процес. Бо зараз, на жаль, дуже багато поранених, і всюди черги.
Ну, і ще спілкувалися з Superhumans щодо протезування великого пальця на лівій руці.
Важливо, щоб Інна вийшла з робочою рукою. Рукою, яка буде працювати все життя.
Подвійні удари
– Раніше по Києву це були поодинокі випадки. Таке часто бувало в Харкові чи Одесі – там, де долітало дуже швидко. Але от такі історії, як зараз у Києві – повторні удари – це вже стає нормою.
Якщо провести якусь лінію по цьому року, то повторні удари трапляються дедалі частіше. І мені здається, що далі в цьому плані буде тільки гірше. Треба якось міняти підхід і реагувати на це відповідно. Ми вже, в принципі, зробили для себе такий алгоритм.
Зараз дуже обережно ставимося до локацій. Треба аналізувати, що це за місце. Чи можна там працювати. Треба, щоб у вас було все продумано і щоб до всього були готові.
От якщо згадати нещодавній обстріл, то у нас в пресслужбі є дівчина, яка виїхала на місце прильоту – там було повністю зруйновано під’їзд житлового будинку. Вона приїхала, почали працювати, і пішли повторні удари. Усі просто зупинили роботу і ховалися в підземному переході, чекали, а потім вже продовжували роботу.
Ми виїжджаємо разом з пожежниками на місця прильотів у житлову забудову – туди, де є загроза життю або здоров’ю людей. Якщо хлопці працюють там, і ми маємо бути там. І навіть якщо керівництво після нашого випадку захоче нас убезпечити, ми будемо сперечатися. Ми не можемо сидіти й чекати до відбою тривоги.
Треба розуміти: те, що сталося з нами – це випадковість. Яка могла трапитись із будь-ким. Вона сталася, але слава Богу – чи не Богу – ми вціліли. Отже, мабуть, ми ще щось не доробили в цьому житті.
«Як зробити, щоб в таку ситуацію більше не потрапити»
– Ніколи не треба забувати й думати, що якщо тебе раз десь пронесло, то пронесе і надалі. Усіх нас десь проносить. І ти думаєш: це був мій другий день народження. А потім забуваєш про той другий день народження, бо у тебе вже ще один з’явився. А потім іще один. І неправильно, щоб це ставало якоюсь нормою. Треба робити для себе засічки в пам’яті, коли ти потрапляєш у подібні ситуації. Я от собі зробив. Я кожен день думаю, як мені зробити так, щоб більше в таку ситуацію не потрапити.
Такі «дні народження», це, мабуть, уже третій… Перший був у Бахмуті перед Новим роком 2022-го. Тоді нам снаряд прилетів прямо під зад машини, коли ми воду цивільним доставляли.
Другий – у Херсоні в 2023-му. Нас тоді обстрілювали на Корабельному острові артою і «Градами». Ми 40 хвилин під бордюром лежали. Двоє наших працівників тоді дістали поранення.
І є ще така штука. Коли з тобою нічого поганого не сталося, значить все ти правильно зробив. Не варто про це правило забувати.
Тим хто їздить на «прильоти» треба обов’язково пройти курси тактичної медицини. Це must have. І бажано їх регулярно проходити. Аптечка. Декілька турнікетів. План евакуації на місці. І броня. Нас врятувала броня. Все, що під нею – залишилось цілим. Також балістичні окуляри.
Ну і координуватися з пресофіцерами, які знають ситуацію. Ми от зараз почали впроваджувати алгоритм дій: якщо немає життєвої загрози людям, не виїжджаємо до відбою тривоги.
Ну і менше знімати з балкона, коли працює ППО… (сміється).
«Дякую за підтримку»
– Дякую всім, хто долучився до збору!
Щиро дякую! Бо зараз у нас триває лікування, попереду – відновлення. І водночас є потреба оновити фототехніку, переглянути весь бронезахист, і загалом посилити рівень безпеки пресслужби.
Бо є речі, які ми можемо офіційно закупити – через процедури, тендери. Але це займе час. А є речі, які треба зробити вже, і вони будуть реально рятувати життя та здоров’я особового складу. І ми зможемо просто працювати і водночас залишатися захищеними.
А я сподіваюся, що скоро вийду з лікарні та буду працювати, бо навіть тут у мене руки чешуться фотографувати. Я ще не дознімав те, що хочу.
Автор: Андрій Дубчак
Читайте також — Масовані атаки: хроніка ворожих обстрілів Києва та області
