Війна – останнє, що вони побачили. Незрячі ветерани повертаються до життя

Ветеран Михайло Михайлик багато жартує. Говорячи про здобутки в адаптації, він скромно визнає, що потрібно ще багато вчитись і тренуватись. Особливо, що стосується користування телефоном. Але гордо промовляє: «По YouTube я вже – бог».

Тримаючи тростину, однією рукою Михайло намацує двері і стукає.

«Заходьте!», – чути за дверима.

У кімнаті зустрічають Інна і Тома, тренерки з соціального побуту. Вони перенавчають ветеранів основам: наливати воду в склянку, готувати, складати одяг.

«Михайле, сідай», – каже Тома, відсуваючи стілець від столу.

Сьогодні ветеран вчитиметься «бачити» на дотик. Дівчина передає тренажер – мотузку, на яку нанизані дерев’яні блоки різної форми. На фігури нанесений рельєфний малюнок. У тренажері незрячий може впізнати тварин, рослини або явища природи. Михайло намацує малюнок однією рукою і деякий час мовчить.

«Я хвилююсь», – визнає він.

Не хвилюйся, у тебе все вийде!

Невдовзі Михайло каже те, що вразило обидвох тренерок: «Це – божа корівка?».
Дівчата запевняють, що він – перший, хто одразу впізнав цю комаху.

«У тебе дуже розвинута увага», – каже Інна.

Далі Михайлові вдається впізнавати складні предмети, але простіші підказують тренерки. На занятті він наливає воду в склянку, чіпляючи на вінця пластиковий футляр. Звуковий датчик рівня рідини допомагає Михайлові не вилити ані краплі на стіл.

«Вмієш грати у хрестики-нулики?», – запитує Інна.
«Та колись чемпіоном був», – відповідає ветеран.

Дівчина ставить на стіл дерев’яну дощечку з дев’ятьма отворами. «Чемпіон» швидко розбирається, як грати в гру дитинства по-новому. Один за одним Інна і Михайло заповнюють вільні отвори дерев’яними фігурами. Щоразу – нічия.

Як ветеран дізнався, що втратив зір

Ще нещодавно Михайло Михайлик не почувався собою. Він вже вдруге у таборі, тож цього разу його запитали, яка різниця між двома заїздами. Ветеран пояснює, що насамперед змінився сам.

«Я себе не пам’ятаю. Мені було важко», – каже він.

Раніше чоловік працював на одній з найвідоміших кондитерських фабрик в Україні. Торти з кремами, що виготовляв Михайло, куштував чи не кожен українець. У переддень повномасштабної війни він саме був на роботі. А вже наступного дня тримав у руках автомат. Доброволець пройшов бої за Сіверськодонецьк, а потім спостерігав за окупованим містом згори – у Лисичанську. Він також утримував «дорогу життя» між Бахмутом та Часовим Яром. Росіяни крили забороненим озброєнням: фосфорними і вакуумними бомбами. Михайло розумів, що шансів на помилку він не мав. Адже було враження, що по той бік фронту росіяни зайняли вже кожну багатоповерхівку. Був водієм, штурмовиком, а наприкінці служби – оператором FPV у 77-й аеромобільній бригаді. Під час виходу на позиції Михайло потрапив під російську атаку.

Був вибух. Я побачив, що немає руки. Відчув, що не бачу на одне око. За кілька секунд я вже не розумів, де я. А потім – темрява.

Під час лікування інші військові розповідали, як поранені проходили кілька кілометрів і ще бачили, а в одну мить – повністю втрачали зір. Місяць Михайло лежав у госпіталі, прикутий до ліжка.

«Тільки після цього я дізнався, що у мене немає очей», – згадує він.

Вибух також вразив Михайлів слух. Але лише отримавши слухові апарати, він зрозумів, що багато не дочував. Попереду на нього також чекає протезування. А поки Михайло віддає свій час спорту та реабілітації.

Ветеран вивчає шрифт Брайля

Реабілітацію проходять дванадцятеро ветеранів, більшість з них приїхали сюди з дружинами. У перші дні табору – мряка й туман. Тому подружжя Андрій і Людмила Козиренки сидять на подвір’ї під навісом.

«Зараз я бачу сіру пляму», – каже Андрій.
«Андрюха, не хочу тебе розчаровувати, але я – теж», – сміється Людмила.

Атака російського безпілотника забрала у Андрія Козиренка зір. Сітківка відшарувалася, але є зоровий контакт. Це дає надії на те, що він зможе бачити.

«Може, тобі полагодять зір», – міркує дружина.

Не хочу тебе засмучувати, але якщо полагодять, то я знову піду на війну.

Коли Людмила побачила свого чоловіка у госпіталі, він сидів на ліжку з перемотаними руками, заклеєними очима і нічого не чув. Вона підтримувала його у реабілітації. Новий рік зустріли разом у лікарні. Лікарі зашили рани на Андрієвих руках і тепер про травму нагадують шрами. Він мав низку операцій на вуха, адже обидві барабанні перетинки розірвались. Поки триває реабілітація, чоловік має уникати води. Якщо дощ – краще сидіти вдома. Ветеран також пройшов шість операцій на очі.

Аби вивчити шрифт Брайля, потрібна мета.

«Він служив у взводі безпілотників. Їх всюди називали «соколами», – розповідає Людмила. – Я кажу, підбили мого сокола. А лікар мені: «Нічого, буде кажаном».

Далі за графіком – заняття з соціального побуту. Людмила йде разом з чоловіком. Сьогодні вони вивчають шрифт Брайля. Андрій пояснює Інні й Томі, що хоче вивчити цифри, щоб орієнтуватися у ліфті.

«Аби вивчити шрифт Брайля, потрібна мета, – пояснює тренерка з соціального побуту Тома. – У мене був ветеран, який хотів вивчити лише ті літери, які використовуються в гральних картах».

Тома накладає трафарет на папір та грифелем виводить цифри шрифтом Брайля. Передає Андрієві. Той кладе пальці на папір – Тома допомагає вести. Андрій читає: «Один, два». Людмила спостерігає, визираючи з-за спини чоловіка.

«Поки важко», – визнає Андрій.
«Та перший раз же! – каже дружина, – Ти вчора говорив, що взагалі шрифт Брайля не зможеш читати».

Після заняття Андрій і Людмила знов ідуть на вулицю перепочити. Неподалік проїжджає квадроцикл. Андрій впізнає звук двигуна – до повномасштабної війни він любив ганяти на околицях Дніпра.

«Будеш тепер ти вести квадрик», – каже він дружині.
«Та я навіть сідати на них боялась! А тепер вести цю херню. Ми ж будемо як бабусі їхати», – відповідає вона.
«Неважливо», – каже Андрій, всміхаючись.

Людмила бере чоловіка під руку і відкриває двері. Зараз жінці також потрібно вчитись – попереду заняття зі супроводу.

Дружини вчаться бути поруч

У таборі дружини ветеранів вчаться допомагати чоловікам правильно – без гіперопіки. Цьому навчає керівниця громадської спілки «Сучасний погляд» Олеся Перепеченко. Вона понад п’ятнадцять років працює з незрячими і переконана: підтримки насамперед потребують дружини.

«Коли чоловік тримається за вас під час ходьби, він повністю відпускає ситуацію під ваш контроль. Але важливо, щоб він звертав увагу на тактильність, свій рух щодо вас, вітер і температурні режими», – пояснює Олеся на занятті.

Потім дружини працюють у парах: одна в масці, інша – веде. Усе починається з простого запитання: «Чи потрібна тобі моя допомога?». Завдання – відвести партнерку до дверей, правильно їх відчинити та спустись сходами. Дружини вивчають не лише правильні жести та спосіб ходи, а також готуються до кризових ситуацій.

«Будь-якими шляхами залагоджуйте гострі кути. Не провокуйте агресію їхню на самих себе за те, що вони не бачать», – радить Олеся.

Після вправ жінки сідають у коло і обговорюють: що вдалося, що варто змінити.

На реабілітацію стоїть черга з ветеранів

За сніданком директорка табору Олеся Перепеченко вже в телефоні. Переслуховує повідомлення і відповідає на дзвінки. Паралельно з веденням цього табору, жінка шукає фінансування на наступний.

«На травень у мене вже є група ветеранів. А грошей на сам табір немає», – каже Олеся.

Табори фінансує частково державна структура «Інваспорт», частково – донори. Чимало заїздів Олеся реалізувала завдяки підтримці фонду Олександра Терещенка – ветерана, який також втратив зір на війні. Табір також частково фінансував USAID, та після зупинки фінансування справи йдуть складніше. Але Олеся не опускає рук і шукає нових донорів: попереду зустріч із норвезькими партнерами.

Допомагати незрячим ветеранам Олеся Перепеченко почала, коли до неї за часів ООС звернулося Міністерство ветеранів. Жінка була спантеличена: як їй це робити? Роки по тому вона впевнено веде ветеранів від лікарні до повної адаптації. Довкола місії об’єднала команду терапевтів і тренерів, які з’їжджаються з усієї України.

Тренери індивідуально підходять до учасників табору, адже тут є чоловіки з комбінованими травмами – ампутаціями або проблемами зі слухом. Протягом дня ветерани вивчають орієнтування, користування гаджетами, юридичні нюанси, займаються спортом в залі та плавають. Також відвідують консультації з психологом, ходять на масаж або у соляну кімнату. На завершення насиченого дня табір збирається у холі. Влаштовують концерти або грають у доміно з випуклими символами.

Табір соціальної адаптації тривав два тижні. На завершення більшість з ветеранів уперше пересувалися на вулиці без супроводу.

Авторка: Діана Делюрман

Читати також: «Не стануть всі спортсменами, але будуть серед своїх» – ветерани з ампутаціями займаються бразильським джиу-джитсу