Свіжа могила за сусіднім будинком: фронт наблизився до Добропілля, місто ізольоване
Дістатися Добропілля транспортом більше неможливо. Під’їзди до міста перебувають під вогневим контролем російських дронів. Вулиці затягнуло павутиною з оптоволокна. Воно обплело дерева й кущі, повисло на дахах будинків, клубками лежить посеред доріг. Тишу розриває дзижчання дронів, свист керованих авіабомб і артилерія. Кожен такий звук змушує прискорювати крок, перебігати відкриті ділянки й ховатися під кронами дерев. Щоб потрапити в Добропілля довелося пройти пішки близько тридцяти кілометрів. Зробити це вдалося лише з другої спроби. Журналісти Frontliner дізналися чому російська армія намагається прорватися саме сюди, а також як тепер живе місто, яке колись називали перлиною Донбасу.
Росіяни зараз значно більше сфокусовані на Добропіллі,
ніж місяць тому.
Ще навесні до Добропілля можна було заїхати броньованим автомобілем. Логістика ускладнилася на початку червня. Тоді російські війська посилили цей відтинок фронту додатковими екіпажами безпілотних систем «Рубікон» і «Судний день».
Військові пояснюють: активізація цих підрозділів свідчить, що Добропілля стало одним із головних напрямків російського наступу.
До міста репортерки Frontliner потрапили лише з другої спроби разом із бійцями 15-ї бригади НГУ «Кара-Даг». Перший виїзд скасували в останню мить. Броньований «Новатор», який мав доставити групу до точки початку маршруту, не зміг покинути «кіл-зону» через ворожі безпілотники в небі.
«Логістика змінилася за два місяці. Тепер усе пересування — на нозі. Групу довозять до певної точки, а далі починається квест. Навіть в умовному тилу машини постійно палять. Дрони долітають дедалі глибше. Найчастіше поранення отримують саме під час дороги — через FPV-дрони, «Молнії» або «Гербери». Ризики величезні. Росіяни зараз значно більше сфокусовані на Добропіллі, ніж місяць тому», — каже Денис Циба, супроводжуючий пресофіцер 15-ї бригади оперативного призначення НГУ «Кара-Даг».
Маршрут до міста проходив з групою піхотинців. Для цього підрозділу військ Добропілля залишається транзитним пунктом. Через нього здійснюються ротації, доставляють провізію та боєприпаси. Підготовка триває близько години. Військові завантажують броньований автомобіль, одягають амуніцію. Боєкомплект та особисті речі додають їм близько 30 кілограмів ваги. Із цим спорядженням піхота має пішки дістатися позицій, де триматиме оборону.
«Дуже важко пересуватися з такою вагою. Спина, ноги, суглоби — усе це сильно б’є по здоров’ю. Іноді доводиться робити кілька ходок через велику кількість боєкомплекту. Але коли втягуєшся — організм звикає», — розповідає військовий із позивним «Фартовий».
У коротких розмовах діляться переживаннями. Для когось це перший бойовий вихід у ролі піхотинця. Інші найбільше хвилюються саме через дорогу — вже мають досвід влучання ворожих дронів і поранень. Подробиць не розповідають. Із посмішкою кажуть, що головне фокусуватися на хорошому.
Бронеавтомобіль «Новатор» рушив на високій швидкості. На вулиці спека — 33 градуси вище нуля. Усередині бронемашини ще гарячіше.
Фронт в шести кілометрах від Добропілля
Ситуація навколо Добропілля стрімко загострилася 11 серпня 2025 року, коли на Покровському напрямку сформувався так званий Добропільський виступ.
Російські війська активно використовували тактику інфільтрації: малі диверсійно-розвідувальні групи шукали слабкі місця в обороні та просочувалися в тил українських підрозділів. Так противнику вдалося підійти до низки населених пунктів поблизу Добропілля, зокрема до селищ: Золотий Колодязь, Кучерів Яр та Веселе.
Якщо захопити Добропілля,
відкривається шлях на Павлоград і Харків.
У відповідь українські військові провели контрнаступальні дії та зачистки. Ворога відкинули, а контроль над населеними пунктами повернули.
Не досягнувши бажаного результату на землі, росіяни посилили контроль над небом. Після падіння Покровська та Мирнограда Добропілля стало наступною великою ціллю російського наступу.
«Для них це дуже ласий шматок. Тут потужна транспортна розв’язка. Якщо захопити Добропілля, відкривається шлях на Павлоград і Харків. Зараз росіяни приблизно за шість-сім кілометрів від міста. Найближчі точки — Білицьке та Новий Донбас. Їх там уже бачать, і не в малій кількості. Вони постійно намагаються підійти ближче до Добропілля, але поки безуспішно», — пояснює командир взводу оперативного призначення «Кара-Дагу» з позивним «Монгол».
Пересування містом відбувається під кронами дерев і вздовж стін спалених багатоповерхівок. Військові нагадують дивитися під ноги: росіяни дистанційно мінують вулиці, маскуючи вибухівку під павербанки, пачки серветок та інші побутові речі.
На центральній площі Добропілля, попри масовані обстріли, вціліла стела «Я люблю Доброполье», щоправда із вибитими літерами. За нею — розбитий КАБами Палац культури, до якого неможливо підійти – дорога всіяна мінами.
Пункт незламності
Оптоволокно виблискує на сонці, огортаючи вулиці міста. У дворах досі квітнуть троянди — один із символів Донеччини. На тлі почорнілих будівель вони нагадують про мирне життя довоєнних часів.
Про нього згадує й Наталія Гузенко — жителька Добропілля. Родом із Кропивницького. Уперше вона приїхала сюди у 2023 році як волонтерка. Згодом вирішила залишитися в місті.
Пані Наталію зустріли у «Пункті незламності», облаштованому в підвалі однієї з багатоповерхівок. Тут збираються люди, які попри постійні обстріли вирішили не залишати відрізане від зовнішнього світу місто.
«Ми приходимо сюди, щоб прийняти душ, попрати одяг. Збираємося разом, заварюємо каву, граємо в настільні ігри. Молимося за мир, за наших хлопців і віримо в перемогу», — розповідає Наталія.
Евакуюватися вона не бажає, хоч і визнає: безпекова ситуація загострюється щодня.
«Мої діти виїхали до Польщі. А я залишилася доглядати за будинком. Там уже немає вікон, але я все одно приходжу, підмітаю підлогу», — говорить вона.
Розмову продовжує її сусід Юрій Щербаков. Наталію називає «сестрою по вірі». Обоє відносять себе до християнської спільноти.
«За весь цей час я не отримав жодного поранення. І під «Шахедами» ходив, і під дронами. Вони гуділи просто наді мною. Але Бог мене беріг. Ми живемо з надією, що все буде добре і настане мир», — каже чоловік.
-
Юрій Щербаков, мешканець Добропілля, Донецька обл., Україна, 28 червня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Виїжджати не планую.
Молюся, щоб росіяни сюди не зайшли.
Юрій залишається в Добропіллі разом із маломобільною матір’ю, яка потребує постійного догляду.
«Ми родом з Іллінівки, неподалік Костянтинівки. До Добропілля переїхали рік тому, коли життя тут ще вирувало. У мене були знайомі, які безкоштовно запропонували будинок. Ми не очікували, що ситуація так швидко зміниться. Я покладаюся лише на Бога. Вірю, що Він збереже. Виїжджати не планую. Молюся, щоб росіяни сюди не зайшли», — каже чоловік.
«Що буде з людьми, якщо я поїду?»
У підземному «Пункті незламності» облаштовані спальня, душові, туалети, працює свердловина, щоб набирати воду. Місцеві називають приміщення «хабом». Його обладнали волонтери наприкінці 2024 року. Тут є дві великі кімнати — спільна та молитовна. На одній зі стін молитовної зали встановлений великий хрест. Поруч — полиці з Бібліями та дитячою літературою. Окрема дитяча кімната теж збереглася, хоча дітей у Добропіллі вже не залишилося. У центральній залі можна зарядити телефони, якщо працює генератор.
-
Молитовна кімната в хабі для цивільних, Добропілля, Донецька обл., Україна, 28 червня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Пральні машини в хабі для цивільних, Добропілля, Донецька обл., Україна ,28 червня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Ліжка в хабі для цивільних, Добропілля, Донецька обл., Україна ,28 червня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
«Колись працювали 15 пральних машин і стільки ж сушарок. Зараз, звісно, менше. Генератор запускаємо лише на дві години . За цей час люди можуть прийняти душ, попрати речі, підігріти їжу. 13 травня через дорогу влучив КАБ. Район сильно постраждав. Нам перебило Starlink, відтоді інтернету немає», — розповідає волонтер Євген Навроцький, який координує роботу хабу.
Його родина виїхала до Полтави. За його словами, у Добропільській громаді більше не залишилось вцілілих «Пунктів незламності». Тому чоловік допомагає цивільнім вирішувати побутові питання.
«А що буде з людьми, якщо я поїду? Хто все це триматиме? Де вони братимуть воду? Дасть Бог, коли хлопці виходитимуть із міста, тоді й я виїду останньою машиною разом із ними», – каже Євген.
Полюють з дронів за цивільними
Торік в Добропілля перестали подавати воду, газ та електроенергію. У лютому 2026-го в місті зачинився останній магазин. Від березня сюди більше не завозять гуманітарну допомогу. Їжу цивільні беруть із тих запасів, що колись постачали громадські організації. За офіційними даними, у місті залишаються до 800 цивільних.
Розмови з місцевими складаються в одну картину: більшість із тих, хто досі живе в Добропіллі, свідомо вирішили залишитися — навіть попри те, що фронт став ближчим. Від травня припинилася й евакуація. Єдина можливість залишити місто — пішки дістатися одного з відносно безпечних населених пунктів, де людей зустрічають волонтери. Втім, навіть цей маршрут не гарантує безпеки, каже Навроцький: російські дрони полюють і на цивільних.
За сусідньою п’ятиповерхівкою — свіжа могила.
Хлопці-військові поховали чоловіка. По ньому ударив дрон.
Його звали Сергій, працював перукарем. Йому було 40 років.
Тіло пролежало два дні,
«Спробуйте довести мені, що це все зробила росія»
Попри постійні удари по житлових кварталах, загиблих цивільних і залишки російських безпілотників просто на вулицях, ставлення частини місцевих до війни залишається суперечливим. Особливо коли мова заходить про евакуацію.
Люди у хабі насторожені. Дехто відвертається, інші проводжають поглядом. Військові пояснюють: люди розуміють, що їм ставитимуть незручні запитання.
«Присутність цивільних дуже ускладнює нашу роботу. Ми відповідаємо не лише за оборону, а й за цих людей. Рятуємо їх, ділимося продуктами, коли в самих запаси закінчуються. Вивозимо й ховаємо загиблих», — каже «Мангол».
На розмову погоджується 56-річний Анатолій Іваненко (прізвище та ім’я змінені – ред.). Він народився в Добропіллі. Тут у нього квартира й невелике господарство — чоловік розводить голубів. На окупованій частині Донеччини живуть його донька та шестирічна онука. На запитання відповідає з іронією. Донецьку область відокремлює від України. На питання журналістів відповідає з сарказмом, апелює тим, що він в себе вдома. А журналісти – «чужі».
«Та чим ми тут займаємося? Сном і голодом. Жартую. Бо ви ж потім саме так усе й напишете. Я у себе вдома. Чому я маю кудись їхати? Хто мене чекає в тій Україні? На заході мене точно ніхто не чекає», – каже чоловік.
Битва неминуча
Майже кожна цивільна особа, з якою Frontliner спілкувався в Добропіллі, має рідних або за кордоном, або в тилових регіонах України. Попри щоденні обстріли, цивільні сподіваються, що Добропілля омине доля інших міст Донеччини, знищених російською армією. Військові таких ілюзій не плекають.
«Фартовий» пояснює: місто налічує чимало промислових зон, дві шахти – «Алмазна» та «Добропільська», а також терикони. У Добропільському районі шахти побудовані в селищах: Новодонецьке, Білицьке та Білозерське. Це передбачає наявність висот, які є стратегічно важливими для ворожої армії. Отримання над ними контролю дозволить встановлювати ретранслятори й антени, що зробить стабільним зв’язок, та, відповідно, посилить дронові спроможності супротивника.
«Я особисто даю приблизно півроку до початку міських боїв. Подивіться на Білицьке. Воно майже повністю зруйноване. Там практично ніде тримати оборону — немає де сховатися, постійно працюють FPV-дрони й КАБи. Туди вже важко навіть зайти. Логістика вирішує все. А вона, як ви самі переконалися, зараз надзвичайно складна. І ще одна проблема — росіян просто більше. Поки що вони рухаються невеликими групами по двоє-троє людей», — пояснює «Фартовий».
Перлина Донбасу
Добропілля десятиліттями називали перлиною Донбасу через розвиток вугільної промисловості. Більшість із шахт нині перебувають у консервації.
На центральній площі міста, поруч із понівеченою стелою «Я люблю Доброполье», видніється напис на стіні будівлі, виведений чорною фарбою: «Добропілля — це Україна».
Покинути місто вдалося лише через добу. Вихід довелося відкласти через постійну загрозу російських дронів. Так само, як і дорога до міста, шлях назад перетворився на окрему спецоперацію.
