Докази існування українців: навіщо росіяни руйнують історичні пам’ятки та музеї
Росія пошкодила сотні українських музеїв, храмів, бібліотек і пам'яток. Серед поруйновиних російськими обстрілами: Києво-Печерська лавра, музей Григорія Сковороди, Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка та музей «Чорнобиль». Кожен із них зберігає окрему частину українського минулого – духовну й культурну традицію, інтелектуальну й мистецьку спадщину та досвід суспільної катастрофи. Це не просто культурні об'єкти, а матеріальні свідчення того, як століттями формувалася українська історія й культура. Frontliner досліджує це на прикладі кількох пам'яток, які стали мішенями російських атак.
Росія прагне захопити не лише українську територію, а й нав’язати власну версію минулого. Для цього недостатньо окупувати міста – потрібно поставити під сумнів свідчення того, що українська культура й державницька традиція існували незалежно від Росії.
Так, історію можна переписати в підручнику. Але значно важче це зробити, коли існують монастирі, музеї, архіви й колекції, які підтверджують реальний перебіг історичних подій. Саме тому вони стають мішенню. Знищуючи їх, Росія намагається позбавити Україну матеріальних доказів минулого.
Пам’ять має багато облич
У червні 2026 року російський удар пошкодив Києво-Печерську лавру. Найбільше постраждав Успенський собор – головний храм монастирського комплексу.
Росія вдарила по місцю, яке майже тисячу років переживало зміни держав, влад і епох. За цей час Лавра стала одним із головних символів української історії.
Але Лавра ніколи не була лише монастирем. Століттями тут друкували книги, писали літописи, створювали ікони, навчалися майбутні священнослужителі. Тут не лише берегли традицію – тут її творили. Кожне покоління залишало в цьому місці власний слід, тому історію Лаври неможливо відокремити від історії самої України.
У цьому є болісний історичний парадокс. У листопаді 1941 року Успенський собор уже був зруйнований під час Другої світової війни. Майже шістдесят років знадобилося, щоб його відбудувати. Менш ніж за чверть століття після відновлення Росія знову завдала удару саме по ньому.
Лавра – лише один із багатьох прикладів. Росія прицільно знищує різні форми, якими українці зберігають і передають своє минуле.
Два способи стерти історію
Навесні 2022 року російська ракета влучила в Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди на Харківщині. Будинок XVIII століття, де філософ провів останні роки життя, згорів майже повністю. Вцілів лише пам’ятник самому Сковороді.
Сковорода все життя уникав будь-якої залежності від влади. Він не зробив кар’єри при імперському дворі, обравши життя мандрівного філософа, для якого свобода була способом існування. Його спадщина – це не лише тексти, а й приклад людини, яка відмовилася жити за чужими правилами.
Росія зруйнувала місце, що нагадувало: українська культура вміла народжувати власних мислителів. Історія Сковороди спростовує уявлення про те, що інтелектуальне життя починалося в Петербурзі чи Москві та завжди оберталося навколо імперського центру.
Якщо музей Сковороди став жертвою руйнування, то Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка пережив іншу форму насильства – пограбування. Відступаючи з міста восени 2022 року, російські військові вивезли понад 10 тисяч творів мистецтва. Це одна з найбільших музейних крадіжок у Європі з часів Другої світової війни.
Разом із картинами зникло значно більше, ніж музейна колекція. У цих залах зберігалася історія міста і регіону: роботи Олексія Шовкуненка – художника, чиє ім’я носить музей, твори, що потрапили до Херсона завдяки даруванням, приватним зібранням і десятиліттям музейної роботи. Це був культурний архів міста – свідчення того, як покоління людей створювали, збирали й передавали мистецтво далі.
Росія не може знищити чуже минуле, тому намагається його привласнити. Це давня імперська практика: століттями завойовники вивозили культурні цінності із захоплених територій. Так робив Наполеон, наповнюючи Лувр трофеями зі своїх походів. Так робили нацисти, систематично грабуючи музеї та приватні колекції по всій Європі.
Історія однієї брехні
У ніч на 24 травня 2026 року російська атака пошкодила Національний музей «Чорнобиль». Будівля, що лише місяць тому після тривалої реставрації знову відкрилася для відвідувачів, зазнала критичних руйнувань. Вибух і пожежа знищили близько 40% експозиції.
Національний музей «Чорнобиль» розповідав не лише про аварію на ЧАЕС. Він документував і те, що сталося після неї: мовчання влади, приховування фактів, запізнілу евакуацію, ціну державної брехні. Він нагадував, що катастрофою був не лише вибух реактора, а й рішення приховати правду.
Спершу радянська влада намагалася приховати саму трагедію. Через сорок років Росія завдала удару по місцю, яке не дозволяло про неї забути.
Світова спадщина без захисту
Якщо культурна спадщина є настільки важливою, хто здатен її захистити?
Саме для цього існує ЮНЕСКО. Організація веде Список всесвітньої спадщини, документує руйнування, координує міжнародну допомогу та підтримує відновлення пошкоджених пам’яток. В Україні станом на липень 2026 року верифікувано пошкодження 541 об’єкта культурної спадщини.
Війна показала, де закінчуються можливості ЮНЕСКО – організація не має механізмів, які могли б фізично захистити пам’ятки. А дипломатична мова організації іноді настільки обережна, що в ній не залишається головного – винного.
Після удару по Києво-Печерській лаврі організація швидко відреагувала. Але в офіційній заяві не знайшлося місця для слова «Росія». Пошкодження пам’ятки було назване, а той, хто його спричинив, – ні.
Україна різко розкритикувала таку позицію.
«Організація, відповідальна за захист культурної спадщини, навіть не знає, від кого її захищає», – заявив речник МЗС Георгій Тихий, назвавши реакцію ЮНЕСКО «абсурдом» і проявом «слабкості».
Статус об’єкта Світової спадщини відкриває доступ до міжнародної підтримки, експертизи й майбутнього відновлення. Але сам по собі він не здатен ані запобігти руйнуванню, ані забезпечити відповідальність за нього. І це питання вже виходить далеко за межі теми ЮНЕСКО. Воно стосується всієї міжнародної системи, яка навчилася добре фіксувати злочини проти культурної спадщини, але досі не знайшла способу зробити їх справді невигідними для агресора.
На що спирається майбутнє
Відбудувати стіни можна. Відреставрувати фрески – теж. Навіть викрадені картини іноді повертаються додому. Але значно важче повернути місцю його безперервність – відчуття, що покоління до тебе і після тебе можуть дивитися на ті самі стіни, бути в тому самому просторі, бачити в ньому частину спільної історії.
Пам’ятки потрібні не для того, щоб суспільство жило минулим. Вони потрібні для того, щоб майбутнє мало на що спертися. Саме тому війна проти культурної спадщини ніколи не буває лише війною проти каменю, дерева чи полотна. Вона починається зі спроби поставити під сумнів саме існування народу – його історії, культури, мови. Бо якщо переконати світ, що цього народу ніколи не існувало, тоді будь-яке насильство проти нього стає значно легше виправдати.
***
Привіт! Це Юлія, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
Ще в дитинстві, дивлячись по телевізору сюжети про війни в інших країнах, я не могла зрозуміти, навіщо руйнувати музеї, храми чи пам’ятки. Удари по стратегічних цілях я могла пояснити логікою війни. Але навіщо знищувати те, що не становить військової загрози?
Коли війна прийшла в Україну, я знову повернулася до цього питання. І нарешті зрозуміла: для Росії, яка продовжує імперську політику щодо України, війна — це не лише боротьба за територію. Це ще й боротьба за право визначати, чия історія існує, кому вона належить і що пам’ятатимуть.
І коли зникає те, що зберігало цю пам’ять, ми втрачаємо значно більше, ніж може здатися на перший погляд.
З вашою підтримкою я продовжую розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
