«Донецька Швейцарія» без світла й води: як живе Святогірськ поблизу фронту
З височини біля пам’ятника Артему обидва береги Святогірська видно як на долоні. Сіверський Донець розділяє місто серед крейдяних схилів і густих лісів, частину яких випалили бойові дії. За обрієм здіймається дим. Колись Святогірськ називали «Донецькою Швейцарією», а тепер тут залишилися лише кілька сотень мешканців. У місті немає світла й води, працюють два продуктові магазини, а російські війська знову загрожують його безпеці. Frontliner побував у Святогірську й розповідає, як живуть люди, які вирішили залишитися.
Восени 2025 року російські війська просунулися на Лиманському напрямку. У грудні бойові дії наблизилися до Святогірська: від міста до лінії фронту залишалося близько десяти кілометрів. Вже у вересні 2026-го російський диктатор Володимир Путін заявив про нібито захоплення міста. Втім, інформація виявилася неправдивою: Святогірськ залишається під контролем України. Сили оборони відтіснили російські підрозділи, і, за словами місцевих жителів, у Святогірську стало спокійніше.
До одного з двох продуктових магазинів Святогірська під’їжджає велосипедом місцевий житель Сергій. Він охоче розповідає про своє життя й майже кожну історію починає з жарту.
«Дрони на оптоволокні тут літали настільки інтенсивно, що я колись буквально заплутався в ньому. Одного разу дріт обплів мені шию й ледь не задушив. А зараз нарешті стало спокійніше, бо наші відкинули росіян далі», – розповідає житель Святогірська Сергій.
– А як давно ви живете у Святогірську?
– Я людина древня, вже й не пам’ятаю скільки. У мене тут наречена є, їй 96 років.
– Наречена?
– Ну, то я жартую, звісно. Це моя сусідка, вона живе зі мною у розбитому будинку неподалік. Коли померла дружина, ми лишилися вдвох. Живемо на її пенсію. Якщо її не стане, то навіть не знаю, на які кошти існуватиму.
– А у вас хіба немає власної пенсії?
– Так мені ж усього 56 років.
– А як вас звати?
– Звать мене Сергій, а прізвище не скажу. Ще хтось побачить мене в інтернеті, не хочу зайвих проблем.
По продукти – десятки кілометрів під загрозою дронів
Катерина Фесенко котить велосипед, завантажений пакунками та коробкою з харчами. Жінка приїхала по продукти з Лиману, що за 20 кілометрів від Святогірська. За даними OSINT-проєкту Deep State, лінія фронту проходить лише за два кілометри від Лиману.
«Там дуже складно виживати. Постійно обстрілюють, люди отримують поранення, гинуть. Немає вцілілих будинків, газу, води – нічого! Та якби ж там були якісь військові об’єкти, а то прилітає по цивільних. Ось жінці, яка корів тримала і людей молоком поїла, вщент розбили хату, майно, все хазяйство! Як нам жити тепер? Пішки під дронами ходимо по продукти – по 4 години в один бік», – емоційно розповідає жінка.
У пакетах Катерини – цигарки, м’ясо, крупи та цукор. Попри постійні обстріли й небезпечну дорогу по продукти, Катерина залишається в Лимані. Каже, що їй немає куди виїхати.
До повномасштабного вторгнення у Святогірську мешкало близько п’яти тисяч людей, а в усій громаді – 9,5 тисячі. Станом на 2026 рік, за інформацією Святогірської міської військової адміністрації – у місті залишилися 278 жителів, у громаді – 1025. Більшість із них – люди літнього віку.
Без світла, води й зв’язку: прихисток у лаврі
На вулицях лівобережної частини Святогірська тихо. Уздовж них стоять розбиті магазини, готелі та ресторани. На протилежному березі Сіверського Дінця видніється чоловічий монастир, а на вершині Лисої гори височіє 28-метровий пам’ятник роботи українського скульптора Івана Кавалерідзе. Монумент, споруджений у 1927 році на честь більшовика Артема, досі залишається однією з найпомітніших споруд Святогірська.
Під час декомунізації пам’ятник планували демонтувати, однак вирішили зберегти як цінний зразок монументального мистецтва. У вересні 2023 року його перейменували на честь автора – українського скульптора Івана Кавалерідзе.
Мостом через Сіверський Донець, який з’єднує дві частини Святогірська, йде літній чоловік. Це 74-річний Іван Мироненко. Він працює охоронцем у Святогірській лаврі й живе на її території.
Іван родом із Богородичного, що за сім кілометрів від Святогірська. У 2022 році російські війська знищили його будинок, але в рідному селі досі залишаються діти чоловіка. Сам він знайшов прихисток у лаврі й не збирається виїжджати зі Святогірська. У місті немає централізованого електро-, водо- й газопостачання, а мобільний зв’язок працює нестабільно.
«Вже четвертий рік так. Бомбардують регулярно, чуємо. Та й ось, подивіться: ця вирва відносно свіжа, їй і півроку немає. Не знаю, що саме прилетіло. Важко тут людям. Там, де п’ятиповерхівки, взагалі неможливо залишатися. А щоб зловити зв’язок, доводиться підійматися на гору, ближче до Артема», – каже пан Іван.
Повернулися після окупації – знову під обстрілами
У червні 2022 року російські війська окупували лівобережну частину Святогірська. У вересні місто звільнили українські військові. Поступово тут відновлювали роботу магазини та інші підприємства, поверталися мешканці. У Святогірську також жили переселенці з інших населених пунктів Донеччини, зокрема ті, хто оселився тут ще після початку російської агресії у 2014 році.
«Ми приїхали сюди з Макіївки (окуповане з 2014-го року – ред.). Разом із донькою працювали в Лаврі, згодом отримали житло. Святогірськ ментально нам дуже близький, тут неймовірна природа, і до певного часу все було в доступі та за нормальними цінами», – розповідає мешканка міста Ірина Журба.
Дорогою до свого будинку Ірина показує центральну вулицю Святогірська. Колись тут працювали численні магазини та інші заклади. Тепер більшість із них зачинені.
«До вересня 2025-го року тут жило близько тисячі людей. У пансіонатах та в шпиталі розселяли переселенців. Поставили генератори, було пальне, пробили свердловину для води. Навіть відновили міст, підірваний у 2022-му. Працювали безкоштовні польові кухні для біженців, виїзні прилавки з товарами, банкомат. До Слов’янська звідси всього 30 кілометрів – було дуже зручно. А от від вересня 2025-го, коли прилетіло по сусідній Яровій, ситуація щодня погіршувалася», – згадує Ірина.
Ірина разом із чоловіком Юрієм та донькою Юлією залишалася у Святогірську і влітку 2022 року, коли російські війська контролювали лівобережну частину міста. Тоді подружжя облаштувало прихисток для бездомних тварин. До 2025 року родина жила у власній квартирі в п’ятиповерхівці. Коли російські обстріли почастішали, родина залишила квартиру й почала шукати безпечніше житло.
«Ми орендували літню кухню, де зберігаємо речі. Маємо у дворі город і колодязь, звідки набираємо воду. А на зиму шукаємо хатинку з піччю, щоб можна було топити й перезимувати. Не знаю, як складуться обставини, але щось має вирішитися. У 2022-му було значно гірше – ми були в повній ізоляції», – розповідає Ірина.
«Зараз із нами п’ять котів і дві собаки, тому виїхати не можемо. Живемо на наші з чоловіком соціальні виплати. Гроші їздимо знімати у Слов’янськ, бо тут немає жодного банкомату», – каже жінка.
Замість «зеленого моря» – випалені ліси
Осіннє сонце освітлює білі стіни Свято-Успенського монастиря. Найдавніші частини обителі висічені у крейдяній скелі на правому березі Сіверського Дінця. З її вершини відкривається краєвид на хвойні ліси, серед яких тепер видно великі ділянки випалених дерев.
У 1997 році тут створили Національний природний парк «Святі Гори» площею понад 370 квадратних кілометрів. Його ліси десятиліттями приваблювали туристів до Святогірська.
«Коли людина хоч раз побувала у Святогірську – вона називає це містом сили й обов’язково повертається сюди знову. Кожен знаходить тут свою енергетику: хтось – релігію, хтось – природу. У нас п’ять озер, чудова річка та ліси. Мало де в Україні є компактні громади з такими ресурсами», – каже начальник Святогірської міської військової адміністрації Володимир Рибалкін.
Через плече у Рибалкіна висить антидронова рушниця. За його словами, на Донеччині постійно доводиться зважати на загрозу російських безпілотників.
За словами Володимира Рибалкіна, у Святогірській громаді оголошено примусову евакуацію родин із дітьми. У самому місті дітей уже немає, однак в інших населених пунктах громади залишаються 37 дітей. Місцева влада намагається переконати людей виїхати через небезпеку російських атак.
«Стабільно завозимо гуманітарну допомогу і сподіваємося, що коли наші військові відкинуть ворога далі – ми відновимо і місто, і громаду», – говорить Рибалкін.
Святогірська лавра: між руйнуваннями та суперечками.
На вулицях Святогірська часто можна зустріти людей, які йдуть до монастиря або повертаються звідти. Свято-Успенська Святогірська лавра залишається місцем, де проводять богослужіння та знаходять прихисток люди, які не виїхали з міста. Перші письмові згадки про місцевість «Святі Гори» датуються 1526 роком, а заснування монастиря – 1624-м.
У 1922 році більшовики ліквідували монастир, розграбували храми, а на його території відкрили будинок відпочинку. У 1980 році комплекс отримав статус державного історико-архітектурного заповідника. Згодом тут відновили богослужіння та чернече життя.
У 2004 році монастир отримав статус лаври. Вона належить до Української православної церкви, зв’язки якої з Московським патріархатом залишаються предметом суспільних дискусій.
Директор історико-архітектурного заповідника Ігор Салецький тримає в руках детектор FPV-дронів. За його словами, через небезпеку російських безпілотників такий пристрій став необхідним.
«Ми активно працюємо над тим, щоб вийти з-під впливу Московського патріархату. Формально Свято-Успенська Святогірська лавра підпорядковується УПЦ. При цьому самі храми, крейдяні печери та інші споруди перебувають у користуванні чоловічого монастиря, який отримав ці права разом зі статусом лаври у 2004 році», – пояснює Салецький.
Територію Святогірської лаври оточує паркан. Вхід для відвідувачів вільний, ворота зачиняють лише на ніч. Біля в’їзду стоїть скульптура Божої Матері – Ігумені Святих Гір.
На території монастиря розташовано дев’ять храмів. Біля головних воріт височіє білокам’яна Покровська церква із синіми дахами та золотими банями. Її конструкції пошкоджені обстрілами, частину з них затягнули захисною плівкою. У Свято-Успенському соборі побита покрівля, на стінах залишилися сліди від уламків.
Внаслідок російських обстрілів на території Святогірського заповідника пошкоджено 26 об’єктів культурної спадщини.
«На території державного заповідника розташовано близько 60-ти об’єктів, включаючи господарські та адміністративні споруди. Є будівлі, які забезпечують життєдіяльність людей – готельні корпуси, келії, а також сакральні об’єкти чоловічого монастиря. Тут збереглося дуже багато унікальних печерних храмів. У 2022-му році росіянам не вдалося форсувати Сіверський Донець і захопити Лавру, але через постійні щільні обстріли вона зазнала критичних руйнувань», – розповідає Ігор Салецький.
За словами Ігоря Салецького, у монастирських корпусах та на території лаври живуть 100 ченців, 30 черниць і близько сотні переселенців. Серед них є літні люди.
Влітку 2026 року на території лаври встановили сонячні панелі. Генератор вмикають двічі на добу. Перед зимою вікна додатково закривають, щоб зберегти тепло.
До повномасштабного вторгнення Святогірськ приваблював туристів і паломників з різних регіонів України. У лаврі проводили екскурсії, а місто жило зокрема завдяки відвідувачам. Тепер їх значно менше через небезпеку російських обстрілів.
