Між розпачем і надією: всеукраїнська військова проща під час війни
Туманного вересневого ранку суботи невелике село Зарваниця на Тернопільщині наповнюється паломниками. У селі, де постійно живуть близько трьох сотень людей, вмить стає гамірно. Сотні військових, їхніх близьких, рідних загиблих та зниклих безвісти воїнів єднаються у спільній молитві, аби знайти надію та побути в колі тих, хто їх розуміє. Репортерки Frontliner відвідали всеукраїнську військову прощу у Зарваниці, щоб запитати паломників, чому вони тут.
Близько 11-ї години подвір’я сільської церкви майже повністю заповнюють прихожани. Діти захисників стоять у перших рядах і тримають в руках лампадки, а жінки, які втратили своїх дітей на війні – букети соняхів, що стали символом пам’яті. Після молитви та промов усі присутні під звуки церковних дзвонів довгою ходою рухаються до Марійського духовного центру неподалік.
Священники через гучномовець співають церковні пісні. Заплакані жінки в чорних хустках несуть на руках портрети та синьо-жовті прапори із зображеннями своїх найрідніших. У деяких жінок портрети загиблих близьких – у вигляді маленького значка на грудях. В одних це портрети кремезних бородатих чоловіків, а в інших – юнаків із широкою посмішкою та великими добрими очима.
Місцеві припиняють поратися біля своїх будинків і виходять до воріт віддати шану воїнам, які загинули за Україну. Військовий оркестр жалібною козацькою піснею «Журавлі» перебиває гучне гудіння знімального дрона, який літає над урочистою ходою. За кілька хвилин наче безкінечний натовп людей заповнює територію Марійського духовного центру. Розпочинається урочисте відкриття 18-го всеукраїнського паломництва під гаслом «мужність народжена вірою».
Після вітального слова владики Богдана Манишина – подяка воїнам за захист України, освячення ікон та хоругов різних військових частин. Усі присутні урочисто співають державний гімн. А жінки в чорних хустках і з прапорами похапцем втирають хустинками сльози.
Військові моляться за перемогу
Вже за мить паломники гуртуються невеликими групами і шукають знайомих. Багато людей вітаються з цим кремезним чоловіком. Олександр Вовкотеча як кадровий військовий служить з 2014-го року. Повномасштабне вторгнення зустрів у Попасній на Луганщині, яку разом із побратимами з 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила обороняли до травня 2022 року.
Чоловік родом з Тернопільщини, тому в дитинстві часто відвідував Зарваницю з рідними та під час шкільних екскурсій. А коли став військовим – весь час присвячував службі та рідним у коротких відпустках.
Згодом Олександр Вовкотеча очолив Центр підготовки військових капеланів. А торік – Службу військового капеланства Збройних сил України, тому паломництва стали невід’ємною частиною його служби.
Люди можуть тут подумати, поспілкуватися і відчувають безпеку,
«Мені здається, що це паломництво – наша спільна потреба. Воно об’єднує військовослужбовців, капеланів, сім’ї полеглих та безвісти зниклих. Ми всі разом молимося за Україну та нашу перемогу. Щоб всі наші хлопці живі і здорові поверталися додому. Люди можуть тут подумати, поспілкуватися і відчувають безпеку», – розповідає Олександр Вовкотеча.
Біля храму неспішно гуляє військовий Андрій Крисоватий з 146-го окремого ремонтно-відновлювального полку. На паломництво запросив капелан, який опікується їхнім полком.
«Ми приїхали молитися, щоб швидше закінчилася війна і люди нарешті повернулися до мирного життя. Маю внутрішню потребу тут бути. Понад два з половиною роки служив помічником капелана на Сході і бачив, що таке війна», – розповідає Андрій Крисоватий.
Його побратим Павло Шмігельський на запитання, чому він сьогодні тут, щиро посміхаючись відповідає, що він водій автобуса і не міг не поїхати. Тільки ввечері напередодні повернувся з полігону, куди возив побратимів. Написав командиру, що повернувся в частину і замість побажання доброї ночі той повідомив, що вранці Павло везе військових у Зарваницю.
Раніше Павло ніколи тут не був, та розповідає, що відчуває спокій на душі. До літургій та загальних молитов не долучався, бо весь день мусив відчиняти і зачиняти двері автобуса, щоб побратими взяли чи залишили потрібні речі.
«Я прийшов на 15 хвилин літургії і дзвонить капелан, щоб принести йому сумку, яку забув у автобусі. Отакий сьогодні у мене весь день – в русі», – розповідає Павло Шмігельський.
Військовослужбовець щойно подарував свій шеврон одному з ліцеїстів, які обійшли ту ледь не кожен куток. Та найдовше затримались на вежі в комплексі споруд «Український Єрусалим». Біля пам’ятки «Гріб Господній» розмислювали, що рано чи пізно всі опиняться в «гробу». І наспівували пісню на відомий мотив зі словами: «Хай мама приїде, хай мама прийде, хай мама з Зарваниці мене забере».
Якби не віра,
то я б не поїхав.
Та після прохання відповісти, чому вони сьогодні тут, всі за мить стають серйозними і відповідають наче за статутом.
«Дехто сюди приїжджає, бо хоче прогуляти уроки. Дехто – через віру. Хтось через уроки і віру одночасно. А я через віру. Бо якби залишився в ліцеї, то мав би ввечері звільнення. Тому якби не віра, то я б не поїхав», – розповідає ліцеїст Марат Гіска.
Біля церкви для фото посміхаються Федір та Галина Плечій. Федір жартує, що служить ще з минулого тисячоліття. У Зарваницю приїхав вперше на запрошення капелана. Покликав і дружину, яка часто відвідує такі місця.
«Я приїхала сюди за покликом душі. Молюся за наших захисників і за дітей, бо в мене дві донечки, які волонтерять і багато допомагають війську. Мамина молитва – це найцінніше. І ми віримо, що молитва допоможе закінчити війну перемогою. В нас племінник загинув, тому молимося і за його душу», – розповідає Галина Плечій.
Рідні загиблих шукають надію
Після опівдня від похмурого ранку не залишилося й сліду. Юрба людей вирушає до храму на літургію. Протягом служіння паломники заповнюють картки за здоров’я рожевого кольору і блакитного – за упокій. Помітно, що стос блакитного кольору закінчується швидше.
Частина паломників слухає літургію біля церкви. Серед них – три жінки, які втратили на війні своїх близьких, а потім потоваришували під час паломництва у Меджугор’є.
Марія Оприск з містечка Миколаїв, що на Львівщині, розповідає про свого сина з посмішкою, але не може стримати рясних сліз. Її Микола був кандидатом у майстри спорту з настільного тенісу, та пішов на фронт у перші дні повномасштабної війни. 24 березня 2023-го року Микола Оприск загинув на Донеччині.
Жінка каже, що за понад три роки від загибелі сина її біль не вщухав ні на мить. Та вирішила жити на зло ворогам і допомагати, чим може. Щоранку разом з чоловіком беруть прапор сина і йдуть до міського перехрестя на хвилину мовчання, щоб вшанувати його і чужих дітей. І нагадують іншим, що не можна забувати про тих, хто віддав усе.
Вперше на паломництво поїхала торік. Тоді найбільше жінку вразило, коли побачила як ветерани з ампутаціями йшли до сповіді.
Мені дуже важливо бути між тими військовими, які були з моїм сином.
В такій атмосфері я відчуваю, ніби і він поряд. Я такі надії
на нього покладала і тепер веду важку боротьбу як можу,
Мирослава Остап з Шептицького Львівської області думає, що їхні хлопці для чогось їх об’єднали.
«Зараз я закріпилася у вірі і знаю, що Бог ніколи не залишає своїх. Мій чоловік Ігор був дуже доброю і світлою людиною. Моя дитина каже, що ніколи не зроблю такі деруни як тато. Він любив нас, риболовлю, танці, гриби і ніколи нікому не відмовив у допомозі. У четвер 24-го лютого 2022 року в 7:20 він пішов допомагати своїй державі і більше не повернувся додому», – розповідає Мирослава Остап.
Ігор Остап служив санітаром у 63-й окремій механізованій бригаді. 8 липня 2022-го загинув на Миколаївщині. Мирослава возить його портрет у місця паломництва, бо так відчуває його присутність.
Галина Плітка вперше була у Зарваниці понад 30 років тому. Тоді з однокласниками йшла на паломництво пішки понад 70 кілометрів з села на Франківщині. Та після загибелі чоловіка Василя 4-го квітня 2023-го року зневірилась на деякий час. В той же день його рідний брат зник безвісти після телефонної звістки про загибель Василя. Згодом Галина почала шукати підтримку серед людей зі схожими історіями.
«Я б дуже хотіла, щоб інші ставилися до нас солідарно. Коли від людей є байдужість і зневага, тоді дуже образливо. Тому ми їдемо у такі місця, де нас розуміють», – розмірковує Галина Плітка.
Під супровід мелодії Скорика паломники зі свічками в руках йдуть на заупокійну панахиду на церковне подвір’я. Згадати своїх і побути серед людей, з якими об’єднані спільним горем. Під журливу мелодію і звук повітряної тривоги, що лунає в когось з кишені, жінка в рожевому піджаку сідає на сходи, притискає до грудей портрет когось дорогого і ридає.
***
У важкі часи люди шукають світло в буденних радощах та підтримці від інших. Паломництво для військових та їхніх рідних – світла подія єднання і водночас потужна концентрація болю різних людей в одному місці. Військовослужбовці та матері полеглих воїнів говорять про те, що на паломництві почуваються у безпеці та у колі своїх. І вірять у те, що молитви допоможуть у випробуваннях. Коли думаю про цей матеріал, то в голові лунає мелодія Скорика, а перед очима – жінка в рожевому піджаку, яка сидить на сходах, притискає до грудей портрет юнака і ридає.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
