«Його називали сонцем Донбасу»: Олексій Юков понад двадцять пʼять років шукав загиблих
Автомобіль Олексія Юкова підірвався на міні в Лиманській громаді на Донеччині 5 серпня 2026 року. Олексієві було 40 років. Понад двадцять пʼять років він займався пошуком загиблих. Спочатку їздив у експедиції на місця боїв минулих воєн, а після 2014 року разом із командою «Плацдарму» працював на сході України та повертав родинам тіла загиблих військових. Матеріал Frontliner – про людину, яка багато років шукала інших, і про тих, хто тепер згадує його.
Олексій почав займатися пошуковою роботою ще підлітком. У Слов’янську, де він ріс, на місці старого кладовища будували лікарню. Під час робіт із землі діставали людські кістки. Побачене настільки його вразило, що вже з 13 років він почав сам шукати загиблих і повертати їхні рештки з землі.
Він очолював пошуково-рятувальну групу «Плацдарм», яка з 2014 року працювала на фронті та деокупованих територіях. До 2014 року Юков разом із пошуковцями повертав для поховання останки воїнів, загиблих у Другій світовій війні. Після початку повномасштабного вторгнення команда почала шукати загиблих сучасної війни – українських військових, цивільних і російських солдатів.
Ми їх витягали з-під обстрілів,
знаходячись в тотальному пеклі.
Команда їхала туди, де інші не могли або не встигали забрати загиблих. Їхня робота часто починалася тоді, коли фронт уже змістився далі: вони поверталися на місця боїв, шукали рештки в лісах, полях, зруйнованих будівлях і техніці та намагалися встановити особи загиблих.
У березні 2024 року Frontliner публікував матеріал про роботу «Плацдарму». Юков розповідав про один із виїздів у район Кліщіївки. Вісім загиблих лежали у чорних мішках. Про деяких на той момент було відомо лише місце, де їх знайшли, та номер. Потрібно було ще встановити, хто вони – українські військові чи російські. Пошуковці працювали поспіхом, бо залишатися на відкритій ділянці було небезпечно.
«Ми їх витягали з-під обстрілів, знаходячись в тотальному пеклі. Я намагався забрати й зібрати все, що можливо, навіть шматки тіл, що звисали з гілок дерев. Ким би не була ця людина, її тіло важливо доставити рідним й дати її душі знайти спокій», – розповідав пошуковець про свою роботу.
Олексій Юков разом зі своєю командою знайшов і передав для репатріації та поховання понад три з половиною тисячі тіл полеглих українських військових та загиблих у зоні бойових дій. За пошуком для Юкова завжди стояли конкретні люди – батьки, дружини та діти, які чекали на своїх рідних. Він спілкувався з родинами зниклих безвісти, пояснював їм, як відбувається пошук та ідентифікація, і намагався залишатися на зв’язку навіть тоді, коли новин не було.
Якщо тіло було сильно пошкоджене і встановити особу за документами чи особистими речами не вдавалося, пошуковці шукали інші можливості. Юков розповідав, що іноді доводилося оглядати навіть зуби – пломби, коронки чи імпланти могли допомогти встановити особу, якщо родичі знали про них.
Так вони могли працювати кілька днів на одному місці, перебираючи землю і збираючи дрібні фрагменти. Юков говорив, що для стороннього це може бути просто кістка чи частина тіла. Для родини – це людина, на яку вони чекають.
Пошуковці згадали роботу з Олексієм Юковим
5 серпня 2026 року Олексій Юков загинув у Лиманській громаді на Донеччині. Він їхав автомобілем, коли той підірвався на міні. Олексію було 40 років. До його загибелі він понад двадцять пʼять років займався пошуком загиблих. Тепер його самого проводжають ті, з ким він працював, кого знав багато років і для кого його робота була частиною власної історії.
Поля, де він працював,
теж часто були серед соняхів,
7 серпня у селі Микільське на Донеччині мало відбутися прощання з Олексієм Юковим. Росіяни не дали провести його на рідній землі – через загрозу цілеспрямованого удару авіабомбами церемонію скасували. Тому сотні людей – колеги, друзі, військові та небайдужі люди – прийшли на Майдан Незалежності в Києві, щоб попрощатися з героєм і провести його в останню путь.
Марина Зима не раз їздила з Олексієм у пошукові експедиції та працювала поруч із ним на місцях, де знаходили загиблих. На прощанні вона стоїть із кількома соняшниками в руках.
«Я їхала на поховання і везла соняхи. І ще думала: який дивний вибір, чому я саме соняхи обрала? А потім уже на прощанні почула, що його називали сонцем Донбасу. Коли побачила, скільки людей йде з соняхами – подумала, що це навіть символічно. Бо поля, де він працював, теж часто були серед соняхів», – говорить дівчина.
Це вже душа,
це вже не жива людина,
Вона вперше зустріла Олексія Юкова у 2020 році під час пошукової експедиції разом з пошуковцями «Плацдарму». Спочатку «юківці» навіть трохи лякали її – чоловіки спортивної статури, з бородами, дуже серйозні на вигляд. Але згодом це враження змінилося, згадує Марина:
«Ми всі сиділи за столом, почали спілкуватися. І виявляється, люди простіші, ніж можна було собі уявити. Одразу з усіма якось налагодився зв’язок, у цій дружній атмосфері всі одразу як рідні стали. Я до Олексія дуже прикипіла».
Під час однієї з експедицій «Плацдарм» працював на місці великого поховання, де знайшли 54 загиблих. Марина приєдналася до команди на один день. Олексій показував їй, як вони працюють, пояснював методику, звертав увагу на деталі.
«Він сидить навпроти мене і показує, розказує, що і як робити: «Туди не лізь, там краще не чіпай, бо завалиться». Дуже терпляче – 1000 і 1 раз покаже, якщо треба. Вони забирали всі рештки на місці – буквально кожну фалангу, кожну кісточку», – розповідає вона.
Та найбільше Марина запам’ятала не лише його професійний підхід. Каже, Юков умів пояснювати речі, які спочатку здавалися їй неправильними та непотрібними. Наприклад, чому «Плацдарм» забирає з поля бою не лише українських військових.
«Коли я казала: «А навіщо ви тіла росіян збираєте? Своїх збирайте», – він почав пояснювати, що всі перед смертю рівні. Що глумитися з того, що росіянин тут мертвий лежить, не можна. Це вже душа, це вже не жива людина», – згадує Марина.
Згодом вона почала називати Юкова своїм наставником. Він навчав не лише пошукової справи, а й уважності до людей, каже дівчина:
«Його унікальність – у людяності. Він до всього і до всіх ставився з цією людяністю, якої не вистачає нам у світі. Він міг чітко побачити людину: що її турбує і чим їй можна допомогти».
Про свою роботу Олексій говорив не як про обов’язок, а як про те, без чого вже не міг. Марина згадує їхню останню особисту зустріч у лютому 2026 року. Вона запитала у чоловіка, чи вдається йому хоча б трохи відпочивати.
«Марино, який відпочинок на війні? Якщо відпочивати постійно, робота не буде робитися. У мене покликання, у мене місія. Вони кличуть, вони мені сняться, я їх бачу, я їх відчуваю», – відповів він.
В одному з останніх листувань Олексій написав дівчині: «Тримайся, Мариночко. Тримаємо небо разом».
Після його загибелі вона часто повертається до цих слів. Каже, вони нагадують їй про те, що він постійно повторював: треба пам’ятати про тих, хто вже на небі, і нести шану.
«Він завжди казав: «Наш девіз – ніколи не здаватися». Тож треба тримати це небо разом, ніколи не здаватися і любити свій край так, як любив Олексій», – додає Марина.
«Я так втомився від війни»
На прощанні з Олексієм його дружина Євгенія Калугіна говорить до нього і до людей, які прийшли провести його в останню путь. Дякує всім, хто сьогодні поруч із нею, а також тим, хто багато років підтримував «Плацдарм».
Жінка згадує про останні місяці життя Олексія. Каже, що війна і робота ставали для нього дедалі важчими. Незадовго до загибелі він сказав їй:
Я так втомився
від війни.
Євгенія ділиться спогадами, як удвох з Олексієм вони мріяли про майбутнє, у якому не буде війни, і в якому б разом виховували доньку. Вона говорить про нього вже не як про керівника «Плацдарму», якого знали за його роботою, а просто як про свого чоловіка:
«Я пишаюсь тим, що я твоя дружина. Що я народила тобі доньку».
У своїй промові вона кілька разів повертається до людей, яких «Плацдарм» досі має знайти. Каже, що загиблих ще багато, і робота, яку Олексій робив роками, не може закінчитися разом із ним.
«Я тобі обіцяю, що ми це продовжуємо. Тому що вони заслуговують. І ти заслуговуєш на те, що ти робив», – говорить Євгенія.
8 серпня 2026 року петиція про присвоєння Олексію Юкову звання Героя України посмертно набрала необхідні для розгляду голоси. Наразі вона очікує на розгляд Президента. Памʼять про Олексія залишатиметься не лише в роботі «Плацдарму», а й у тисячах людей, чиїх рідних він допоміг повернути додому.
