Підтримати нас
Команда українських та іноземних хірургів у синіх халатах проводить реконструктивну операцію з відновлення нижньої повіки військовому Миколі Шраму в операційній в Івано-Франківську.
Микола Шрам під час операції на відновлення нижньої повіки, Івано-Франківськ, Україна, 21 жовтня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner

Робочий день лікарів почався зі складної операції на обличчі 16-річного Артема Пожарського. Для пересадки в щоку хлопцеві беруть нерв із ноги. Коли Артем був немовлям, у нього почав втрачати функцію лицевий нерв, через що ліва щока деформувалася. Мама хлопця мріє, щоб він був щасливий і не відчував дискомфорту серед людей. Особливо тепер, коли вступив до коледжу. Жінка хоче щодня бачити його усмішку.

Під час операції в коридор час від часу виходить старша медсестра з Канади Крісті Моррелл. Вона заспокоює батьків Артема та доброзичливо усміхається. Навіть мовний бар’єр не заважає їм порозумітися – обійми на знак підтримки й усмішки крізь сльози не потребують перекладу.

Крісті Моррелл розповідає, що обрала свою професію, бо хоче служити людям, як і її батько, який був кадровим військовим. Медсестра з особливою теплотою ставиться до українців, які постраждали від війни.

Я відчуваю себе тут ніби вдома і щиро хвилююся за тих,
з ким ми маємо справу. Мене вразила історія 16-річного Артема.
Поки ми лише подбали про нерв, та наступного разу заведемо двигун м’язів
і він зможе посміхатися,

розповідає Крісті Моррелл.

Заспокоївши маму Артема, Крісті продовжує усміхатися іншим пацієнтам, які очікують на операції. Біля палати, куди мають перевести хлопця, уже зібралася юрба людей, які вболівали за нього під час операції. Коли медсестри привозять Артема, а його батьки кажуть, який він молодець і як гарно тримався, майже всі присутні витирають сльози.

Не може, та усміхається, коли думає про сина

Вже за мить Крісті йде до сусідньої палати – готувати до операції ветерана Богдана Слободенюка. Його історія у війську розпочалася 2020-го року, коли він підписав контракт із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою і став снайпером. Через рік заступив на позиції біля Горлівки на Донеччині. А повномасштабна війна привела його на Харківщину – у село Кам’янка Ізюмського району.

Я просто відчув кашу в голові
і що починаю давитися зубами.

пригадує Богдан.

Кам’янка залишилася в пам’яті військового як розбомблене «Градами» й артилерією село. Богдан пригадує, що перші два тижні через село майже безперервно їхали танки. Саме в Кам’янці 24 березня 2022-го року він дістав важке поранення обличчя:

«Ми йшли до позицій, але почала працювати арта, тому забігли в погріб. По рації нам передали вийти і оглянутися. Я взяв гранатомет NLAW і пішов, хоча надворі все було в диму. Я не чув виходів, але вирішив глянути в приціл і тільки це зробив, то почувся свист. Біля мене прилетіло – я просто відчув кашу в голові і що починаю давитися зубами. Коли їх вихаркав, то почав мугикати, щоб хтось з побратимів почув. Коли я заповз у погріб, хлопці сказали, що немає півлиця».

Богдан із побратимами відразу покинули позицію і побігли до бронетранспортера. Там він уперше зробив селфі, щоб побачити своє обличчя. А потім поставив каску на коліна, щоб збирати в неї кров. Коли дісталися до медиків, Богдану вкололи знеболювальне. Згодом у Краматорську зробили трахеостомію – встановили трубку, щоб він знову міг дихати.

«У Дніпрі я лежав у реанімаційному відділенні, а лікарі казали, якщо першу ніч витримаю, то житиму. Я з усіх сил старався видавати якісь звуки, щоб показати, що я ще є і щоб мене не забули», – згадує Богдан, злегка усміхаючись.

Спершу він хотів відновити своє колишнє обличчя і мріяв знову побачити власну усмішку. Та після років операцій в Україні й за кордоном, відновлення щоки та губ із використанням шкіри з ноги вже звик до свого теперішнього вигляду.

Зараз Богдан Слободенюк має кілька імплантів, а ще тимчасові зуби. Лікарі місії Face the Future вже оперували йому губу під час попереднього приїзду, а цього разу робитимуть ринопластику, щоб він міг вільно дихати. Також зменшать рубці в роті, щоб Богдан міг відкривати його ширше ніж на півтора сантиметра.

Та ще більше, ніж на цю операцію, Богдан чекає на народження сина наприкінці жовтня. І саме про це лікарі запитують його так само часто, як і про самопочуття.

Операції, що допомагають повернути усмішку

Сьогодні Богдана оперує пластичний хірург із Торонто Меттью Брейс, який приїжджає оперувати українців уже вчетверте. Благодійна місія Face the Future розпочалася ще 2022 року. Лікарі безкоштовно оперують військових і цивільних, які постраждали від війни чи мають складні травми. Організаторами та партнерами проєкту є Face the Future Foundation, яка проводить медичні місії з 1996 року, а також ініціатива Still Strong, благодійні фонди Razom for Ukraine та «Пацієнти України».

Після першої місії Меттью Брейса вразили складні травми українських військових. У Канаді хірург також відновлює обличчя пацієнтів, але після інших травм – аварій, бійок чи онкологічних захворювань. Меттью розповідає, що раніше не бачив таких масштабних і складних ушкоджень, як в Україні.

Перед початком операції Меттью спілкується з Богданом, ще раз оглядає його та запитує про побажання. У лікаря сьогодні виснажливий день – уранці він уже провів складну операцію на обличчі Артема, якому відновлював нерв на щоці.

А вчора Меттью багато усміхався і захоплено показував результат своєї роботи. У цивільної жінки через травму була опущена частина обличчя, і вона не могла підняти кутики губ, щоб усміхнутися. Меттью демонстрував фото відразу після операції, на якому видно, що жінка усміхається. Це перші післяопераційні зміни, за якими ще не можна оцінити остаточний результат лікування. Побачене настільки вразило хірурга, що у вільний час він малював у коридорі її портрет і детально розповідав, що вдалося зробити.

Люди комунікують посмішкою, передають нею свої емоції, тому хоча б
часткове відновлення здатності посміхатися дає людині можливість жити.
Мене надихає результат, який можна одразу побачити,

розповідає Меттью Брейс.

Реконструкція обличчя після складних поранень може потребувати кількох операцій і тривалого відновлення. Навіть після хірургічного втручання не завжди вдається повністю повернути втрачені функції. Історії Артема й Богдана також свідчать, що лікування може тривати роками.

Вона стала для нього очима, а він – приводом усміхатися

Пацієнти звертаються до лікарів не лише з бажанням знову усміхатися. Микола Шрам від лютого не бачить своєї дружини. Та коли чує, як вона поряд жартує і сміється, теж намагається зберігати добрий настрій, попри всі складні обставини.

Микола Шрам – військовослужбовець 225-го окремого штурмового полку. Спершу збивав «Шахеди» й ракети в зенітно-ракетному підрозділі, а згодом працював із дроном «Вампір». Микола дістав поранення на Гуляйпільському напрямку Запорізької області 7 лютого цього року, коли їхав на позицію на квадроциклі.

«Ми з побратимами на одному квадроциклі везли все необхідне – продукти, боєприпаси, паливо, щоб забезпечити себе на позиціях. А на іншому квадроциклі везли ноші, щоб евакуювати поранених. Коли перший квадроцикл проїхав, то по нашому вдарив російський FPV-дрон. Мене поранило в обличчя та коліно, побратими теж сильно постраждали. Якби не хлопці з ношами на іншому квадроциклі, які приїхали нас забрати, то нас би вже не було серед живих», – пригадує Микола Шрам.

В Одесі йому встановили очний імплант. Згодом Микола переніс ще п’ять операцій на очах. Про службу й поранення він розповідає жваво, а коли мова заходить про лікування, просить розповісти дружину. Саме Інна шукала благодійні фонди та лікарів, які могли б допомогти Миколі. Так і знайшла інформацію про місію.

Під час місії Миколі мають відновити нижню повіку, щоб він міг заплющувати око з імплантом.

«Я б дуже хотів хоч на трохи відновити зір, бо дуже важко жити і нічого не бачити, хоча колись було інакше. Та я дуже дякую своїй Інні за те, що вона весь час поряд. Без неї я б просто не зміг», – розповідає Микола.

Наступного дня по обіді Інна веде Миколу коридором до операційної, тримаючи за руку. Під час операції хвилюється і за чоловіка, і за сина-підлітка, який сам залишився вдома на Житомирщині. Інна часто перевіряє карту тривог, на якій район її дому позначений жовтим «дроновим» кольором. Та відволікається й нарешті усміхається, коли відчиняються двері операційної і її Миколу повертають до палати.

***

Мене вразило, як між тривожністю від очікування операції і регуляними сигналами повітряної тривоги люди зберігають оптимізм. Я спілкувалася із військовими, які мають важкі поранення обличчя і вимушені багато часу проводити в лікарняних стінах. Але один з них намагається усміхатися, коли думає, що вже от-от народиться його первісток. А інший втратив зір і каже, що дуже важко жити, коли раніше бачив усе, а тепер – нічого. Але теж усміхається, бо поряд з ним дружина, яка стала його очима і є найбільшим приводом усміхатися. А ще лікарі та медсестри наче з якогось голлівудського – жартують в операційній, усміхаються і підтримують своїх пацієнтів, а потім нишком витирають сльози.

З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.

***

Над матеріалом працювали
Шеф-редактор
Дмитро Баркар
Фоторедактор
Михайло Палінчак
Digital-редакторка
Катерина Бушина
Digital-координаторка
Валерія Доля

Читайте також — Врятувати руку від ампутації: хірургія, що нагадує сакральний ритуал