Краматорськ та Словʼянськ: дрони, пляж, троянди й життя, яке треба запам’ятати
У Краматорську та сусідньому Словʼянську російські дрони полюють на автомобілі, КАБи щодня руйнують будинки, а люди все одно ходять на озеро, доглядають троянди, п’ють каву й кохають. Влітку 2026 року між цими двома реальностями – фронтом і звичайним життям – залишилося лише кілька кілометрів. Репортерка Frontliner провела п’ять днів у цих містах, вперше побачивши їх не з новин, а зблизька.
«Як я буду без Краматорська?» – питала Ольга, готуючи мені каву. Вона прожила в цьому місті майже все життя. Коли я приїхала, Ольга ще працювала у своїй кав’ярні в центрі, але вже готувалася її закрити. Я пробула в Краматорську менше тижня, але відтоді, як поїхала звідти, сама раз у раз повертаюся до цього питання.
Я давно помітила, як мало Краматорськ і сусідній Слов’янськ висвітлюються у великих українських медіа. Я сама майже нічого не знала про ці міста, окрім того, що російські війська наступають у їхній бік. А потім хтось запитав мене, чи Краматорськ ще не окупований? Мене це дуже зачепило. Хотілося нарешті побачити місто на власні очі, поговорити з місцевими жителями, дізнатися, як вони бачать ці края і як, на їхню думку, їх бачать ззовні.
Потяг «Львів – Лозова». З одного кінця країни, який добре знайомий мені з дитинства, я їду в протилежний, де ніколи не була раніше. Прямого сполучення з Краматорськом вже немає, та й до Лозової він віднедавна не доїжджає. Доводиться виходити в Барвінковому, а звідти автобусом їхати до Краматорська.
Я приїхала туди ввечері, коли сонце вже почало сідати. Місто сильно пошкоджено: багато зруйнованих та порожніх будинків з вибитими вікнами, обгорілі автомобілі, сліди обстрілів. На деяких вулицях життя ніби взагалі зникло. Іноді на асфальті можна помітити бліді плями крові – свідчення того, що тут зовсім недавно хтось загинув.
Попри все, мене неймовірно вразив захід сонця в Краматорську. Вечірнє світло заливало місто золотом, пом’якшувало понівечені фасади й на кілька хвилин давало уявити, яким було життя тут раніше. Відтоді це мій улюблений час у місті. Але сонце сідало – і разом із ним зникало це відчуття. Вранці можна було побачити нові спалені автомобілі, пошкоджені будинки – наслідки того, що сталося вночі.
Я одразу звернула увагу на велетенський прапор України, коли тільки приїхала в Краматорськ. Уявіть собі місто, яке щодня зазнає обстрілів і руйнувань, навколо літають FPV, а над усім цим майорить величезний прапор. Він додає впевненості всім, хто його бачить.
Тож не дивно, що росіяни постійно намагаються його знищити. Так вже траплялося кілька разів: прапор збивали, але за кілька днів він знову з’являвся на своєму місці.
Мені довелося побачити, як це сталося знову. Я стежила за російським дроном через детектор дронів і, буквально, бачила на екрані, як російський БПЛА наближається до прапора. На це було боляче дивитися. За мить зображення зникло і я почула вибух.
Місто квітучих троянд
Російські FPV завзято полюють і на автівки, тому їздити містом за кермом тут ще небезпечніше. Я вперше скористалася таксі і вже через сто метрів на нас вилетів російський дрон. Він трохи повисів перед нами, а потім раптом повернув в інший бік. Я запитала у водія:
– Шо будемо робити?
– Перекуримо! – сказав він, нервово сміючись.
Я також розреготалася мабуть, від полегшення, що смерть оминула нас.
Через кілька днів я вже не здригалася від кожного вибуху, хоча всередині постійно була напруга, що заважала дихати на повні груди. Я стала розрізняти дзижчання дронів, звуки КАБів та артилерії, краще розуміти, як безпечніше пересуватися містом. Вловлювала його неписані правила. І тоді я почала помічати не лише те, що може мене вбити.
«Це місто квітучих троянд!» – пізніше сказала мені Оленка, коли я навела на неї камеру і попросила розказати щось про Краматорськ. Їй 26 років, вона переїхала сюди з Києва, щоб бути поруч з коханим, який служить.
А троянди й справді всюди – місто квітне. За ними продовжують доглядати комунальні працівники й самі жителі. Навіть зараз, коли Краматорськ щодня потерпає від обстрілів, хтось поливає клумби й обрізає кущі.
Коли ті, хто тут живе розповідають, чим саме тримає їх Краматорськ – для когось він рідний, для когось став домом, – я й сама починаю ще сильніше до нього прив’язуватися. Ольга ледве стримує сльози і не знає, як почати збирати речі. Оленка із сумом говорить, що наближається час, коли і їй доведеться залишити місто.
Мені ж «Укрзалізниця» вже надіслала нагадування про потяг «Лозова – Львів».
Дрони літають, люди купаються
А поки що ми з Оленкою їдемо автобусом у сусідній Слов’янськ – на солоні озера з піщаним пляжем, «цілющими грязями» та безалкогольним пивом. Про легендарний курорт я чула давно і мріяла побувати там.
Коли ми дісталися місця, я побачила дуже дивну картину, яка геть не в’язалася з попередніми днями. Люди лежали на шезлонгах під солом’яними парасолями, хтось плескався у воді, старші жінки мастилися смердючим багном.
Ми зайняли шезлонги і побігли у воду. Мені хотілося спробувати все, тож після води й я пішла маститися багнюкою, а потім – пити безалкогольне пиво зі смаком лимона.
Почувся звук дрона – він мав бути десь над нами. Я не одразу відрізнила його від птахів, що кружляли над озерами.
«Посміхніться, нас знімають», – сказав хтось.
Дрон полетів геть. Десь пролунав вибух і за мить з-за дерев біля пляжу почав підніматися дим. Майже ніхто не звернув на це уваги. Ми з Оленкою пішли плавати. Я починала розуміти місцеві ритми.
Закохатися в ці місця виявилося дуже легко. Але що мені тепер із цим робити? Це ж кохання на відстані. І тепер я лише здалеку спостерігаю, як Росія руйнує те, що недавно стало мені близьким.
Вже після мого від’їзду закрилася кав’ярня Ольги. Росія знищила відділення «Нової пошти», де я забирала фотоплівку, і «Переїдальню», де я їла найсмачнішу київську котлету. Через війну закрився і шоурум «Забой», де я купила собі футболку з контуром Донеччини – таку велику, що туди поміститься три мене.
Я не знаю, чи зможу колись знову побачити ці міста такими, як побачила вперше. Можливо, тому я так старалася їх запам’ятати.
Краматорськ, Слов’янськ. Чому ми зустрілися тільки зараз?
***
Привіт! Це Юлія, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
