Мовчазне нагадування: історія «Прапора Надії»
Новий символ пам’яті про українських військовополонених та зниклих безвісти офіційно отримав підтримку держави. «Прапор Надії» – чорно-білий стяг, який ініціював оборонець Маріуполя Сергій «Волина» Волинський, – покликаний щодня нагадувати про тих, хто досі не повернувся додому. Після успішної петиції прапор вже з’явився в публічному просторі і перетворюється на сталий маркер суспільної відповідальності. Frontliner розповідає детальніше.
Ідея створити окремий прапор для вшанування військовополонених та зниклих безвісти з’явилася не в кабінетах, а в середовищі військових. Ініціатором став командир 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Белінського, оборонець Маріуполя Сергій Волинський, відомий за позивним «Волина». 23 серпня 2024 року він оприлюднив на сайті Президента електронну петицію з вимогою запровадити новий стяг – «Прапор Надії». Його мета – нагадувати суспільству про полонених та зниклих не лише в окремі дні, а щодня, постійно, візуально.
Петиція швидко набрала необхідні 25 тисяч підписів – це сталося менш ніж за чотири доби. Вже на п’ятий день її передали на розгляд Кабінету Міністрів. У ній йшлося про необхідність офіційного закріплення символу на державному рівні та підняття цього прапора під державним стягом на адмінбудівлях, у школах, лікарнях, біля церков – скрізь, де це можливо. Таким чином, ініціатива набула не лише публічної, а й політичної ваги.
Символіка, яка не потребує слів
«Прапор Надії» має дві горизонтальні смуги: білу вгорі та чорну внизу. Білий – колір світла, очікування, віри в повернення. Чорний – символ полону, болю, невизначеності. Разом вони не констатують, а питають. Це не про гасла й політичні наративи, а про людські історії, які ще не завершені. У час, коли новини про обміни втратили гостроту, а статистика стала фоновою інформацією, такий візуальний символ повертає увагу до особистого: до імен, до родин, до долей.
Перший «Прапор Надії» урочисто підняли 8 травня 2025 року в Запоріжжі – біля ветеранського хабу «Ветеран PRO». Це був важливий жест – не лише символічний, а практичний крок до реалізації ініціативи. Після цього прапор почали вивішувати в інших містах. Він не супроводжується гучними промовами – лише мовчазною присутністю, яка не дозволяє забути.
Навіщо це потрібно
В умовах війни, що триває вже понад десятиліття, тема полону ризикує стати маргінальною. «Прапор Надії» створено, щоби цього не сталося. Він не вирішує, але тримає фокус. І в цьому – його сила. Це не тимчасовий жест, а постійне нагадування, що війна триває не лише на полі бою, а й у тиші очікування, у порожніх кімнатах, у листах без відповіді.
Цей стяг піднімають доти, доки останній полонений не повернеться додому. Він не є альтернативою дії, але каталізатором відповідальності. У ньому – заклик до політиків не зволікати, до суспільства – не забувати, до медіа – не мовчати. Він не потребує супроводу, бо сам є меседжем. І доки «Прапор Надії» майорить – тема полону не повинна зникати зі свідомості.
***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також — Після вибуху: перші хвилини, що рятують життя
