Служити режиму, або тікати з дому – можливості для молоді на окупованих росіянами територіях
Донеччанин Дмитро Крук у Києві бере участь в акції підтримки полонених бійців «Азову». А ще нещодавно його лякали «азовцями» на російському кордоні, коли хлопець тікав з тимчасово окупованої Хрестівки, що на Донеччині. Роботи там майже не залишилося, тож молодь мала лише два варіанти: їхати на заробітки до Росії, або працювати на окупаційну владу. Його історія повернення до України – у матеріалі Frontliner.
На одному зі столичних бульварів збираються десятки людей із плакатами та прапорами. Повз сигналять автомобілі, перехожі зупиняються на кілька хвилин, а учасники акції Free Azov вкотре нагадують про українських військовополонених, які досі залишаються в російських катівнях. Серед тих, хто прийшов на акцію – 21-річний Дмитро Крук.
«Я стараюсь ходити сюди щонеділі, бо це важливо. Люди досі перебувають у полоні, і про них треба нагадувати», – каже Дмитро.
Ще кілька років тому він жив у Хрестівці, що на тимчасово окупованій частині Донеччини, і не знав, чи взагалі зможе повернутися на підконтрольну Україні територію.
Рідне для хлопця місто колись жило завдяки шахтам. Там не було великого бізнесу чи розвиненої промисловості за межами вуглевидобувної галузі. Тому шахта була не просто підприємством – вона забезпечувала роботою тисячі людей і була ознакою стабільності.
«До окупації це було звичайне шахтарське містечко. Багато шахтарів було. Для нас, як для дітей, це було звично – майже в кожного хтось працював під землею», – каже хлопець.
Йому було дев’ять років, коли місто опинилося під російською окупацією. Поки дорослі намагалися знайти спосіб заробити, молодь поступово занурювали в пропагандистський інформаційний простір. У тому віці Дмитро ще не до кінця розумів політичні процеси, але добре бачив, як змінюється життя навколо: спочатку нові підручники, потім прапори, потім патріотичні заходи та виступи російських військових.
«У нас була «Молода республіка». Вони показували патріотичні російські та радянські фільми, проводили різні заходи для молоді», – згадує хлопець.
Коли Дмитро став старшим і сам почав шукати роботу, він зіткнувся з тим, що на окупованій території вибір фактично відсутній. Шахта, яка колись забезпечувала роботою більшість місцевих жителів, майже перестала працювати, а нових підприємств так і не з’явилося.
Після 2022 року Росія почала активно демонструвати «відновлення» окупованих міст. Ремонтували школи, лікарні, адміністративні будівлі, залучаючи до робіт і місцеву молодь.
«Тисячу рублів за зміну платили. Школу ремонтували, лікарню ремонтували. Молодь теж залучали», – розповідає Дмитро.
Проте така робота була тимчасовою. Після завершення ремонту люди знову залишалися без заробітку. І саме тоді перед багатьма поставав вибір, якого насправді не мало бути.
Для багатьох мешканців окупованої частини Донеччини одним із небагатьох стабільних роботодавців поступово стали російські силові структури. Поліція, Росгвардія, окупаційні адміністрації. А ще – так звана «виправна колонія №33», де, за даними правозахисників та свідченнями звільнених бранців, утримують українських військовополонених.
«У мене зараз знайомий працює там. Через хорошу зарплату пішов. І таких людей багато. Коли роботи немає, люди йдуть або в поліцію, або туди. Іншого вибору фактично немає. У мене друг туди пішов працювати. Після цього ми вже не спілкуємося», – говорить Дмитро.
Пошуки роботи в Росії
Попри те, що майже всі друзі Дмитра підтримували окупаційну владу, він не приховував своєї проукраїнської позиції.
Всі друзі знали, що я за Україну.
І я знав, що вони за Росію,
Та у 2023 році Дмитро вирішив поїхати до Росії. Він каже, що рішення не було ідеологічним і не означало підтримку окупації. Хлопець зробив такий вибір, бо не бачив інших способів заробити на життя.
Поштовхом стала розмова з другом із Луганська. Той уже кілька років їздив на сезонні заробітки до Росії – працював барменом у місцевому кафе, й запропонував Дмитру приєднатися.
«Я розумів, що мені треба заробляти. Але і розумів, що в Росії у мене немає майбутнього. Тому я повертався назад до Хрестівки. Треба було ще грошей, і я продавав речі, мотоцикли свої, які в мене були», – каже хлопець.
Дедалі більше він переконувався: ані окупована Хрестівка, ані Росія не є місцем, де він хоче будувати своє життя. Саме тоді Дмитро почав думати про остаточний виїзд – не просто з рідного міста, а взагалі з-під контролю Росії. Та щоб остаточно відрізати собі шлях назад до окупованої Хрестівки – він наважився на символічний крок.
У Росії я набив собі татуювання
із зображенням герба України,
Я час від часу передавав координати
та інформацію про російську техніку, яку бачив.
Він розумів: якщо залишиться на окупованій території, рано чи пізно доведеться оформлювати російський паспорт. А це означало б постановку на військовий облік і контакти з російським воєнкоматом, де під час медичного огляду татуювання могли би помітити.
Виїзд до Європи через російську територію
Після татуювання залишався найскладніший для Дмитра крок – виїхати. Маршрут пролягав через РФ. Саме так тисячі людей намагаються вибратися з окупованих територій: через Росію – до країн Європи, а вже звідти до України.
Але перед цим потрібно було пройти ще одну перевірку – російську фільтрацію. Найбільше Дмитро хвилювався через те, що окупанти могли знайти у телефоні. За роки окупації там накопичилися переписки про війну, проукраїнські розмови та повідомлення, які могли викликати підозру у російських силовиків.
«Коли почалася повномасштабна війна, я писав в український бот про переміщення техніки на окупованих територіях. Потім мені дали контакт людини, і я час від часу передавав координати та інформацію про російську техніку, яку бачив», – каже хлопець.
Під час фільтрації його завели до окремої кімнати. Перевіряли телефон, фотографії, листування, акаунти в соцмережах. Коли один із акаунтів не відкрився, атмосфера різко змінилася, згадує хлопець:
«Росіянин почав погрожувати шокером. Увімкнув його переді мною і почав вимагати пояснити, чому я не можу зайти в акаунт».
Окупант дав Дмитру аркуш паперу з текстом, який він мав зачитати на камеру. У ньому йшлося про підтримку Росії, Володимира Путіна та так званої «демілітаризації» України.
Я прочитав цей текст на камеру. Після цього він сказав:
якщо десь побачимо, що ти погано відгукуєшся про Росію,
ми це відео відправимо в «Азов», і вони тобі голову відріжуть,
У Хрестівці, як і на багатьох інших тимчасово окупованих територіях, історії про страшний «Азов» були знайомі кожному. З 2014 року жителям розповідали, що військові «Азову» ненавидять жителів Донбасу, а також «всіх вбивають та знищують». Ними лякали дітей і дорослих, пояснювали війну та виправдовували окупацію.
«Я хоч тоді ще був неповнолітнім, але я цьому не вірив. Ну це ж абсурд», – каже хлопець.
Також Дмитро хвилювався через те, що росіяни побачать татуювання із зображенням герба. Та хлопцеві пощастило – вони попросили підняти футболку лише до грудей. Татуювання ж було вище. Зрештою, його пропустили.
Після виїзду Дмитро певний час прожив у Німеччині. Саме там остаточно зрозумів, що хоче повернутися до України. Каже, про організації, які допомагають людям виїжджати з окупації, тоді майже нічого не знав. Інформацію знаходив у телеграм-каналах, де перевізники пропонували поїздки до Європи та назад.
«Я писав в організацію «Я Маріуполь». Вони відповіли, що допомагають тільки мешканцям Маріуполя. Інших організацій я тоді не знав. То я сам взяв квиток і поїхав в Україну», – розповідає хлопець.
Повернення на підконтрольну Україні територію
Коли у грудні 2025 року Дмитро нарешті приїхав до Києва, одним із перших місць, куди він пішов, став Майдан Незалежності.
«Якщо мені снилася Україна, то найчастіше це був Майдан», – згадує Дмитро.
Історія хлопця, який мав вибір – працювати в колонії або їхати до Росії, – зрештою привела його туди, де він завжди хотів бути. З Хрестівки він зміг вивезти лише кілька особистих речей: український прапор, паспорт так званої «ДНР» та свої дипломи.
Нині його життя виглядає зовсім інакше, ніж те, яке йому відводила окупація. Замість роботи в колонії чи російських структурах, він займається громадською діяльністю, допомагає людям, які виїхали з тимчасово окупованих територій, а також створив власну організацію на підтримку українських військовополонених «Freedefenders». А ті, ким його роками лякала російська пропаганда, сьогодні стали людьми, за чиє звільнення він бореться.
Мені не треба адаптовуватися до життя в Україні.
Немає до чого адаптовуватися. В Україні я вдома,
***
Привіт! Це Руслана та Анна, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Ця історія важлива не лише як особистий досвід одного хлопця з тимчасово окупованої території. Вона показує, як за роки окупації змінюється життя цілих міст, де зникають робочі місця, а молодь опиняється перед вибором між виїздом, роботою в Росії або співпрацею з окупаційною системою. Водночас це історія про те, що навіть після років життя під російською пропагандою люди зберігають зв’язок з Україною і повертаються додому.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
