Між укриттям і пунктом призначення: як війна змінила подорожі залізницею
Одна пасажирка їде з похорону чоловіка, ще одна – до Львова на навчання, пасажир іншого вагону прямує до Києва на концерт. У кожного своя мета подорожі, але всіх об’єднує дорога, яку може перервати евакуація через загрозу обстрілу. Попри це, у вагонах чути голоси і сміх, а провідники продовжують розливати кипʼяток по склянках із металевими підставками. Frontliner проїхав потягом Харків-Ужгород та дізнався, як війна змінила залізничні подорожі.
Через повітряну тривогу відправлення потяга з Харкова затримується на пів години. На вокзалі людно: військові, пасажири з великими валізами – усі чекають на посадку. Біля вагонів провідники перевіряють квитки. Після затримки потяг нарешті рушає. За вікном пропливають поля, села й пошкоджені будівлі, вагони погойдуються на стиках колій.
У проході з’являється провідник і з усмішкою пропонує пасажирам чай та каву. На його плечі замість нашивки Укрзалізниці, патч, який, як пояснює Дмитро Коноваленко, означає «Україна переможе». Дмитро працює тут 17 років.
Ще під час посадки провідник звертає увагу на маломобільних пасажирів. Каже, що заздалегідь знаходить людей, які допоможуть їм дістатися безпечного місця в разі евакуації. Якщо від начальника потягу надходить команда зупинити поїзд і евакуювати пасажирів, він вмикає гучномовець і кілька разів повторює інструкції. Просить узяти документи, телефони, ліки та воду, пояснює, яка погода надворі. Коли холодно або дощить, радить прихопити ковдру чи дощовик.
Часто, каже Дмитро, не всі пасажири готові залишати вагон. Хоча посадова інструкція не зобов’язує переконувати кожного, провідник намагається пояснити, чому не варто ризикувати. Каже, що все буде добре, але краще не випробовувати долю.
За спостереженнями Дмитра, у липні 2026 року пасажирів на його рейсах стало помітно менше. Він пов’язує це з посиленням російських атак на залізницю та відповідно зі збільшенням кількості незапланованих зупинок.
Розповідь Дмитра на пів слові перериває пасажир. Він заходить до купе провідника та замовляє каву. Дмитро просить зачекати доки закипить чайник і обіцяє до нього зайти й розповісти про всі види кави, які пропонує залізниця.
«Ідеального в житті немає нічого, але ми намагаємось бути кращими», – говорить провідник про свою роботу.
За роки повномасштабної війни він помітив, як змінилася поведінка пасажирів. У 2022 році, коли евакуаційні потяги з Харкова були переповнені, люди частіше підтримували одне одного, каже провідник. Якось провідники шукали підгузки для пасажирки з тримісячною дитиною. Коли знайшли потрібне, жінка взяла лише три підгузки – стільки, скільки мало вистачити до місця висадки, – а решту залишила іншим.
Тепер, каже Дмитро, пасажири рідше готові поступатися власним комфортом. Дехто відмовляється помінятися місцями з людьми, яким важко дістатися верхньої полиці. Інші приходять до провідників із претензіями щодо обставин, на які ті не можуть вплинути: не такий вагон, повільний потяг або ж потреба під час тривоги із нього виходити.
Попри відданість роботі, Дмитро визнає: за стільки років вона стала рутиною. Через нестачу працівників у вагоні часто залишається лише один провідник. За кілька діб рейсу може відбутися дві, три або навіть чотири евакуації. Між евакуаціями потрібно прибирати вагон, обслуговувати пасажирів, а іноді вгамовувати тих, хто вжив зайвого. На відпочинок майже не залишається часу: навіть коли вдається прилягти, хтось приходить із запитанням або потребує допомоги.
На станції в Полтаві Дмитро виходить на перон, щоб допомогти пасажирам перенести речі, а в тих, хто сідає у потяг, перевірити квитки. Кожного зустрічає звичною усмішкою: «Дванадцяте місце, третє купе, проходьте», – каже провідник і допомагає пасажирам поставити важкі валізи.
Треба дістатися дому
В освітленому купе на столику стоять порожні склянки з-під кави, пасажири жваво розмовляють між собою. Серед них – Оксана Сєвєріна, вона усміхається, хоча на обличчі помітні втома й трохи розмазаний макіяж.
Оксана їде з Харкова через Ужгород назад до Словаччини, де на неї чекає донька. Та наполягла, щоб мати обрала потяг, а не автобус: після пережитого Оксані потрібні відпочинок і комфорт. До Харкова Оксана приїздила на похорон чоловіка Артема. Він їхав у авто разом з матірʼю Оксани, коли російський БпЛА атакував машину. Жінка отримала опіки та другу контузію, чоловік не вижив.
Дорога до Харкова виявилася довшою та складнішою, ніж Оксана очікувала: через повторні евакуації потяг затримався на вісім годин. Але тоді жінка майже не зважала на зупинки. Її свекруха була в реанімації, дізнавшись про смерть сина, мати в опіках, а сама Оксана не знала, коли зможе попрощатися з чоловіком. Каже, що їй було не до евакуацій, єдиною ціллю було дістатися Харкова.
У харківську квартиру Оксани в 2022 році, на Великдень, влучила ракета, жінка з родиною були вдома. Тоді її матір отримала першу контузію, а доньку Оксани поранило уламками. Після влучання, дочка переїхала до Словаччини, Оксана час від часу її навідує.
Жінка каже, що внаслідок пережитого майже перестала боятися небезпеки і на можливі евакуації не зважає. Попри можливі удари говорить, що повернеться до Харкова, щойно дочка буде не проти:
«Навіть якщо буде нескінченна війна, якщо мене донька відпускає, я одразу в Харків», – говорить жінка.
Для поїздки додому, каже, скоріше за все теж обере залізницю.
Вісім годин в укритті замість відпочинку
Сонце поволі сідає за обрій, у вагонах вмикають світло. За причиненими дверима купе чути сміх двох жінок, вони вже перевдяглися у піжами та відпочивають. Нижні полиці купе застелені постіллю з мультяшними персонажами, на столі лежать печиво та яблука.
Дві психологині їдуть з Харкова до Львова на навчання. Одна з них, Міла Францен, каже, що часто їздить на навчання та ретрити, на яких психологи можуть відновити сили й опанувати нові методи роботи. Попри небезпеку, для поїздок обирає залізницю. Для неї важливо мати нижню полицю, можливість випити кави, скористатися туалетом і трохи відпочити дорогою.
Водночас вона знає, що звичайна поїздка може стати значно довшою, ніж очікувалося. У липні 2026 року жінка їхала на ретрит, але замість відпочинку провела вісім годин у підвалі під час висадки з потягу через загрозу обстрілу. Пасажири розмовляли між собою, аж поки їхні голоси не почали перекривати звуки збиття повітряних цілей, згадує Міла.
За вісім годин пасажирів наздогнав голод. Не всі взяли із собою їжу, адже розраховували на коротку дорогу. Коли одна дитина зголодніла, люди почали ділитися тим, що мали. Згодом таки отримали продуктові набори від залізниці.
Тепер Міла готується до тривалих висадок з потяга заздалегідь. У цю поїздку вона взяла нарізаний батон та інші продукти. Окрім їжі, у її рюкзаку є турнікет, рукавички й частина аптечки. Жінку заспокоює розуміння, що в критичній ситуації вона зможе подбати про себе.
Подорожувати попри небезпеку
У кінці вагону пасажир уважно вдивляється у вікно майже пустого купе. Максим Ліхва їде з Харкова до Києва на концерт. Він часто подорожує на вихідних і під час відпусток. Каже, що подорожі допомагають йому відновитися, після важких днів на двох роботах. Віддає перевагу потягам: можна ввечері сісти в Харкові, а вранці вже бути у Львові чи Івано-Франківську, каже він. Дорогою Максим любить роздивлятися українські краєвиди й знайомитися з попутниками.
Навіть якщо цього разу через повітряну тривогу доведеться затриматися, не надто цим переймається. Він заздалегідь закладає декілька додаткових годин до подорож, аби точно усе встигнути:
З усіх боків комфорту, приємності, ціни, мені цей варіант більше підходить,
навіть враховуючи те, що можуть висадити на годину через тривогу,
Він запевняє, що намагається зосереджуватися не на небезпеці, а на тому, що дає сили рухатися далі. Максим вважає, що потрібно шукати способи пристосуватися до нових обставин і продовжувати робити те, що важливо, зокрема й подорожувати:
«Воно важче, складніше, але це шлях, як то кажуть, дорогу осилить той, хто йде», – говорить він.
Цього разу потяг Харків – Ужгород прибув до кінцевої станції вчасно. Попри затримку на початку маршруту, пасажирам не довелося знову виходити з вагонів і чекати завершення повітряної тривоги. Однак своєчасне прибуття не означає, що залізничні подорожі стали передбачуванішими.
У вересні 2026 року через загрозу російських дронових ударів пасажирів евакуювали з 5831 поїзда – у середньому 205 потягів щодня, повідомила «Укрзалізниця» у відповіді агенції AFP, на яку посилається Deutsche Welle. Найдовша вимушена зупинка у вересні тривала шість із половиною годин.
Водночас із початку 2026 року російська армія пошкодила 310 українських локомотивів. Для порівняння, за весь період від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2025 року було пошкоджено 227 локомотивів, повідомив 18 вересня міністр відновлення, інфраструктури та транспорту України Микола Калашник.
У відповідь на запит Frontliner у пресслужбі «Укрзалізниця» надати редакції загальну статистику затримок та кількості евакуацій не змогли, оскільки наразі такої звітності не ведуть.
Натомість зазначили, що з кінця літа ситуація на залізниці різко ускладнилася через поновлення масованих російських обстрілів енергетичної та транспортної інфраструктури.
«В умовах повітряних тривог та ворожих загроз пріоритетом є безпека пасажирів і залізничників. Укрзалізниця вживає всіх можливих заходів для забезпечення стабільного руху поїздів та безпечного перевезення пасажирів», – йдеться у відповіді «Укрзалізниці».
***
Найбільше мене вразило, наскільки різними можуть бути історії людей, які їдуть в одному потязі. За кожною поведінкою є своя причина, а за усмішкою може ховатися біль. Запам’яталися людяність і відданість провідника Дмитра, доброта Міли, усмішка Оксани, коли вона говорила про Харків, і вміння Максима знаходити позитив у складних обставинах. Ця поїздка нагадала мені, як важливо бути добрішими одне до одного, адже ми ніколи не знаємо, що людина пережила до зустрічі з нами.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
