Врятувати руку від ампутації: хірургія, що нагадує сакральний ритуал
Двері вантажного ліфта відчиняються, звідти виринає каталка із пацієнтом горілиць, за нею швидко виходять санітари. Довгим коридором вони прямують до операційної. На пацієнта чекає складне мікрохірургічне втручання, що може врятувати його ногу. Як американські та українські лікарі разом проводять такі операції – у репортажі Frontliner.
Поки пацієнта перекладають на стіл та вводять в наркоз, у коридорі за межами операційної збираються хірурги. Вони енергійно розмовляють та жартують, цмулячи каву або газованку. І не скажеш, що дехто з лікарів знайомі лише декілька днів. Але години пліч-о-пліч в операційній єднають.
Медики беруться за роботу. Важко полічити, скільки їх в операційній – тут постійно відбувається рух. Для такої операції потрібно щонайменше шестеро фахівців: два хірурги, анестезіолог, анестезист, медсестри, санітари. Крім того, в операційній – кілька інтернів. Для українських фахівців – це унікальна можливість, адже їм бракує досвіду в мікросудинній хірургії. Американці приїхали передати свої навички в рамках програми Reconstruction Mission. У Черкаській обласній лікарні це здійснила низка організацій – «Християнська медична асоціація України», LEAP Global Missions, Ed’s Friends та AROMS.
Найменша помилка може призвести до втрати
Часто операції нагадують сакральний ритуал. А мікрохірургічні втручання – і поготів. Стерильна клейонка з головою покриває пацієнта. Крізь неї видно його руку із татуюванням – скандинавською руною. Клейонка розрізана біля пораненої стопи чоловіка. Над нею схилилися двоє хірургів – американці Патрік Келлі та Стів Генрі. Вони дивляться в операційний мікроскоп. Здається, лікарі не роблять жодного поруху. Але руки в червоних від крові рукавицях таки рухаються – на міліметри. Тут потрібна філігранна точність: лікарі накладають шви нитками, тоншими за людську волосину.
Чоловік на операційному столі – військовий. Вибух залишив по собі глибоку рану від гомілки і до стопи, яку неможливо просто стягнути шкірою. Тому лікарі вдаються до складної реконструкції. Вони беруть зі спини пацієнта клапоть – ділянку м’язової тканини з власним кровотоком – і зшивають її судини із судинами ноги. Ці «магістралі» крихітні: ледь помітний тремор пальців може понівечити тендітну стінку судини й вмить зупинити кровотік. Без крові тканини не приживуться, і пацієнт втратить ногу. Аби рука залишалася непохитною, хірург фіксує кисті на тілі пацієнта так, щоб рухалися лише кінчики пальців. Правильна постава ізолює інструмент від вібрацій серця лікаря.
-
Американські та українські лікарі проводять мікрохірургічне втручання ветерану в операційній Черкаської обласної лікарні, Черкаси, Україна, 22 квітня 2026 року. Діана Делюрман / Frontliner
-
Американські та українські лікарі проводять мікрохірургічне втручання ветерану в операційній Черкаської обласної лікарні, Черкаси, Україна, 22 квітня 2026 року. Діана Делюрман / Frontliner
-
Американські та українські лікарі проводять мікрохірургічне втручання ветерану в операційній Черкаської обласної лікарні, Черкаси, Україна, 22 квітня 2026 року. Діана Делюрман / Frontliner
Команда медиків працювала шість годин поспіль, на ногах, на найвищому рівні концентрації уваги та самоконтролю. На сьогодні це перша та остання операція. Тож медики гуртом йдуть коридором
операційного відділення, закинувши рюкзаки на спину.
Санітари перекладають пацієнта зі столу на каталку та поспіхом везуть його в реанімаційне відділення. Наступні дні вирішальні: лікарі стежитимуть, чи запустився кровообіг в пересаджених судинах.
Робочий день хірурга
Заради таких операцій ортопед-травматолог і медичний лікар Черкаської обласної лікарні Владислав Козанчук щодня встає близько 5:30 ранку. В очах лікаря читається втома. Хоча, запевняє, що цього не відчуває, принаймні, коли оперує. На пʼятій годині операції стає важче концентрувати увагу, але справжня втома накочується за стінами операційної.
«Після операції мені потрібен деякий час, щоб взагалі почати ходити», – ділиться Владислав.
В багатьох лікарнях за кордоном інша практика: один лікар не може оперувати так довго беззмінно. Для України це – розкіш, через брак фахівців та велику кількість пацієнтів, зауважує медичний директор Черкаської обласної лікарні.
Але фізичне та емоційне перевантаження далеко не єдина проблема, з якою стикаються лікарі в ортопедії, травматології та пластичній хірургії. Зокрема через постійний контакт із кровʼю лікарі ризикують захворіти на інфекційні хвороби.
За три години операції хірург вдихає стільки
вуглецевих домішок, ніби викурює сім сигарет,
До того ж українська мікрохірургія відстає від західної. Владислав Козанчук вважає, що Україні треба підвищувати рівень, проте ресурсів бракує. Наприклад, американські медики розповідають, що за подібну операцію лікарня в США отримує 130 тисяч доларів. а німецький хірург якось казав, що з навичками Владислава міг би у приватній лікарні робити косметологічні операції, як-от пластику грудей, що триває не більше сорока хвилин, і при цьому заробляти учетверо більше.
«Є внутрішня мотивація, але це якщо говорити про мирний час. За війни таких питань взагалі не має виникати. Ми повинні бути на своєму місці, хоч є й прояви вигорання у всього медичного персоналу», – зазначає Владислав.
Після операції
У палаті відпочиває чотири ветерани. Біля ліжка одного з них стоїть літня пара – прийшли провідати свого сина. На тумбочці поруч – лоток зі свіжою полуницею.
Андрій Македон учора ветеран пройшов складну операцію на плечі. Тиху розмову сина з батьками порушують американські медсестри, які зайшли до палати. Вони просять перекладачку: запитайте, чи родина щось хоче знати? Батьки ветерана скромні і одразу намагаються вийти з палати, щоб не заважати медсестрам. Їх зупиняють та говорять, що вони можуть запитати про стан сина. Мати мовчить, батько цікавиться одним:
«Його рука працюватиме?», – запитує він.
До операції був ризик повної ампутації. Кістки руки – майже повністю зруйновані, хоч й дивом не зачепило нерви. Попередні операції не давали результатів. Наступним етапом була би висока ампутація, казали лікарі. Але завдяки мікрохірургічному втручанню йому пересадили частину кістки. Це врятувало Андрієві руку.
«Усе буде добре. Через місяць знімуть повʼязки. Йому потрібно багато рухатися, хоч це і боляче», – каже Джейн МакХетті, досвідчена медсестра із хвилястим сивим волоссям. Вона спеціалізується саме на догляді за ранами.
Ветеран мовчки спостерігає і не подає й знаку, що йому таки болить.
«Ваш син дуже сильний. Як бик», – продовжує медсестра, усміхаючись.
«Дякую. Сенк’ю», – каже батько і усміхається у відповідь.
Джейн має рацію – військовий справді сильний. Після поранення Андрій пройшов двадцять пʼять кілометрів на самоті наприкінці холодної, затяжної зими 2026-го.
«Ми йшли на завдання і нас засік дрон. Ми почали відходити, нас накривали дронами. Один зі скидів прилетів прямо біля бліндажу. На жаль, із шести людей з групи лишилось тільки двоє», – згадує той день Андрій, лежачи в палаті.
Через три дні після поранення його евакуювали з лінії фронту. Лише за перший місяць він пройшов пʼять операцій. Про повне відновлення ще говорити зарано, але лікарі пояснюють, що мікрохірургічне втручання може замінити серію з десяти звичайних операцій.
«По ощущеніям теж, – сміється Андрій, натякаючи на біль. – Але мені сказали, що тепер буде велика біцуха».
Невдовзі до палати стікається ще більше медсестер. Вони обступають пацієнтів, розпитують про самопочуття, обробляють рани та перевʼязують.
***
Привіт! Це Діана, авторка цього матеріалу. Дякуєю, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою я продовжую розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
